Лазарит - Вилар Симона - Страница 41
- Предыдущая
- 41/146
- Следующая
На короткий час юісьє вирівнявся, й Іванна, щоб трохи розважити Беренгарію, розповіла про справжню причину шлюбу тієї з Річардом Англійським. Адже тут не вдалося уникнути розрахунку й таємної політичної гри. Річ у тому, що бабцею по матері Елеонори Аквітанської була Філіпа Тулузька, відтак Плантагенети мають вагоме право на графство Тулуза. Але щоб заявити це право, напавши на Тулузу, слід убезпечити південні кордони Анжуйських володінь. І цієї мети буде досягнуто, коли Річард і Беренгарія повінчаються, а Наварра стане природним союзником держави Плантагенетів…
Вона не закінчила свою розповідь, бо із жахом відчула, що до горла підступає нудота. Пречиста Діво, коли ж закінчиться та мука!
Насправді, це був лише початок. Знову й знов юісьє злітав і падав у безодню, буря кидала ним, як скалкою, настил під ногами ходив ходором. Але найгіршим за все була непевність. Що діється на палубі? Наскільки все це є небезпечним?
Урешті-решт, Іванна наважилася залишити покій і розпитати в шкіпера, однак біля виходу її перестрів шотландець Осберт.
– І не думайте виходити, мадам! – закричав він, вельми нечемно обхопивши королеву за талію. І саме вчасно – інакше гігантська хвиля, що вже нависла була над бортом, змила б сестру короля в море. Наступної миті стихія лавиною пронеслась по палубі, змітаючи все у себе на шляху.
Іванна, відчайдушно скрикнувши, вчепилася в лицаря, обоє втратили рівновагу й покотилися вниз сходнями на нижню палубу. Згори на них обрушилися потоки солоної води, але Осберт міцно стиснув королеву. У цей час налетів новий шквал, і потужний град затарабанив по мокрих дошках палуби і дахах надбудов.
Іванна спробувала звестися.
– Повертайтеся негайно, ваша величносте! – закричав шотландський лицар, громовим голосом перекриваючи ревище бурі. І він, й Іванна змокли вщент. – Повертайтеся! Корабель надійний, він і не таке витримає, а ви через власну легковажність мало не вирушили риб годувати!
Королева змушена була скоритися. Вона повернулася в пів’ют, що нагадував поле бою. Серед розкиданого знаряддя для шиття й розкроєної тканини, голосно стогнучи, ницьма лежали служниці, швачки й Річардова наречена. Для морської стихії не має значення, знатний ти пан чи прислуга. Гребені хвиль часом злітали так високо, що клоччя піни сягали вікон їхнього покою.
Ніхто не помітив, як настав день. Однак навколо досі панував морок, а корабель, що перетворився на іграшку для хвиль, летів у невідомому напрямку, здригаючись до кілевого бруса.
На мить в Іванни затьмарилася свідомість – це було чи то запаморочення, чи короткий сон через страшенну втому. Але корабель знову перехнябився, її тіло покотилося по палубному настилу, і вона прийшла до тями.
Просто перед нею, вчепившись у різьблений стовпчик ложа, навколішках стояла Беренгарія. Іванна вразилася: навіть серед цього клекотливого пекла принцеса Наваррська примудрялася молитися. Очі її було спрямовано у височінь, губи беззвучно ворушилися.
Нарешті вони зустрілися поглядами, і Беренгарія допомогла Іванні міцно стати на ноги.
– Це я в усьому винна! – скорботно промовила принцеса. – Я так боялася першої шлюбної ночі, що молила небо відтермінувати наше з Річардом весілля… А тепер ми всі неодмінно загинемо, і мій коханий не зможе виконати своєї обітниці! Я відчуваю, що горітиму за це у геєні вогненній!..
– Замовкніть, Беренгаріє! – обурено вигукнула королева Іванна. – Невже небу більше нема чого робити, крім як дослухатися до молитов у смерть переляканої незайманки?
– Не блюзніть, Півоніє! – відсахнулась принцеса, випустивши руку Іванни.
Та хилитнулася й із силою вдарилася головою об стійку ложа.
Біль був такий різкий, що Іванна, яка вважала себе сильною та мужньою, несподівано розплакалася, мов дитина. Беренгарія кинулася до неї, щоб утішити, і королева раптом, заходячись, уткнулася в її коліна й почала бурмотіти, що не хоче вмирати, і як же це страшно – раптом померти…
Натомість принцеса взялася її переконувати, що смерть – це лише перехід до іншого життя, справжнього, задля якого й приходить у сповнений гріха світ людина, – щоб зневажити всі спокуси, а потім піти туди, де все інакше, і де на неї чекають ті, кого вона любила в цьому світі. Але не завчені слова – бо ніхто не знає, що чекає на нього по той бік, – а сам голос Беренгарії та чиста віра, що в ньому лунала, заспокоїли Іванну. Страх відійшов, і вона знову стала сама собою…
Усе рано чи пізно закінчується, тож багато годин по тому на порозі їхнього покою з’явився Осберт Оліфард. Його одяг був мокрий і подертий на шмаття, біляве волосся злиплося від солі, на вилиці кровила подряпина. Але королеві-вдові Сицилії він навіть такий здався прекрасним, надійним і сповненим внутрішнього спокою. Вона простягла до нього руки, немов хотіла обійняти.
– Що скажете, Осберте? – жалісно промовила Іванна.
– Схоже, мадам, буря минає.
Він без жодних церемоній опустився на палубний настил біля королеви, яка сиділа на килимі, і розповів про те, як вітер та хвилі дві доби несли їхній корабель, весь час змінюючи напрямок, і як безслідно зникли за горизонтом решта суден флотилії Річарда. Буря зламала одну щоглу, трюм на третину залило водою, і юісьє значно осів, але навіть це не біда порівняно з тим, що за борт змило половину судової команди і шотландські лицарі змушені були весь час виконувати роботу простих матросів. Шкіпер Пітер, однак, довів, що знає, як провести судно крізь бурю, і ось – вони врятовані!
– Який сьогодні день? – запитала в шотландця принцеса, яка теж слухала його розповідь.
– Тільки Бог це знає, – зітнув плечима Осберт і несподівано простягнув руку, відводячи з обличчя Іванни пасмо неприбраного волосся. У цьому дотику було більше почуттів, ніж у дюжині найсолодших кансон.
– Хай там як, а ми повинні подякувати Господу за наш порятунок! – склавши долоні на грудях, промовила Беренгарія. По її обличчю котилися сльози щастя.
Але, схоже, проголошувати вдячні молитви було ще зарано.
Корабель неквапно йшов у густому білому мареві туману. Лише далеко вгорі мерехтіла непевна пляма сонця. Не маючи змоги визначити, де вони зараз перебувають, шкіпер наказав сурмити в роги й калатати в корабельні дзвони, сподіваючись, що їх хтось почує. Не могла ж буря розметати величезну армаду аж так, щоб поблизу не було жодного судна!
Але так воно й сталося. Туман поволі розсіювався. Цілий день вони йшли за вітром, не бачачи на обрії жоднісінького вітрила. Ніч була спокійна, лише морська поверхня досі мертво брижилася. А вдосвіта матрос, якого послали на щоглу, повідомив, що на горизонті – земля. Усі вибігли на палубу, навіть жінки, загортаючись на ходу в покривала.
Першою обриси берегів упізнала Іванна.
– Сили небесні – це Кіпр! – перехрестившись, вигукнула вона.
Беренгарія мовчки стежила, як королева радиться зі шкіпером і лицарями. До принцеси Іванна повернулася похмурою.
– Що сталося, люба? – запитала Беренгарія.
– Шкіпер Пітер каже, що через пошкодження ми не зможемо плисти далі: доведеться пристати до берегів Кіпру.
– Хіба нам не пощастило, що неподалік виявилася земля? – усміхнулася Беренгарія, вдивляючись у блакитні обриси гір і темні кучеряві плями хащ на узбережжі. Морська стихія, що й досі не вгамувалася, лякала принцесу значно більше, ніж незнайомий суходіл.
Іванна досі була насуплена. Вилиці загострилися, голос зривався.
– За словами нашого шкіпера, Господь послав нам землю саме вчасно, бо корпус судна розхитаний, скрепи розійшлися, а вода в трюмі прибуває далі. Наш юісьє став нестійкий і може перекинутися навіть при невеличкому штормі. Якби море було спокійне… але, на жаль, це не так. Тому нам доведеться стати на якір в якійсь кіпрській затоці, а далі…
Іванна глитнула, наче в неї пересохло в горлі. Але Беренгарія і тепер дивилася на неї запитально, тому королева мусила дещо пояснити. Вони змушені причалити на Кіпрі, і лише Бог знає, скільки часу піде на те, щоб полагодити судно. Проте місцем збору армади Річард призначив острів Крит. Нікому й на думку не спаде, що корабель із сестрою та нареченою короля могло занести так далеко на захід.
- Предыдущая
- 41/146
- Следующая
