Лазарит - Вилар Симона - Страница 36

• Предыдущая
• 36/146
• Следующая

Тим часом покоївка Санніва, попри вимордуваний вигляд, поступово приходила до тями в затишних обіймах рудого північного велетня. Він тихо щось казав, лагідно гладячи її волосся, і дівчина притискалася до нього дедалі щільніше.

Із-за гребеню пагорба показався Йосип зі своїми людьми – вони вели в’ючних тварин. Цього разу він не дав волі почуттям, навпаки – умить оцінив обстановку й почав швидко давати розпорядження. Частину вцілілого майна полонених він наказав навантажити на мулів і верблюда, а поки слуги це виконували, син Ашера бен Соломона уважно вислухав схвильовану розповідь кухаря подружжя де Рінель – коротуна Бритріка. Йшлося про те, що Йосип уже знав: як мерзотники ошукали сера лорда, як заманили їх у цю глушину, а потім підступно напали і вбили сімох воїнів. Коли ж юний Жос спробував був заступитися за свою пані, хлопчака зарізали на місці без жодного жалю до його віку…

Мартін краєм вуха прислухувався до розлогої оповіді Бритріка, коли до нього підійшла Ґодіт.

– Хай береже вас Господь і Пречиста Діва, пане лицарю! – вигукнула літня дама. – Ви врятували нас від гіркої долі, на яку нас прирік несосвітенний сер Обрі!

За словами камеристки, лорд повівся, м’яко кажучи, легковажно, адже вчинив він саме так, як припускали Мартін, Сабір та Ейрік. Сер Обрі переконав дружину покинути караван Євматія і далі йти з іншими провідниками – досвідченішими й не такими ласими до грошей. Леді спершу впиралася його наміру, але, врешті-решт, поступилася. А потім… Потім їй довелося розтрощити свою лютню об голову мерзенного сельджука, який укоротив віку її улюбленому пажеві. Леді Джоанну тієї ж миті зв’язали, але в одязі вона ховала маленького ножа. Удосвіта, поки розбійники відпочивали, Ґодіт допомогла дістати його й розрізала її пута, а потім леді вдалося перерізати мотузки в конов’язі, розраховуючи, що коні порозбігаються, це відверне увагу розбійників, а вона тим часом звільнить решту невільників. Аж раптом сер Обрі зчинив галас, вимагаючи, щоб дружина звільнила насамперед його, а не капітана Дроґо. Але вона чинила правильно: адже від Дроґо, хоч його і було поранено, користі значно більше, ніж від сера Обрі, а своїм галасом мілорд домігся тільки того, що бандити помітили звільнену леді Джоанну й кинулися до неї… Благо, що пані трапився під руку батіг, а як вона вміє з ним поводитися, пан лицар, мабуть, і сам переконався…

– І все ж ваша пані не повинна була в присутності прислуги й охоронців так принижувати чоловіка, – перервав її Мартін.

Камеристка впилася в нього осудливим поглядом. Її довгасте, овече обличчя, видовжилося ще дужче, світлі брови піднялися так високо, що сховалися під пов’язкою на голові.

– Невже пан лицар не розчув того, що я йому щойно розповідала?

– Слуги не мають осуджувати свого господаря, – сухо кинув Мартін. – Як і дружина не повинна так поводитися з чоловіком.

Він чудово розумів, чому Джоанна де Рінель змушена була дати серові Обрі цілком заслуженого ляпаса, але її гординя і зухвалість його ошелешували. Він добре пам’ятав сім’ю Ашера бен Соломона – єдину, в якій йому випало жити. Там усі одне одного шанували й намагалися дарувати рідним радість. І нехай чоловіки-євреї не дотримуються кодексу лицарської честі, не схиляються перед дамами, але вони й не прагнули помикати ними, як рабинями. Жінки теж шанували своїх чоловіків, їм і на думку не спало б принизити їх на очах у сторонніх.

Проте все це було другорядним, оскільки Мартін розумів: та сварка йому на руку. Навряд чи вони скоро помиряться, отже, йому не доведеться вбивати сера Обрі. Однією смертю на сумлінні менше. В очах леді Джоанни він зараз герой, рятівник, і цим треба негайно скористатися.

Перечекавши ще кілька хвилин, лицар вирушив до Джоанни, яка досі самотньо сиділа осторонь від розбійницьких наметів. Почувши його кроки, вона підвела обличчя, і Мартін побачив на її запорошених щоках брудні стежинки від сліз.

– Мадам, – він легенько схилився. – Не варто журитися, усе минулося. Налякані шакали порозбігалися, але не гарантуватиму, що їм не спаде на думку знову збитися в зграю і спробувати напасти. Тому ми мусимо якнайшвидше покинути цю дику місцину.

Він простягнув руку, але жінка її не прийняла, а сиділа собі далі, міряючи його поглядом.

– Сер Мартіне д’Ане, – промовила Джоанна, – зараз ви геть не схожий на лицаря ордену Святого Івана.

Із цих слів він зрозумів, що англійка вже цілком себе опанувала.

– Чи не здається вам, мадам, – заперечив Мартін, – що було б не надто розважливо роз’їжджати мусульманською країною з хрестом на грудях? Свого часу я знову з гордістю вберусь у плащ госпітальєра, та поки що волію бути схожим на одного з них. Ми у ворожому краю, й вам слід було б уважніше дослухатися до моїх слів – як раніше, так і надалі. Інакше мені доведеться продовжити свій шлях без одновірців, які можуть стати на перешкоді.

Мартін розумів, що говорить занадто різко. Зовсім не так слід було б звертатися істинному лицарю до дами, яку щойно видерто з рук розбійників. Але, хоч як це дивно, саме такий тон і подіяв. Леді Джоанна простягнула йому руку і, коли він допоміг їй звестися, промовила:

– Пробачте, якщо я була не досить ґречна. Але я не забуду, що завдячую вам своїм порятунком. І це така ж правда, як і те, що я вірю в Ісуса Христа і Пресвяту Діву.

– Амінь, – відповів Мартін і, не відводячи очей від обличчя дами, міцно стиснув маленьку гарячу долоню своєю рукою. – Я радий, що мені поталанило вам так прислужитися. Адже ви цього варті.

Леді Джоанна опустила очі.

Небо було лазурове, надворі спокійно – ані шелесть. Море аж до обрію лежало, мов розплавлене скло.

– Повний штиль! – пробурмотів шкіпер Пітер із Брістоля. І додав, не тамуючи злості: – Бодай би це безвітря провалилося в пекло до всіх чортів і чортиць!

І не знайшовши, як інакше висловити роздратування, шкіпер чвиркнув у бік борту, але промазав – і негайно застиг, побачивши внизу, на палубі, приблизно в тому ж напрямку, куди він скерував плювок, двох знатних дам у легких покривалах на головах.

Паскудно: плювати на палубу – для моряка немає гіршої прикмети, та ще й в присутності королівських осіб!

Обидві дами, немов за командою, озирнулися, і Пітер, зірвавши з голови плетений ковпак, розгублено забелькотів:

– Міледі… Ваші величності… Ради всемогутнього неба…

– Ви огидно брутальний, шкіпере! – сердито промовила одна із жінок, гидливо відсовуючись від фальшборту, куди ляпнув згусточок слизу.

Це було сказано рідною для Пітера англійською, від чого на шкіпера найшло ще більше каяття. Це ж треба: сама сестра короля, Іванна Плантагенет, яка з ним завжди така люб’язна!..

– Міледі, – капітан, жмакаючи ковпак у кулаку, лунко гепнув себе в груди. – Ваша милосте, заради всього святого, я…

Але жінки зайшли за кормову надбудову.

– Ці англи всі такі неотесані? – повернулася до королеви-вдови Іванни Річардова наречена Беренгарія Наваррська.

Іванна склала пухкі вуста в усмішку.

– Усе, як скрізь, – хтось шляхетний, хтось неотесаний… Мій брат Річард народився в Англії, в Оксфорді. Що ж до невихованого Пітера, то він, хоч і нечупара й не дістав ніякого виховання, та все ж залишається одним із найкращих шкіперів на братовому флоті. Інакше Річард не доручив би йому свою чарівну наречену.

І вона легенько обняла принцесу Наваррську за плечі.

Відколи Беренгарія з Річардом обмінялися на Сицилії обручками й принцесу нарекли нареченою короля, Іванна майже не розлучалася з нею: вони разом готувалися до далекої морської мандрівки, разом піднялися на корабель, ділили один пів’ют – ошатне, прикрашене гаптованими фіранками й різьбленими дубовими півколонами приміщення в кормовій надбудові. Молоді жінки зблизилися, і принцеса Наваррська, яка вперше покинула батьківщину, була невимовно втішена, що сестра її нареченого так тепло до неї ставиться. Та інакше й бути не могло – адже вони єдині знатні дами, які супроводжували хрестоносне військо на шляху до Святої землі.

• Предыдущая
• 36/146
• Следующая