Лазарит - Вилар Симона - Страница 26

• Предыдущая
• 26/146
• Следующая

Леді Джоанна не здавалася:

– Хто наважиться заперечити, що хрестові походи почалися тільки після того, як Петро Пустельник сповістив Європу про звірячі побиття християнських прочан? Хіба до того християни воювали з мусульманами? Ні! Вони жили в мирі, попри те, що араби вже навернули в мусульманство чимало держав. Цим злочинам слід було покласти край! Тому війни хрестоносців – це священні війни…

«Істинна сестра й спільниця Вільяма де Шампера! – мимоволі подумав Мартін. – Невипадково маршала вважають непримиренним». Але він уже бачив, що обличчя прихильників учення Мухамеда, які сиділи біля багаття, палають від гніву, і вирішив утрутитися:

– Проте все це не виправдовує тієї різанини, що її, захопивши Єрусалим, улаштували мої одновірці.

Люди в чалмах закивали, погоджуючись з його словами, і гортанними голосами почали говорити, як хрестоносці палили, грабували та вбивали всіх поспіль, а коли втомлювалися різати, здійснювали богослужіння.

Та леді Джоанна була невблаганна:

– Дивно чути таке від вас, лицаря ордену Святого Івана! Ви, без сумніву, бачили могили хрестоносців при дорозі. Тяжкий шлях, жорстокі битви, поразки, перемоги… Їх вела віра! Вони зазнавали втрат, проливали кров, гинули, але ті, хто вижив, продовжував священну справу. Війна – всюди війна. Що їм дорікати, коли хрестоносці, здолавши невимовно тяжкий шлях, прийшли під мури Священного міста, а язичники, бачачи, як ослабло їхнє військо, почали знущатися з паладинів і руйнувати на їхній очах християнські святині? Хіба могла не зануртувати в їхніх жилах кров? Але й тоді вони не пішли в наступ, а тричі, молячись Господу, обійшли стіни Єрусалима під звуки сурм і презирливий регіт невірних… Бачить Бог, я теж не виправдовую винищення мирних мешканців і захоплююсь вчинком мужнього Готфріда Бульонського,[71] який наказав припинити неподобство у Священному місті. І хочу нагадати, що жорстокість, до якої вдавалися хрестоносці в Єрусалимі, потім не повторилася в жодному із захоплених сирійських міст. Праведний гнів угамувався – і ці люди взялися створювати християнську державу у Святій землі, і знову до святинь віри почали стікатися прочани з найвіддаленіших країв…

Несподівано один із мусульман рвучко вигукнув ламаною франкською:

– Усі знають, що ваші правителі привели із собою не воїнів, а голодранців, спраглих не віри, а чужого добра! Їхні думки були тільки про золото, а не про заповіді пророка Іси![72]

Мовець тіпався від люті й обурення. Мартін подумав, що леді Джоанні слід було б якнайшвидше звідси забратися, та вона, безстрашно сяючи очима й стиснувши кулачки, продовжила палку промову:

– Ви, послідовники Магомета, переконані, що одні володієте скарбом істинної віри, натомість решта – грабіжники та вбивці. Справді, на заклик Папи Римського відгукнулися різні люди і серед них опинилося багато злиденних. Але більшість аж ніяк не були дурнями й знали, що вимагатиме від них такий тривалий шлях. Зброя, коні, обладунки – усе дорого коштує. Однак навіть найбідніші християнські лицарі залишали останній клаптик землі задля того, щоб побитися за святині й урятувати свої душі. Так і тепер: король Річард не кинувся стрімголов до Палестини, а ґрунтовно готується боротися за…

– Не смій згадувати тут ім’я цього шайтана, жінко!

Мартін по-кошачому висунувся вперед і встиг відкинути геть чоловіка в синій чалмі, який кинувся було до леді Джоанни. А потім, усупереч етикету, безцеремонно вхопив її за руку й потягнув за собою.

– Ви, пані, обрали не надто вдале місце і час для вправ із красномовства! – насмішкувато зауважив він.

Жінка намагалася звільнитися, але він не відпускав її руки.

– Заради всього святого! Ви не переконаєте язичників, а ваші розмови спричинять гармидер і взаємне несприйняття між людьми каравану. Опануйте себе!

Вона вже трохи заспокоїлася, та лицар досі чув її схвильоване дихання. Тоді він промовив:

– Ви були неймовірно прекрасною, боронячи святість нашої справи!

Леді Джоанна рвучко обернулася:

– Хіба личить лицареві, який дав обітниці, розмовляти з дамою мовою трубадурів?

– У мене є очі й серце. Мої слова – це лише слова. Я й гадки не мав образити вас. А тепер ідіть до сера Обрі, як і належить порядній дружині.

Проте Обрі де Рінель сам нагадав про себе, до того ж у дуже несподіваний спосіб: моторошно волаючи, він раптово вискочив на галерею внутрішнього двору караван-сараю й метався там, розмахуючи руками, немов намагаючись струсити із себе щось жахливе. У його лементі лунав непідробний жах.

– Милий Боже! – вигукнула Джоанна, рвучко кинувшись до чоловіка.

Капітан Дроґо був уже поруч зі своїм паном – обхопив сера Обрі, щосили тримав його, немов боячись, що лорд ось-ось вирветься й щезне в темряві. Леді Джоанна взялась утішати чоловіка, гладячи його по волоссю, щоках, але він лише здригався, намагаючись її відштовхнути.

Підбіг Мартін і запитав, від чого цей переляк.

На що сер Обрі засапано відповів:

– Пекельна потвора – інакше й не скажеш! Я ледь не загинув – моторошно і безславно!..

Капітан Дроґо зробив крок уперед. У світлі смолоскипа зблиснув його кинджал. На кінчику леза стирчало щось безформне. Удивившись, Мартін збагнув, що то рештки малоазійського тарантула – великого кошлатого павука, один укус якого здатен убити верблюда.

– Добре, що господар вчасно помітив цю гидоту!

Мартін озирнувся – на галас уже збігалися погоничі, слуги, зброєносці. Дехто насмішкувато позирав на переляканого англійця.

– Достоту небезпечне створіння, – зауважив удаваний госпітальєр. – Укус його неглибокий, але отрута потрапляє в кров дуже швидко. Людину корчать судоми, мучить пекучий біль, потім вона починає задихатися і, зрештою, помирає. Протиотрути немає.

Сер Обрі завмер, слухаючи Мартіна, а потім розреготався, ніби в голові його сяйнула несподівана думка. Помітивши серед людей, які збіглися на його крики, караванного ватажка Євматія, англієць кинувся до нього, вхопив за горло і взявся люто трусити.

– Клятий схизматик!.. – шалено гарчав він. – Ти взяв із нас щедру платню, запевнивши, що дорогою нам нічого не загрожує!.. Нахабний дурисвіт! Я витрясу з тебе всі ці гроші, до останнього пенні!..

Відтягнути сера Обрі від напівживого грека виявилося не так уже й просто – англієць був сильний, мов бик. Коли вдалося відірвати руки сера Обрі від горлянки Євматія, кремезного, опецькуватого чоловіка, той гепнувся на коліна, кашляючи і спрагло хапаючи повітря роззявленим ротом.

– Я сам жбурну вам у лице ці монети, пане, – прохарчав він, важко підводячись і поправляючи одяг. – Тільки б ніколи більше не бачити вас та не чути вашого голосу!..

– Не просто повернеш, – хмикнув Обрі, – а ще й доплатиш за те, що наразив життя благородного лицаря на смертельну небезпеку!

– Сер, але ж то не наш караванний ватажок поселив у цих пустельних краях тарантулів, – глузливо зауважив Мартін.

Серед натовпу роззяв залунали смішки. Леді Джоанна, яка переконувала чоловіка заспокоїтися і припинити безглузду сварку, сердито глянула на госпітальєра.

Проте сер Обрі ніяк не міг угамуватися, і тоді його дружина, на крок відійшовши, холодно промовила:

– Угамуйтеся, мілорде! Поводьтеся як високородний лорд, а не як скнаруватий міняйло!

Це була жорстока образа. Якої до того ж завдано в присутності простолюдинів.

Умить усвідомивши свою помилку, леді Джоанна закрила обличчя покривалом і поквапилася сховатися за дверима.

З юрби хтось підлив олії в огонь:

– Тільки дурні франки дозволяють своїм дружинам таке зухвальство!

Сер Обрі стояв, утупивши погляд у землю. Його довге солом’яне волосся спадало на обличчя. Коли ж до нього підійшов капітан Дроґо, лицар здригнувся й раптово навідліг зацідив воїнові долонею в обличчя. З розбитих губ і носа Дроґо зацебеніла кров.

Камеристка Ґодіт, обурено глянувши на свого господаря, простягнула капітану хустинку.

• Предыдущая
• 26/146
• Следующая