На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/56
• Следующая

– Ні, все добре, – холодно відрубав сирієць, – ти отримаєш свою візу. – І ткнувся носом назад у папери.

Він мовчав, не піднімаючи голови. Я переступав з ноги на ногу, тримаючи двері напіввідчиненими. Здогадувався, що слід було б зробити: підібгати хвіст, попросити назад свій паспорт і вкласти в нього банкноту п’ятсот фунтів (приблизно дванадцять доларів). Можливо, навіть меншу. Проте я вирішив упертися лобом. Після двох місяців на Близькому Сході арабська звичка повсякчас клянчити гроші стояла у мене в горлі, мов риб’яча кістка. До неї додались малоприємні картини єгипетської революції, коли спецназ труїв своїх же співвітчизників сльозогінним газом, розстрілював демонстрантів гумовими кулями. На денці живота досі ниділа образа після того, як ледь не наклав у штани, вперше в житті зіткнувшись з F-16 на бриючому польоті. Я не збирався давати хабара. Нізащо.

– Я чекатиму, – процідив крізь зуби і пішов.

Сирійський офіцер знизав плечима, не піднімаючи голови. Важко сказати, що коїлося в його голові. Певно, він дивувався. Думав, що я страшенно впертий. Або ж просто дурний.

Я повернувся у «свою» кімнатку і став чекати.

На годиннику набігло 19:00. Я понад годину скнів у аеропорту Дамаска без паспорта і без речей, віра в порядність сирійських поліцейських поступово згасала, мов багаття без кисню.

Ніхто не приходив за мною. Паспорт лежав на столі якогось чинодрала, якому не було до мене діла. Багаж крутився на конвеєрі за межами транзитної зони. Без паспорта не можна було нічого вдіяти. Довелося знову вирушати на побачення до суб’єкта в чорній уніформі.

Цього разу я знав, куди йти, і подався навпростець до потрібного кабінету. Сирієць сидів на місці, з тим самим заклопотаним і самовдоволеним виразом передивляючись якісь папірці, поцятковані витіюватими арабськими печатками. Двері були відчинені. Я подумки наказав собі не психувати, постукав кісточками пальців по одвірку, а тоді зазирнув у кабінет.

Офіцер звів очі і посміхнувся. Зверхньо і самовпевнено. Усвідомлював, зараза, що діватись мені нікуди.

Мої щелепи стислися. У грудях, немов сухий хмиз, спалахнула злість.

– Що з моєю візою? – пру в наступ.

Сирієць посміхнувся ще ширше.

– Поки що нічого… Нічого… Потрібно почекати підтвердження від начальства. Я подзвонив, але мені, розумієш, іще не відповіли. Але ти не переймайся, все буде гаразд. – Він глузував з мене. Відчувалось це напрочуд ясно. Самовдоволена посмішка не сходила з лиця.

– Я чекаю вже півтори години, – пробурчав я.

– Ну-у-у… така процедура, розумієш. Нічим не можу допомогти. Вже пізно.

– Що значить «пізно»?

– Зараз заступає нова зміна. Твоєю справою займатиметься інший офіцер.

– Що?!

Сирієць розвів руками, мовляв, раніше треба було думати.

– Ви не можете так поводитися зі мною, – зашипів я. – Я іноземний громадянин, у міжнародному аеропорту, і ви повинні…

– Нічим не можу зарадити. Через двадцять хвилин заступить на чергування мій колега. От з ним і розмовлятимеш.

Я сердито сопів. Тупо не знав, що робити. Тицяти йому подачку було запізно.

Вже зібрався йти, коли чоловік у чорній уніформі стрепенувся. Згадав щось.

– Ей! – окликнув він мене. – Ти ж студент?

– Так, – не змигнувши, збрехав я. – Київський політехнічний інститут.

– Добре… Чудово! Можеш йти.

Мені не лишалося нічого, як скоритися.

Передача зміни тривала годину.

Я не панікував. Анітрохи. Навпаки – настрій мав бойовий. У буквальному розумінні цього слова: брови насуплені, зуби зціплені, вуха відстовбурчені і горять – дурнуватий Дон Кіхот, що ладнається виступити проти незламних вітряків сирійської бюрократії.

Переконаний, що правда на моєму боці, я палав від справедливого обурення. І це було найбільшою помилкою. Гнів – поганий порадник. Нині, відпустивши від себе емоції, я об’єктивно визнаю, що причиною подальших перипетій стала моя поведінка, а не зумисні дії сирійських офіцерів. Сам нарвався. Коли ти в іншій країні, за тисячі кілометрів від домівки, іноді краще стулити пельку, заштовхати якнайглибше емоції і діяти так, як вимагає ситуація, а не вселенське почуття справедливості…

Зрештою нова група поліцейських заступила на чергування. Я виткнувся у коридор. Аеропорт спорожнів. Ліворуч тяглися будки паспортного контролю; перед ними – нікого. Нові рейси не прибували. «Обробивши» новоприбулих, митники нудьгували.

Подумки побажавши собі удачі, посунув до знайомого кабінету. За столом висився огрядний митник у білій сорочці і недбало зав’язаній краватці. Вугільно-чорний кітель висів на спинці крісла. Погонів не було видно. Краєм ока я помітив свій паспорт. Залишений без уваги, він валявся на краю стола, привалений папками з документами.

– Пробачте, пане. Я прибув рейсом MS721 з Каїра. Заплатив за візу і чекаю на неї більше двох годин. Ваш попередник так і не спромігся до пуття пояснити, чому досі її не видали.

Чоловік почухався у вусі і недбало зиркнув на мене.

– Ти хочеш отримати візу в аеропорту?

«Ні, я хочу взяти пляшку віскі, надертися до втрати пульсу, а потім заблювати до дідькової матері весь ваш відділок!»

– Так.

Він зиркнув на годинник:

– Єгипетський літак приземлився дві години тому. Чому ти досі тут?

Я подумки обілляв його найбруднішою лайкою, на яку тільки був здатен. Мабуть, з моїх вух почала валити пара. Погодьтеся, деякі люди досі живі тільки тому, що пристрелити їх протизаконно.

– Сподіваюсь, це ви мені поясните.

– Я ці питання не вирішую, – відмахнувся сирієць. – Йди до полковника.

– Полковника? – здивовано вигинаю брову.

– Так. Він начальник зміни. Двері в кінці коридору.

– Гаразд. Можна мені забрати паспорт? – подумки додаю: «Поки ви, чорти, його не посіяли».

– Бери.

– Дякую!

Я метнувся до стола і схопив свій документ. Усередині лежала згорнута квитанція, що засвідчувала оплату 28 USD за візу.

Паспорт додав мені сил. Відчуття було таке, наче підібрав аптечку, що приплюсовує здоров’я у комп’ютерних стрілялках. Принаймні тепер я міг повернутися назад у транзитну зону.

Залишаючи кабінет, згадав про свої речі. Зазвичай я свідомо не здаю рюкзак у багаж. Таким чином унеможливлюю ситуацію, коли я лечу до пункту А в Сирії, а мій багаж везуть до пункту Б в Індонезію чи Судан. Проте цього разу я віддав наплічник. Політ був прямим, без пересадок, крім того, у мене з собою був пакет із сувенірами. Не хотілось тягатися по салону авіалайнера з двома клунками. Відтак мій рюкзак уже добрих дві години крутився на конвеєрі. Хтозна, що з ним зараз.

Я спинився і заговорив знову:

– Перепрошую ще раз… Мій багаж зараз на конвеєрі у залі прильотів. Ви не могли б послати когось, щоб забрати його? Моє прізвище Kidruk. – Для певності диктую по буквах: – Кей-Ай-Ді-Ар-Ю-Кей… Ось тут квитанція. Боюся, що рюкзак може загубитись або його заберуть кудись.

Офіцер навіть не глянув на мене. Я перестав для нього існувати.

– Вибачте, я звертаюся до вас. Прошу вас допомогти.

– Я зайнятий. Залиш мене у спокої.

Сердито чмихнувши, я ретирувався і попрямував шукати полковника.

Двері останнього кабінету стояли відчиненими навстіж. Ще з коридору я запримітив дебелого сирійця з квадратним обличчям, грізно вигнутими бровами і глибоко посадженими вепрячими очиськами. Та ж сама форма. Так само ідеально вибрите підборіддя. На погонах блищать три здоровенні зірки. Крім полковника в кімнаті було ще двоє офіцерів.

Я застиг у нерішучості. Півхвилини вони розмовляли, вдаючи, що не помічають мене. Зрештою я відважився і (не переступаючи поріг) розтулив рота:

– Я за візою.

Важко було вигадати щось більш нахабне і прямолінійне.

– Ти з України? – Голос полковника був низьким, густим і тягучим. Схоже, йому вже доповіли про мене.

– Так, з України, щойно прибув із Єгипту. Мені потрібна віза лише на три дні.

• Предыдущая
• 25/56
• Следующая