Выбери любимый жанр

Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 15


Изменить размер шрифта:

15

- Чого ж мені од його одходити, коли мені в його добре,- тихо промовила Василина, опустивши очі додолу.

Мати подивилась на її панські білі руки й засмутилась.

- Кидай, Василино, пана та вертайся додому,- сказала мати,- обійдеться й без служби.

- А де ж я наймуся? У мене нема кожуха, нема й доброї свити,- сказала Василина.

- Заробиш на буряках, то й справиш собі кожуха,- сказала мати,- а до пана ми тебе більше не пустимо.

Василині одразу стала немила батькова хата, став немилий батько, немила мати. Вона ледве вдержала сльози.

Мати почастувала дочку, поставила на стіл полудень, внесла миску яблук. Василина ні до чого й не доторкну­лась. Вона сиділа на лаві бліда, як стіна. Мати розпи­тувала її за пана, за його наймичок. Василина ледве обзи­валась словом.

Надворі сутеніло. Василину брала журба. Її тягло в Жу­равку. Вона згадала чудове лице, чудові губи Ястше­мбського й не могла довше сидіти в батька. Мати говори­ла з нею, сестри розпитували, а її думка все літала коло милого.

Перед вечором Василина почала прощатись. Батько не хотів її пускати.

- Піду! - сказала Василина.- Посесор звелів мені верну­тись сьогодні, він оддав гроші вперед за рік.

- Не йди, дочко. Щось недобре чує моя душа. Покинь службу та зоставайся дома,- говорила мати.

- Піду, мамо! - сказала Василина.

Василина почувала, що не може зостатись дома. Вона почутила, що кохання залило всю її душу, що вона не мо­же прожити без Ястшембського ні одного дня.

Паляник глянув на гроші, що принесла Василина. Гро­шей було треба. Приходив час платити податі.

- Не йди, дочко,- сказав батько,- ти така молода, а про панича недобра слава йде.

- Я, тату, не дитина,- сказала Василина, надіваючи сви­ту.

- Та як же ти підеш проти ночі, та ще через ліс? - бід­калась мати.

- Перейду ліс завидна,- сказала Василина, хапаючись.

Якби батько силував Василину зістатись, вона б, здає­ться, втекла з дому.

Вона швиденько попрощалась і побігла з двору. Мати тільки важко здихнула.

Василина не йшла, а бігла. Якби вона мала крила, вона б летіла. Надворі поночіло. Вона перейшла половину лісу, а надворі вже зовсім смеркалось. Темна зимня ніч впала на ліс. Дерево сумно чорніло на білому снігу. В лісі було тихо й сумно. Василина йшла, неначе нічого не ба­чила. Вона перейшла ліс, вийшла на поле, вкрите снігом, як білим полотном, й вгляділа далеко-далеко на горі сві­тло в панських вікнах. Те світло неначе обігріло її й роз­веселило.

«Серце моє! Не покину я тебе, хоч би мене силував батько, силувала мати тебе покинути. Вмру, а тебе не покину!» - думала Василина, дивлячись на світло, що ма-нячило серед широкого, білого, вкритого туманом степу.

А тим часом над головою Василини збирались чорні хмари.

Одного дня тітки прислали до Ястшембського лист й просили його до себе на вечір. В тому листі вони натя­кали, що на вечорі буде одна особа для його дуже інтересна: та особа була молода панна Броніслава Дембінська, небога одного близького сусіда, польського пана. Вона приїхала до дядька в гості з Волині на кілька місяців.

«Приберися, Стасю, чепурненько, бо панна гарна, мо­лода й має більше двадцяти тисяч карбованців в київських банках»,- писали тітки.

Ястшембський причепурився й покатав до тіток.

В тіток зібралась чимала компанія. Вже пізненько приїхала й панна Броніслава. То була висока гарна панна за двадцять років, русява, біла, з рожевими щоками, делі­катна, як дитина, весела й поважна, як щира ари­стократка. Вона була вся в чорному й тільки на тоненькій шиї червоніла вузька червона оксамитова стьожка. Вся русява голова була в розкішних локонах, а дві білі рожі, недбайливо кинуті між хмари локонів, надавали не­звичайно делікатний колорит її білому лицю та червоним, як рожеві пуп’янки, губам. Чорна сукня міцно обхоплю­вала її повні плечі й зменшувала повну її постать.

Прушинський, Хшановський, Мошицький й інші пани­чі не оступались од панни Броніслави. Ястшембському вона сподобалась, а її тисячі якраз підходили під його пла­ни, бо в його гроші сипались кудись, неначе в якусь торбу з дірками на дні.

Тітки Ястшембського увивались коло панни Бронісла­ви з усієї сили. Ястшембський, чудово убраний, з русяви­ми завитими кучерями, з вусами, позакручуваними в кі­льця, не оступався од панни Броніслави ні на ступінь.

- А що? Як тобі сподобалась наша волинянка? - питали в Ястшембського тихенько тітки.

- Диво, а не панна! У нас на всю околицю не знайдеш такої,- говорив Ястшембський.

- І таки справді не знайдеш. Вона вчилась у київському інституті, але московство до неї не прилипло. Вона жила у Варшаві,- говорили тітки,- ти тільки подивись, як вона ходить, як говорить, як держить стан. Це диво, а не пан­на. А карбованці! Кому їх тепер не треба! Хіба ж ти, серце Стасю, мало програв їх у карти.

Ястшембський важко-важко здихнув. Його кишені бу­ли неначе з дірками, що вкине туди, то воно зараз і ви­паде.

- Треба не випускати з рук цієї панни,- сказав він до ті­ток.

- Та вже ми вчепимось до неї... Вчепися й ти, серце Стасю,- говорили тітки.

Ястшембський ввійшов у залу. Панна Броніслава походжала по залі, як пава. При кожному ступіні вона вся трусилась, трусились на голові кільця локонів, трусились білі рожі в кучерях, трусилась вся голова, ніби була на пружинах, дрижав чудовий бант на талії з чорного круже­ва та білих шовкових стрічок. Тільки важкий шлейф чорної сукні не трусивсь і волочився за нею, як хвіст у гордого павича.

- Треба женитись! - сказав собі Ястшембський.

Про Василину він навіть у той час й не подумав.

В пекарні, певно од тіток, вже пройшла чутка, що пан Ястшембський ожениться з кучерявою панною. Погонич Ястшембського привіз ту чутку і в Журавку й розпустив у пекарні.

- А що, Василино! Скидай золоті квітки, бо швидко з горничної станеш птичницею, а може, й куховаркою,- сказав до Василини погонич.- Наш панич вже має собі панну. Там така кучерява, а ходить уся в золоті.

Василина трохи не зомліла. Вона не догадувалась, що для неї наступить колись такий смутний час: її любов одняла од неї думки, засліпила її душу. Вона жила, яку раї, нічого не думаючи.

Тепер вона неначе прокинулась од сну.

Василина пішла прибрати в горницях. Гнів на Ястше­мбського ніби перейшов у її руки. Вона замітала горниці й кидала стільцями од злості.

- Чого ти так товчешся? - сказав Ястшембський весело з другої кімнати.

Василина мовчала й з злістю совала стільцями по помості; вона почала витирати вікна, одна шибка дзеньк­нула й луснула під її руками.

- Що це з тобою сьогодні, Василино? - крикнув Ястше­мбський, виглянувши у двері з - стаканом чаю у руках.

- Те, що було і вчора,- сказала сердито Василина.

- Здається, вчора цього не було. На тобі стакан чаю! - сказав Ястшембський.

- Пийте самі, та ще й понесіть тій панні, до котрої ви вчора їздили.

Здогад блиснув у голові Ястшембського. Він глянув на чудове лице, на пишні брови Василини, й жаль заворуши­вся у його в душі. «Але як вона грубо, по-мужицькому говорить за панну Броніславу!» - подумав Ястшембський, і в його заворушився шляхетський гонор.

«Чудові очі, чудові брови, та доведеться з вами розпро­щатись,- подумав Ястшембський, дивлячись Василині у ві­чі.- Але... не перша Василина, може, й не остання. Піде собі до батька у свою Комарівку, та й годі».

- Ну, не сердься, Василино,- сказав Ястшембський взя­вши її за щоки пальцями,- хіба мені не можна їздити в гості до паннів, чи що?

- Мабуть, недурно ви їздили вчора до тіток,- промови­ла Василина з злістю й одразу заридала, як мала дитина, заридала голосно, нервово, затуливши лице долонями. Сльози текли річками з-під її рук й сипались дощем на білу сорочку, на намисто, на керсет. Василина почала сто­гнати, піднявши вгору лице. На неї неначе звалився здоровий камінь, впав на груди й давив її до землі... В неї не ставало духу...

- Василино! Дурна дівчино! Чого це ти розревлась? Чи тобі не сором? - сказав Ястшембський, взявши її за стан руками.

15
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело