Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 64

• Предыдущая
• 64/68
• Следующая

Мика підвів погляд до зірок і побачив його. Він линув між сузір'ями по невидимій дотичній, здійснюючи, можливо, мільйонний або мільярдний обліт вселенських володінь, на які людство давно вже поклало своє око. Він летів легко і неквапом, і позаздрив Мика його незалежності й відчуженості від світу земного. І тут же новий біль защемів у його душі, й подивився він униз, на хмари, що вкрили Батьківщину. О, як хотів би він бути зараз там, унизу, серед людей! Іти по вулицях знайомих і незнайомих міст і бачити захоплені погляди громадян його країни, що говорять майже вголос: «Він повернувся! Він нарешті з нами!»

Боже, як хочеться вниз! Ну хоч би опуститися нижче, щоб простори Батьківщини знову були доступні погляду.

Мика заплющив очі й у своїй відірваній од життя уяві почув радісні вигуки, побачив гасла і транспаранти, прапори і надувні кульки в дитячих руках. Побачив, як його дирижабль повільно опускається на спеціальний бетонний майданчик Внуковського аеродрому. Нервове торкання землі – і звідкись збоку обрушується могутня хвиля звуків вітчизняного гімну, а потім воєначальники щось доповідають, віддаючи честь. Килимова доріжка, бордова з мережаною темною окантовкою. Занадто вузька для двох; це йому не подобається. Але він іде по доріжці, а генерал поруч гупає підбитими черевиками по бетону. Це не годиться, треба наказати, щоб наступного разу розстилали доріжку шириною на двох. Генерал на таких церемоніях має бути на рівних із ним. А ось і величезна чорна машина. «ГАЗ» нової урядової марки. Чоловіки в костюмах суворо й застережливо дивляться на всі боки – охорона. Браві хлопці! Важкі підборіддя, бездоганні краватки, тверді погляди. Коли такі поруч, почуваєшся спокійним і впевненим за майбутнє Батьківщини. Машина безшумно рушає. Просторий салон – простягнув ноги і ще залишилося метра півтора до передніх сидінь.

Спека, сонце парить щосили. Зробив зауваження водієві, й на скло плавно опустилися сонцезахисні фільтри. Прекрасно, свіжий вітерець – запрацював кондиціонер. Тепер, може, музику? Ні, мабуть, не треба! Не все зразу… Тепер можна подумати про зміни, які необхідно здійснити. Почнемо з моменту приземлення. Так, про килимову доріжку вже вирішено. Далі… надто багато червоних транспарантів і гасел. Нехай буде менше. Нехай буде менше, та краще. По-ленінськи. Кілька дуже великих із дуже конкретними пропозиціями, і необов'язково, щоб закінчувалися вони знаками окликів. Можна і знаками питання. Далі. Дуже багато військових на аеродромі. Якщо вони там дислоковані постійно, для зустрічей і проводів, треба трохи скоротити армію. На число… Ну це можуть і соратники вирішити. Що далі?

І раптом щось виштовхнуло його з уявного світу, і вже в реальності він побачив, відчув, як табурет разом із ним поповз до протилежної стінки і, нахилившись на неї, погойдався, через що Мика ледве не розбив головою скло у вікні-ілюмінаторі. Гондола розгойдувалася, як човен під час шторму. Хмари, зовсім нещодавно такі далекі, тепер лежали майже під самою гондолою, вітер тягнув дирижабль уздовж цих хмарних полів, і навіть дерев'яна підлога та стіни тріщали під натиском цього вітру. Затамувавши подих, Мика дивився вниз, на нерівну пухнасту поверхню хмар. Ще якихось півметра – і днище гондоли торкнеться їх. І що буде тоді? Невже кінець? Катастрофа?

Дирижабль, звіюваний вітром, усе більше розганявся, й раптом іще один поштовх струснув гондолу, і повалився на підлогу табурет, впавши на ногу Мешканця, що лежав. Мешканець тужливо, по-дитячому скрикнув.

Мика, що присів від поштовху та переляку навпочіпки, підвівся і знову виглянув у вікно-ілюмінатор.

Гондола, як корабель, розрізала пухнасту гладінь хмарних полів, трохи зариваючись носом.

«Невже це кінець?» – думав Мика. Хмарний пил бився в засклений ніс гондоли, і, поглянувши вгору, Мика встиг помітити декілька зірок, перш ніж вони сховалися за туманною завісою. А через деякий, такий швидкоплинний час засклений ніс гондоли виринув по той бік завіси, і відкрилася внизу під ним нічна земля, прикрашена різноманітними скупченнями вогників, які освітлювали вулиці великих і малих міст Батьківщини.

«Ось вона – Батьківщина!» – встиг подумати Мика й тут же відчув, як іще глибше зарився ніс гондоли в невидиму воду повітря. Не втримавшись, він упав на дерев'яну підлогу й поповз униз до заскленого носа. Скупчення вогників розступалися перед дирижаблем, і кожна мить наближала ці земні сузір'я міст.

Мика підвівся, схопився за дерев'яний виступ борту. Підтягнувся і, обережно деручись, забрався вище, метрів на два далі від носа. Схопившись міцніше руками за раму, він кинув погляд на ніс і побачив там безпорадно зігнуте тіло Мешканця. Перевів погляд на вогники, які наближались, і тут зрозумів, що може врятувати дирижабль од загибелі, що може продовжити хоч би на час його безпечний політ. І, відпустивши раму, він скотився вниз, придавивши всією масою свого тіла Мешканця до передньої стінки. Мешканець захрипів. «Живий іще», – подумав Мика, простягнув руку до засувки переднього вікна-ілюмінатора і, схопившись за неї, із силою рвонув на себе. Штовхнув раму, і до свисту вітру, що миттєво посилився, додався брязкіт розбитого скла – вікно-ілюмінатор відчинилося назовні, й повітряний потік неймовірної сили вирвав його з м'ясом. У гондолі відразу стало зимно. Вітер, що ввірвався всередину, хльоскав Мику по обличчю невидимим батогом; навіть руки при кожному русі відчували опір повітря. Мика нагнувся, обхопив руками Мешканця і, напружившись, усадив його спиною до себе. Міцніше зчепив руки на його грудях і, ставши навколішки, ще трохи підвів наставника. Почув стогін, облизав обвітрені пересохлі губи, став навпочіпки і, набравши повні легені повітря, різко, мов штангіст, який піднімає штангу, випростав ноги. – А-а… – захрипів Мешканець. Мика несильно штовхнув його вперед. Падаючи, Мешканець упав животом на борт, склався навпіл і, мовби переламавшись, пірнув у зяючу діру ілюмінатора. Перед обличчям Мики майнули підошви його черевиків. Мика затулив обличчя долонями і, втративши рівновагу, звалився на підлогу.

Сльози лилися з очей і капали на підлогу, а у вухах шелестів неголосний голос. «Я живий! – говорив голос. – Я більше, ніж живий! Я відстояв своє право жити!» Над Батьківщиною піднімалося сонце, і його промені поспішали принести пробудження в кожен будинок, у кожне пташине гніздо, в кожен мурашник.

А дирижабль піднімався вище, і єдиний Мешканець, що залишився в його гондолі, дивився на Батьківщину, що розкинулася внизу, й ні про що не думав.

Дирижабль летів назустріч сонцю, що піднімалося.

Політ був приємний.

І не хотілося більше єдиному Мешканцю вниз. Не мріяв він більше про врочисте приземлення, про килимову доріжку та про лаконічні, але великого розміру гасла.

Батьківщина була перед ним як на долоні. І абсолютно необов'язково було опускатися на її землю. Можна і з висоти польоту любити її міцно й бажати їй і її народові добра та благополуччя.

Тривала ніч. І десь в її закутках, із усіх боків затиснута щільною темрявою, повільно котилася машина. Вогник кабінної лампочки світив тьмяно, але й цього тьмяного світла вистачило шоферові, щоб помітити сиву волосину, що впала з його голови на рукав гімнастерки. Наблизивши руку до обличчя, він уважно розглянув волосину, потім доторкнувся пальцями до лоба.

«Скільки ж мені років? – думав шофер. – Скільки років цій ночі? Коли все почалось, я був іще молодим і не було у мене зморшок. Коли це почалось, я думав, що все краще у мене попереду, й не поспішав жити». Цокання годинника, сходи та заходи сонця, гавкіт собак або нічне їх виття на повний місяць – усе це було дрібницею, все це повторювалося день у день, і тільки для дітей це зібрання звуків і барв являло деяку цінність – цінність пізнання світу, в який вони вступали. Але минав час, і в метушні буденного життя знецінювались і звуки, й барви, й колишні діти вже прислухалися до інших звуків, придивлялися до інших барв. Людські голоси, розцяцьковані інтонаціями, ставали для них важливішими та приємнішими за неголосне дзюрчання води у струмку, що протікав за будинком.

• Предыдущая
• 64/68
• Следующая