Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 48

• Предыдущая
• 48/68
• Следующая

– Як ти думаєш, скільки їх там, в екіпажі? – запитав шофер.

– Не знаю, – неголосно відповів Горич.

– А я знаю, що не менше одного! – радісно мовив напарник. – А можливо, і двоє, і троє… Послухай, опусти скло! Нехай протяг подме.

– Але ж холодно! – здивувався Горич.

– А ти відчуваєш цей холод? – єхидно запитав шофер.

– Ні-і-і! – ще більш здивовано мовив Горич.

Йому було скоріше по-літньому спекотно, і він опустив скло.

Із-за невидимого горизонту виринула верхня цятка прожекторного диска, і коридор став набагато світліший.

– Так і осліпнути можна! – незадоволено мовив шофер, опускаючи на скло світлофільтр, яким іще ніколи не користувався.

Горич наслідував його приклад.

Диск прожектора вже повністю піднявся над горизонтом, і Горич знову замислився. Тепер він уже був цілковито впевнений, що машина котиться вгору, адже якби вона не заїхала на пагорб – прожектор тієї далекої машини не з'явився б перед ними.

– Як ти думаєш, вони зрадіють? – серйозно запитав шофер.

– Напевно…

– А не подумають, що ми які-небудь вороги?!

Горич знизав плечима.

– А що, можуть подумати?! – не вгамовувався шофер.

– Можуть, – відчужено мовив Горич. – А може, вони – наші вороги?!

– Та годі тобі! – розсердився шофер. – Звідки тут вороги! Такий же прожектор…

– А що, у ворогів промінь має бути зеленим, аби від наших прожекторів відрізнятися?!

На це шофер уже не відповів. Спохмурнівши, він подивився на свої руки, що лежали на кермі й у світлі променя здавалися блідо-синіми.

У кабіні було задушливо, й тільки протяг рятував од несподівано виниклої спеки.

Очі вже не витримували яскравого світла, від якого навіть фільтр не рятував. Заплющивши очі, Горич безмовно сперечався сам із собою. Він і хотів, аби попереду їх чекала зустріч якщо не з друзями, то з такими ж, як вони, людьми, що шукають вихід до світла, шукають сонце і нормальне життя, але він і шофер – дезертири, що вкрали машину. І якщо їх чекає зустріч із тими, кому наказано розшукати й заарештувати їх, то ця зустріч за своєю невідомою датою припаде на день їхньої смерті, а помирати в цілковитій темряві дуже не хотілося.

Не хотілося помирати і при світлі. Взагалі не хотілося помирати.

Але машина їхала назустріч променю. Шофер, зціпивши зуби і відганяючи думки, тримав машину в межах світлового коридору. Було тихо, і тільки вітерець зганяв із лоба краплі холодного поту.

І щоб позбутися настирливих думок, шофер спробував згадати щось із минулого, але пам'ять чомусь виштовхувала йому назустріч події не найсвітліші й найрадісніші, немов хотіла підвести його до якогось рішення. Він заплющив очі й побачив темне місто і плац свого полку, яскраво освітлений зчепленими по шість штук на кожній фермі прожекторами. І хоча годинник показував десяту ранку – небо було темним. їх вишикували по тривозі, й командир частини – низькорослий полковник із татарським прізвищем – повідомив, що почалася війна з ворогами. Наказав приготуватися до труднощів і прикрощів, до загибелі друзів і самопожертвувань, нагадав рядки з присяги та статуту, а потім зачитував дуже довгий наказ, згідно з яким усьому особовому складу присвоювалося чергове звання. Він, рядовий Чижов, ставав єфрейтором, а сам полковник – генерал-майором. А потім почалося дивне воєнне життя. Друзі-однополчани йшли на завдання й не поверталися назад, а вечорами, які нічим не відрізнялися від будь-якого іншого часу доби і визначалися тільки черговим по частині, зачитувалися накази про нагородження тих, що не повернулися, бойовими нагородами посмертно. І так тривала ця постійна ніч, поки майже не залишилося солдатів і офіцерів, а ті, що залишилися, на завдання вже не ходили. Місто кілька разів бомбили невидимі вночі літаки, і від нього залишилися невидимі вночі руїни. Якось командир частини викликав його до себе й наказав підготувати прожекторну машину до виїзду. Коли машина була готова і заправлена, єфрейторові Чижову дали двох рядових і наказали щодня виїжджати з міста й освітлювати небо у пошуках ворожих літаків, аби міська артилерія могла їх знищувати. Так вони і їздили, поки одного з них, колишнього вчителя астрономії, не заарештували й не засудили військовим трибуналом до розстрілу за висловлений ним сумнів у можливості майбутнього сходу сонця…

– Стій!!! – увірвався у свідомість шофера відчайдушний крик Горича. – З'їжджай у темряву! – кричав Горич, перегнувшись і правою рукою схопившись за кермо.

Шофер відпустив кермо, і машина з'їхала зі світлового коридору і зупинилась. У вухах в обох стояв глухий дзвін, немов десь поблизу били молотом по підвішеній рейці.

Горич заткнув вуха пальцями, дивився вперед, де недалеко від невідомого прожектора розривалися снаряди.

Шофер, побачивши ці розриви, завмер, і застигле його обличчя показалося Горичу мертвотно-ліловим.

– Що ж вони не вимикають?! – крізь зуби з болем прошепотів Горич.

Шофер мовчав.

Снаряди падали один за одним.

– Одна гармата стріляє! – сказав Горич, і раптом відчув, що машина здригнулась.

Не розуміючи, він обернувся до шофера й побачив, що той опустив важіль гальма і, схопивши долонями кермо, притиснувся до нього.

– Куди ти?! – крикнув Горич.

– Нічого… – мовив неголосно шофер. – А ми ближче до них, може, допоможемо…

– Чим допоможемо? – кричав Горич. – Ти з глузду з'їхав!

– А що ж: стояти в темряві й чекати, поки їх накриють?! – спокійним залізним голосом запитав шофер.

І тут на місці прожектора піднявся стовп вогню, і від вибухової хвилі, що промчала, затріщали борти. Коли стовп пішов іскрами в небо і згас, настала цілковита темрява. Шофер, матюкаючись, зупинив машину.

Попереду впали ще два снаряди, послані, мабуть, уже про всяк випадок, аби поранених добити чи снарядний ящик закінчити. Потім настала тиша.

Горич сплигнув униз і не почув тріску снігу. Опустився навпочіпки й помацав землю.

Земля була голою і твердою. Снігу більше не було.

Дуже скоро Харитонов відчув загальне потепління повітря, і чим далі він ішов, тим тепліше ставало, хоча сонце, як і раніше, не відзначалося особливою яскравістю горіння. Гора, з вершини якої він спускався, була неймовірної висоти. Вниз він ішов уже багато днів і не бачив ще ні рівнини, що лежала біля підніжжя гори, ні, обертаючись назад, вершини гори, що сховалася за високими відрогами й нанизаними на них багатошаровими тонкими хмарами.

На плоскому кам'яному майданчику Харитонов зупинився. Зняв із плечей речовий мішок, перевірив вузол шнура на лямці – виявилося, що надійний. Скинув пальто. Довго не міг вирішити, що з ним робити. Було в нім уже занадто спекотно, а нести його в речовому мішку важко, хоча й так було зрозуміло, що в речовий мішок воно не поміститься. Хоч як шкода, а треба було з ним розлучатись, і врешті-решт начепив його Харитонов на гілку низькорослого, розпластаного по каменю дерева – прийдуть коли-небудь і сюди холоди, тоді майбутній мандрівець подякує попереднику за цей теплий подарунок.

Провів Харитонов долонею на прощання по теплому ворсистому рукаву старого пальта і продовжив свій шлях.

На цьому боці схилу не було вирубаних акуратною рукою в камені сходинок, і доводилося постійно дивитися під ноги, іноді зупиняючись і вирішуючи, як краще обійти крутий спуск або провал, яких, одначе, на шляху зустрічалося небагато.

Незабаром спуск став іще пологішим. Камінь довгими сірими язиками йшов під землю, пророслу молодою травою. Дерева тут були стрункіші та вищі й не пригинали підлесливо свої гілки до землі.

Далеко попереду показалася тремтяча лінія горизонту.

Харитонов усміхнувся.

Сонце, якому вже давно було по дорозі з мандрівцем, знову обігнало його і перед тим, як забарвити горизонт у червонястий призахідний колір, зависло ненадовго, як стоп-сигнал світлофора, нагадуючи Харитонову про належний йому відпочинок. Харитонов слухняно зупинився, скинув речовий мішок і, вибравши місце, де трава росла густіше, влігся.

• Предыдущая
• 48/68
• Следующая