На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/56
• Следующая

Тахрір оскаженів, в один голос горлаючи: «Мубарака геть!»

Армія, взявши під контроль центральну частину міста, не втручалася у перебіг подій. Військові не ставали ні на бік демонстрантів, ні на бік влади, заявивши, що готові виступати нейтральною стабілізаційною силою, котра забезпечуватиме мир у столиці.

…Підходив до завершення другий день єгипетського повстання. Мубарак не виконав основної вимоги демонстрантів і більше не показувався на екранах. Правда, під кінець дня, коли Хасан готував вечерю з принесених власником готелю харчів, надійшло повідомлення про те, що все керівництво НДП подало у відставку. Не з державних посад – поки що лише з партійних. Пішли з постів син президента Гамаль Мубарак (очолював політичний комітет), секретар партії Сафуат аш-Шериф та сам Хосні Мубарак, який обіймав посаду голови НДП.

Новина викликала хвилю екзальтованої радості серед опозиціонерів, яка, втім, швидко згасла. Головне протиріччя не було вирішене. Мубарак залишався на чолі Єгипту.

Протистояння тривало…

Смачнюща була вечеря. Божественна! Ми плямкали так голосно, що чути було, певно, аж у Судані.

Насправді їдло було таке собі. Рис сухуватий, стегенця недосмажені й прісні, салат – з самих помідорів (я запропонував хоча б для запаху покришити туди вичахлого представника флори, який животів у вазончику на рецепції, – там росло щось схоже на петрушку, – але пропозиція не пройшла, не набравши достатньої кількості голосів). Але ж ви знаєте, як воно після двох днів на одних яйцях і воді. Ми апетитно рохкали, не перестаючи розхвалювати «Cairo Stars» і кулінарні здібності Хасана.

Дивно, як усе-таки міняється сприйняття світу, коли в тебе повний шлунок. Настрій піднявся. Ми жартували з приводу виступів, нахабства Мубарака, сьогоднішнього введення танків. Коли шлунок повний і мило воркоче, неначе налаштувавшись на душевну розмову, проблеми більше не здаються такими великими, а небезпеки – такими страшними. Я передумав покидати Каїр. Принаймні не зараз. Танки на площі поки що не стріляють, у готель ніхто не ломиться, їсти є що. Цікаво було, чим воно закінчиться…

У кімнату зайшов власник готелю. Нібито попрощатися. Сказав, що заночує сьогодні у товариша, той живе десь неподалік. Ми хором побажали йому доброї ночі. Араб подався до виходу, але в дверях зали обернувся – згадав щось.

– Я тут порахував, скільки ви винні за вечерю. – Я помітив, що він тримає у руках вирваний з блокнота аркуш. Говорячи, хазяїн готелю чомусь дивився не на нас, а на Хасана. – Хоча можете не квапитися. Це почекає до завтра.

– Усе гаразд, – озвався росіянин, витираючи хусточкою руки. – Кажіть, скільки з нас.

Араб розплився у посмішці, театрально перерахував усіх, хто сидів за столом, по тому, морщачи лоба, зобразив напружені обрахунки й оголосив:

– Ну, з кожного… приблизно по двадцять два долари. – Він зиркнув на аркуш у руці і, всміхаючись іще ширше, уточнив: – Гаразд, не буду таким дріб’язковим. Двадцять один.

Якби не телевізор, у кімнаті стало б тихо, немов у труні. Я зиркнув на Марко. Італієць отупіло втелющився у стіл. Перевів погляд на Хасана. Менеджер аж згорбився і почервонів. Що він міг зробити?

Зрештою озвалась Мійя (так звали дружину Марко).

– Двадцять один долар з кожного? – перепитала дівчина.

– Так, – безсоромно дивлячись їй у вічі, підтвердив араб.

Я зиркнув на миску, з якої ми всі накладали рис. Скільки його там? На долар-два, не більше. А курячі стегенця? Ще доларів вісім, навіть якщо рахувати по тарифу «для туристів». За столом нас було дванадцятеро (менеджер, його помічники, постояльці і полісмен, що переховувався у готелі). Навіть припустивши, що працівники «Cairo Stars» не платитимуть за вечерю, власник готелю отримував за один вечір сто п’ятдесят баксів. Неслабий підйом.

Решту вечора провели мовчки. Хазяїн «Cairo Stars» безповоротно зіпсував кінцівку дня. Звісно, ніхто з нас не нарікав, інших варіантів просто не було. Не хочеш платити – не їж. Проте гіркий осад, що лишився після інциденту, ніяк не проходив.

– Він гірше за тих, хто грабував Каїрський музей, – пробурчав Марко.

Флорентієць говорив достатньо голосно, аби його почули.

Я сидів перед телевізором, заклавши ноги на сусідній стільчик, і переглядав події дня, що минав. «Аль-Джазіра» показувала добірку моментів, відзнятих журналістами каналу: введення військ, святкування на Тахрірі, палаюча штаб-квартира НДП, інтерв’ю Захі Хаваса і розбомблені горішні поверхи головного музею країни. Далеко за стінами готелю, певно, над центральною площею, глухо чахкав гвинтокрил…

І попри все то був непоганий день. Не було бійок, кровопролиття, сльозогінного газу. Не було безпідставних погроз іноземцям, яких випадково занесло в Каїр. У повітрі витала надія, що Мубарак невдовзі зречеться президентського поста і стовписько на Тахрірі вгамується, розсмокчеться саме по собі, як доброякісна пухлина.

То був хороший день. Субота, 29 січня. Останній спокійний день у Каїрі.

Коли в одному місці збирається разом сила-силенна люду, добром це не закінчиться. Не знаю, хто це сказав. Але слова – золоті.

Години минали. Люди на Тахрірі помалу варились у власному соку.

Недільного ранку працівники готелю скупчилися біля телевізора. Ввімкнули «Аль-Джазіру» (це вже стало традицією). Як і вчора, вони нетерпляче чекали нового виступу Хосні Мубарака, у якому він (майже напевно) оголосить про відставку, і все налагодиться, народ розбредеться, будуть вибори. Словом, вони чекали, що ситуація владнається і все буде добре.

Тоді ніхто й подумати не міг, що добре вже було…

Я заспав і заявився на сніданок пізно. В залі нікого, крім Хасана, не було.

– Morning, – привітався я.

Менеджер кивнув:

– Он твій сніданок.

– Дякую. – Я всівся за стіл. – Що нового?

– Є дві новини: погана і добра.

– Валяй добру спершу.

– Ввімкнули Інтернет.

– Чудово!.. А погана?

– Вчора згоріла будівля Верховного суду, – безпристрасно докинув Хасан.

– Угу, невесело, – гмикнув я.

– Вигоріли всі документи і сервери. Двісті тисяч кримінальних справ перетворилися на попіл.

– Навіщо демонстранти це роблять? Вони ж тільки погіршують ситуацію.

Єгиптянин кисло посміхнувся:

– Думаю, це провокація. Підпал здійснили перевдягнуті працівники спецслужб.

– А музей?

– І музей теж їхніх рук справа.

За ніч романтичний настрій вивітрився з голови, і я знову повернувся до думок про те, що слід вилетіти з Каїра раніше, ніж шостого лютого. Не так через острах ескалації конфлікту, як через усвідомлення, що з такими цінами за вечерю довго не протягнеш, скоро можна залишитись узагалі без грошей.

Розправившись зі сніданком, звернувся до Хасана:

– Я хотів би спробувати поміняти свої квитки на завтра, можливо, на вівторок. Як це краще зробити?

– Якою авіакомпанією летиш?

– «Egypt Air» до Дамаска.

– Сьогодні робочий день. Проте не знаю, чи будуть відкриті хоч якісь офіси. Навіть якщо представництва «Egypt Air» працюватимуть, не факт, що тобі вдасться перенести виліт. Ходять чутки, що аеропорт закрили.

Я тихо присвиснув.

– А це ще чому?

– Через великий наплив народу. Поспішають вилетіти навіть ті, хто не має квитків. Через тисняву стало неможливо проводити реєстрацію на рейси. Відтак аеропорт зупинили.

– І надовго, не знаєш?

– Кажуть, до завтра.

Бойовий гелікоптер єгипетської армії. Починаючи з 30 січня польоти таких над столицею практично не припинялися

• Предыдущая
• 15/56
• Следующая