На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/56
• Следующая

– Go away! Go away! – повторював араб, відмахуючись від мене і стримуючи сміх.

Все, після цього думок у мене більше не було. Залишилися одні імпульси. У мозку спалахнуло тисячоградусне полум’я, як у сталеплавильній печі.

– Та ти дірка у задниці! – зарепетував. – Я цього так не залишу! Я ще повернусь! Ти чуєш мене, невмиванцю? Ти ще запам’ятаєш цей день! – Щось у моєму голосі чи то в моїх очах насторожило клерка. Він не був наляканий, радше здивований. Та все ж якоїсь миті – можу в цьому заприсягтися – в його макітрі крутнулася думка: а може, не варто? Втім, далі роздумів справа не пішла. Ні грошей, ні квитанцію він не повернув.

Ось так, коли я не погодився платити хабар у розмірі десяти доларів, мене «взули» на цілих двадцять вісім, забрали всі речі та ще й лишили на три дні в аеропорту. На цьому все могло б закінчитися, якби не моя дурнувата холерична натура, що неухильно тягла мене далі – назустріч новим, значно більшим неприємностям.

…Попри імпульсивність та розгнівані викрики сирійці не вбачали у мені справжньої загрози. Вони вірили, що я клаповухий студент. То було нескладно, бо після місяця у Сахарі я скидався на бомжа, а не на студента. Якщо не сильно придивлятися і принюхуватися, мене можна було прийняти за грибника, який заблукав у Поліссі і три тижні пробивався додому, харчуючись одними грибами й мухами. У пустелі не було можливості випрати одяг. Часто-густо я не мав де помитися. Забув, коли востаннє голився. У Каїрі, як ви розумієте, мені було не до того, щоб чепуритися. Відтак я прибув у Дамаск у жалюгідно-потріпаному стані. Браві сирійські полісмени взялися традиційно витрушувати хабара, а коли я вперся лобом, зметикнули, що можуть видурити з мене гроші будь-яким іншим способом, і їм за це нічого не буде. А й справді, що може вдіяти замурзаний сопляк з України? Поліцейські не знали, що за неповних двадцять хвилин цей обідранець примудриться підняти на ноги Міністерство закордонних справ України, посольство України в Сирії, міністерство внутрішніх справ Сирійської республіки та головне сирійське медійне відомство.

Хоча – треба бути відвертим – «обідранець» сам цього не знав.

Дев’ята двадцять вечора. Втративши надію забрати квитанцію, я розвернувся і попер до будок паспортного контролю з твердим наміром якщо не забрати назад свій наплічник, то принаймні зіпсувати вечір бундючному полковнику.

Підлога палала піді мною. Митники, побачивши, як якийсь пасажир, вирячивши очі і висолопивши язика, несеться вскач на їхні редути, насторожилися і повитягували шиї. Я щось прокричав їм (зараз уже не пам’ятаю що, та це й не важливо – кричав українською), тицьнув «факи» з обох рук і з розгону перелетів через парапет, здійснивши перший у своєму житті незаконний перетин кордону. Митники переполошилися, наче я був терористом-смертником, що розпочинає теракт. Ледь не збивши з ніг найближчого поліцейського, я погнав далі.

– Егей! Стій! Ти куди?! – понеслося вслід. – Тримайте його!!!

Поліцейські повискакували з будок, намагаючись зупинити мене. Вони інстинктивно гуртувалися з правого боку, думаючи, що я помчу до виходу з аеропорту. От тільки замість того, щоб рвонути праворуч, до виходу (куди зазвичай прямують усі пасажири), я почесав наліво – туди, де знаходився поліційний відділок, у якому мене утримували протягом трьох годин. Це збило офіцерів з пантелику. Вони щось залопотіли арабською і тісним табунцем посунули слідом за мною. Гнатися і поспішати не було сенсу – відділок мав лиш один вихід.

Тим часом, блискавкою промчавшись по коридору, я увірвався в кабінет кремезного полковника.

– Ти! – турляю руку перед собою, розчахуючи двері навстіж.

Полковник відхилився, вирячивши очі. Ніде правди діти: я застукав його зненацька.

Кілька перших секунд сирієць дивився не на мене, а повз мене – у коридор. Він чекав, що слідом за мною в кабінет увірветься хтось іще. Той, хто дозволив мені поводитися настільки безцеремонно і самовпевнено. Кремезний начальник просто не міг повірити, що, не маючи за спиною нікого впливового, я відважуся на таку нахабну вихватку.

– Полковнику, – підскакую впритул і грубо тицяю пальцем йому межи очі, – мені потрібне ваше ім’я. – Слова звучать мов ляпаси.

– Що? – Сирієць розгублено кліпає віями. Моє хамство вкупі з раптовістю нападу шокували його.

– Colonel, I need your name for report,[31] – просичав удруге. Мене все ще колотило від гніву, і я не дуже тямив, що роблю. – Ви без причин відмовили у візі, ви вимагали хабара, ви забрали мій багаж і поцупили двадцять вісім доларів! Я вимагаю ваше ім’я для офіційної скарги!

Нарешті полковник зрозумів, що за мною нікого немає. Власне, там і бути нікого не могло. Я був пішаком, який без прикриття намагався поставити мат королю. Офіцер поволі усвідомлював парадоксальність ситуації: «студент», якому відмовили у візі, щойно ледь не викинув його з робочого крісла. Його, полковника таємної поліції! Де таке бачено? Сирієць почорнів як хмара. Ніздрі роздулись, риси обличчя загострилися. Полковник поволі підвівся. Він виявився вищим за мене на цілу долоню і тепер нависав згори, втискаючи мене в підлогу важким волячим поглядом.

Пожежа в моїй голові згасла швидше, ніж розпочалася. Страх льодяними кубиками посипався на спину. А ще мені наче перекрили кисень. І тут я подумав: «О-о… А тепер мені кирдик».

– Як ти смієш? – рикнув офіцер. – Як ти смієш вриватися сюди?!

– Віддайте мені гроші… – невпевнено пролепетав я, задкуючи, – …і речі, інакше я… буду змушений… – Затнувся, не знаючи, що далі казати. Реальних важелів упливу на ситуацію в мене не було. Бляха, та не було навіть нереальних. Принаймні на той момент я їх не бачив. Це було як у тому анекдоті про зайця, який знайшов пістолет і почав примушувати лева з’їсти лайно, коли раптом набої скінчилися. Ну і, звісно, все лайно довелося з’їсти зайцю.

Полковник схилився і проговорив здавленим хрипким голосом просто мені в обличчя:

– Хлопчику, ти три дні сидітимеш у транзитній зоні аеропорту, відрізаний від решти світу. Затям одну річ: ти ніколи не знаєш, що може статися.

Ці слова обдали мене крижаним вітром, який безповоротно загасив рештки відваги і затятості. Дебелий полковник казав правду: мені доведеться три дні нидіти в транзитній зоні. Причому не в модерновому аеропорту де Голля у Парижі чи у чепурному амстердамському Схіпхолі. Скніти доведеться у задрипаному аеропорту Дамаска, де… все може статися.

Я паплюжив себе за гарячковість, розуміючи, що відступати нікуди. Я вже наговорив і наробив стільки всього, що лишалося одне – і надалі поводитися зухвало. Переконавшись, що паспорт зі мною, спробував скорчити грізну гримасу і не дуже переконливо випалив:

– Ви ще пожалкуєте! Присягаюся!

Після чого дременув геть із кабінету. Вуха і голова горіли червоним.

Полковник з налитими кров’ю очима лишився стояти посеред кабінету, роздумуючи над тим, як відплатити за таке нахабство.

Розштовхавши поліцейських, що спостерігали за перепалкою з коридору, я забіг назад у транзитну зону. Піднявся ескалатором на другий поверх аеропорту, де знаходились duty-free магазини та невеличка харчевня з претензією на вишуканий ресторан, відшукав камери відеоспостереження і розташувався просто під ними. Так було безпечніше. Охолоджуючи розбурхану кров, взявся обмізковувати ситуацію, в яку влип.

Чим мені загрожувало триденне перебування в аеропорту? З голоду точно не помру. Від спраги теж не загнуся: у туалетах є вода. Що ще? Таємна поліція задушить мене уночі, а потім усе спише на ісламістів? Маячня. Відразу ж відігнав цю думку. Як не крути, я все ж іноземний громадянин і прикінчити мене непросто. Навіть якщо дуже хочеться. Навіть якщо на три дні замкнути мене на території аеропорту. Тож ніби все нормально. Попри погрози, поліцейські не здатні заподіяти мені значної шкоди. Аж тут… я похолов. Згадав, що мій наплічник знаходиться в зоні видачі багажу. І вони про це знають!

• Предыдущая
• 27/56
• Следующая