Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 55

• Предыдущая
• 55/68
• Следующая

Не очікуючи нічого радісного, Харитонов пішов по ледве видимій стежині вздовж рядів колючого дроту і смугастих стовпів.

Світло наближалося, роблячись яскравішим. Із-за дроту донісся далекий гавкіт собак.

Нарешті мандрівець зупинився перед добре освітленим майданчиком, який нагадував залізничний переїзд із охороною. Тут було все, крім залізниці. Шлагбаум із підвішеною до перекладини цеглиною, ліхтарний стовп, що народжував конус світла, і будка КПП, усередині якої теж горіло світло і за столом, біля лампи із зеленим абажуром, сидів солдат. Здавалося, він читав – в усякому разі, обличчя його не було видно.

Знову прозвучав гавкіт собак, і вся природа принишкла, прислухаючись. Харитонов, стараючись не шуміти, підійшов до шлагбаума і з цікавості поторкав смугасту балку, що перекривала вхід у ліс. Відчув, що фарба свіжа, і почав відтирати забруднений палець об штани.

Пролунав скрип дверей. Харитонов завмер.

За вікном будки виникла ще одна фігура військового, з-за столу підхопився солдат.

До мандрівця донісся невиразний шум голосів.

Знову скрипнули двері, випустили на землю смужку яскравого світла. На неї лягла тінь, і хтось кашлянув, стоячи у дверному отворі. Раптом Харитонов побачив зелену ракету, що зметнулася над будкою, і за мить така сама ракета освітила небо десь далеко за будкою, а ще далі яскравою іскрою спурхнула вгору третя.

– Північ! – крикнув комусь військовий з порога.

Потім чиркнув сірником, прикурив.

Харитонов стояв, стежив за вогником цигарки, що ходив угору-вниз, і думав. Думав, що необхідно йому пройти за шлагбаум: там же продовжується його шлях і десь там же він закінчується. Але й тут було приємно і цікаво; він відчував наявність порядку і порушувати його не хотів. Тому не міг мандрівець змусити себе пролізти під шлагбаумом або обійти його. І, почекавши, поки військовий, що палив, повернеться в кімнату, Харитонов пішов до дверей. Ішов він повільно та обережно, як по мінному полю. А ступивши на поріг, іще довго зволікав, перш ніж постукати.

Двері відчинив білявий веснянкуватий солдат. Відчинив – та так і завмер, сторопіло оглядаючи того, хто стукав.

Важко ступаючи, підійшов другий військовий, у званні лейтенанта.

– Хто такий? – запитав він, суворо дивлячись у вічі Харитонову.

– За шлагбаум пройти можна? – запитав той неголосно.

Мовчання, що настало за цим, змусило Харитонова пошкодувати про те, що постукав він у ці двері.

Мовчання тривало довго, і тільки гавкіт собак, що знову прозвучав, зняв виниклу напругу.

– Хто сьогодні на розпліднику? – раптом запитав лейтенант.

– Мазурбеков, – відчеканив солдат.

– Документи?! – зажадав офіцер, дивлячись уже на Харитонова.

Мандрівець подав офіцерові матроську книжку.

У міру того як офіцер переглядав документ, обличчя його виражало все більше нерозуміння.

Нарешті він підвів очі, і в цих очах Харитонов побачив анемічну байдужість до всього на світі.

– Ну добре… – невизначено мовив нарешті. – А годинник є?

– Немає, – відповів Харитонов.

– Погано, – видихнув офіцер. – Без годинника не можна.

– А навіщо годинник? – ризикнув запитати Харитонов.

– Необхідно також мати при собі календар і дві пари білизни, – завчено додав офіцер.

Мандрівець задумливо втупився у брудну підлогу, потім зупинив свій погляд на гаслі, що займало повністю одну стіну: «ЗОБОВ'ЯЗУЄМОСЯ ПИЛЬНО ОХОРОНЯТИ ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН З ОХОРОНИ ЧАСОВИХ ПОЯСІВ».

– І справді, кордон?! – вирвалось у Харитонова.

– А ви що, коли підходили, собак не чули? – запитав офіцер. – Календар є?

– Календаря немає… Карта є…

– Покажіть.

Харитонов слухняно витягнув із речового мішка карту вчителя географії. Офіцер відійшов із нею до столу, розстелив, притиснувши краї руками, й так і завис над нею, нагнувшись. Очі його заблищали.

– Брендоєв! Підійди! Подивись, яка у тебе батьківщина була при царизмі! І Польща, і Фінляндія!

Солдат теж схилився над картою, і обоє, здавалося, забули про Харитонова. Нарешті офіцер, важко зітхнувши, згорнув карту і повернув її мандрівцеві.

– Вибачте, – сказав він дійсно вибачливим тоном. – Без годинника і календаря не маю права пропустити через перехід. Ідіть уздовж дроту, метрів через шістсот – дірка в загорожі, там і перейдете.

Говорив він, пильно дивлячись просто у вічі Харитонову, й через це думка Харитонова про цю людину змінилася в кращий бік. «Служба! – зрозумів Харитонов. – Порядок не дозволяє, значить, не можна… Ну що ж, підемо до дірки».

– Рядовий Брендоєв! – обернувся лейтенант до солдата. – Проведете товариша до місця й повернетеся на КПП. Зрозуміло?

– Так точно!

Харитонов із вдячністю потиснув руку офіцерові й вийшов із будки в теплу зоряну ніч. Слідом за ним вийшов і солдат.

– Будь ласка, за мною! – сказав він і, обігнавши мандрівця, звернув ліворуч, вийшовши на вже знайому Харитонову стежку.

– Як звати? – запитав Харитонов.

– Василь.

– І я – Василь! – зрадів мандрівець. – Значить, тезки!

– Ага…

– Давно на кордоні?

– П'ятий рік.

– А додому скоро? – співчутливо поцікавився Харитонов.

– Коли захочу, – відповів солдат. – Я вже переслужив.

– І додому не хочеться?

– Дім-то по цей бік кордону, – зітхнув сумно рядовий. – От якби по той, тоді б не замислюючись пішов.

– Кордон! – якось дивно гмикнув Харитонов і хитнув головою, виявляючи нерозуміння. – А чого ж його так легко перейти, навіть дірка в загорожі є!

– Кому легко, кому ні! – не обертаючись, сказав солдат. – Позавчора трьох порушників убили при спробі незаконного переходу, вчора – двох.

– Як убили?!

– З автомата Калашникова.

– А чого ж мене… туди пускаєте?

– А ви перший, хто на КПП постукав і попросив дозволу. Видно, від цього летюха і остовпів!

Минуло ще хвилин п'ять. Солдат зупинився, дістав ліхтарик і освітив величезну, в людський зріст дірку, прорізану в колючому дроті.

– Тепер туди й далі по стежині! – доброзичливо сказав він.

– А що там далі? – запитав мандрівець.

Рядовий знизав плечима.

– Якщо втечу коли-небудь, – сказав він, – то дізнаюся. Лейтенант говорить, коли вип'є, що там наше майбутнє, а ми, мовляв, майбутнє від минулого охороняємо. Ну, щасливої дороги!

– Щасливо дослужити! – кивнув Харитонов і ступив у пляму світла від солдатського ліхтарика.

Плескіт річкової води вночі звучав по-особливому. В цьому плескоті Андрієві чулись і спокійна радість, і надія, і впокорення з долею.

Кортецький спав. Пліт погойдувався, повільно пливучи вздовж заснулих берегів. Шлях йому вказувала місячна доріжка.

Сопки рівними конусами врізались у блакить високого неба і являли мовби єдину зубчасту стіну, що захищала річку з усіх боків. І раптом із одного із зубців цієї великої стіни, з вершини могутньої сопки піднялася вгору тонка цівка диму, і поглинуло її високе безвітряне небо.

– Люди! – прошепотів Андрій, не зводячи очей із ниточки диму.

Розбудив Кортецького.

Кортецький стукнув п'яткою чобота по поперечній дошці, частині бічної стінки візка, що був нещодавно. Дошка піддалася. Він іще кілька разів стукнув по ній, після чого Андрій легко відірвав її. Ставши навколішки на краю плоту, хлопець невміло почав гребти, через що пліт просто закрутився, до берега не наближаючись.

– Не так! – зупинив хлопця інвалід. – Перейди на інший борт і греби трохи вбік, щоб не виходило проти течії.

Пліт м'яко сів на піщану косу поряд із берегом. Андрій зіскочив у воду і спробував протягнути пліт із Кортецьким ближче до зарослої травою землі.

– Почекай! – зупинив його інвалід. – Уже добралися.

Він підвівся і зробив крок із плоту на пісок коси. Дерев'яна нога відразу пішла в пісок, і довелось Андрію підскочити й допомогти командирові.

Сіли відпочити, поклавши на траву «сковорідку» та молоток.

• Предыдущая
• 55/68
• Следующая