Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 34

• Предыдущая
• 34/68
• Следующая

– Так, – підтвердив незнайомець. – Він же не плодоносить.

– Хворий?

– Ні. Просто не плодоносить. Тут раніше розстрільне поле було. Сюди ворогів народу звозили на ліквідацію. І, звичайно, про останнє бажання перед смертю запитували. А я охоронцем був, от я їх і навчив. Кажу, бажання має бути незвичайним, тоді дозволять його виконати. Кажу, попросіть дозволити вам перед смертю фруктове деревце посадити. Це ж не останню цигарку викурити або газету перед смертю прочитати. От вони мені тут сад і саджали. Конвойних я знав, так вони мені в ешелонах із ворогами й саджанці привозили. Отже тут кожне дерево руками видатного ворога народу посаджене. Цвітуть красиво, дихати важко – від запаху п'янієш, а от плодів немає. Нісенітниця якась…

– А село яке-небудь тут є? – з відчаєм запитав Харитонов.

– Навіщо село? Місто є. Недалеко. Отак прямо і ступай. Якраз сад до міста і виходить.

Харитонов подякував і пішов у вказаному напрямі.

– Зачекай! – зупинив його крик садівника.

Мандрівець обернувся.

– Ти запам'ятай! Якщо засудять, попроси деревце посадити! Не забудь!

Харитонов кивнув і пішов далі.

Позаду залишилася табличка: «Посадка 1951 року», а попереду з лінією горизонту зливалися рівні ряди садових дерев.

Довгий шлях машини в цілковитій темряві, та ще й по неглибокій воді, змусив Горича взагалі засумніватися в будь-яких фізичних законах минулого довоєнного часу. Про те, що машина котиться під ухил, він уже не думав. Чи могла вода рівно вкривати схил будь-якого, нехай навіть невисокого пагорба, при цьому не прагнучи стекти куди-небудь у низину, щоб заповнити виїмки чи просочитись углиб? Навіть уявити таке могла тільки людина, що благодушно ставиться до містики, але Горич був із іншої породи людей. Він до гудіння в голові шукав наукову та при цьому легко з'ясовну причину будь-яких явищ, із якими його зіштовхувало життя. На жаль, тут, у цьому постійному мороці, що вже самою своєю присутністю порушував не лише вічні закони Всесвіту, але й що суперечило Біблії, немов не розділив Господь у день третій світ на день і ніч, думати про логіку було марним заняттям.

Шоферові життя давалося простіше, хоча той і кляв його регулярно, ганьблячи і минуле, і сьогодення, і часом впадаючи у слізливий відчай. А зараз він мугикав якусь мелодію, налаштовуючи свій організм на сон, під час якого легше було перечікувати життя.

Несподівано дрібний стук привернув увагу обох, і, ввімкнувши кабінний «світляк», вони побачили на лобовому склі краплі дощу.

Шофер навіть підвівся, нахилившись до скла.

– Дощ! – тільки і зміг вимовити він здивовано.

– Господи… – видихнув Горич і сам підняв важіль ручного гальма.

Машина зупинилась, і тепер ясніше зазвучав густий барабанний дріб крапель, що розбризкувались, ударяючись об метал і скло. Мешканці кабіни, заціпенівши, слухали цю гіпнотичну музику життя, що прорвалася так несподівано в їхній світ. У душах запанувало свято спокою, нікуди не хотілося поспішати, їхати. Мовби дісталися вони вже того місця, де ось-ось засвітить сонце і під його променями виникнуть барви, від яких вони вже давно відвикли, і, звичайно, спочатку зіниці звузяться й заболять примружені очі, перед якими відкриється багатоколірна палітра. І буде вся картина життя як би «не у фокусі», якщо говорити мовою фотографа, але через деякий час зіниці, звикнувши до яскравого світла, трохи розширяться й кольорові плями нечітких контурів розділяться на дерева, трави, небо й сині плями та лінії озер і річок.

Шофер увімкнув фари, й виникла ще одна картина – освітлена вода скаженіла, приймаючи на себе удари крапель, які летіли з висоти.

Горич, відчувши раптом непереборну тягу стати під дощ, вийшов із кабіни. Ноги пішли під воду на півчобота, але він, не звернувши уваги на це, задер обличчя до неба і застиг, відчуваючи як солодке задоволення хаотичний рух води по пересушеній шкірі обличчя. Повіки інстинктивно заховали очі від ударів бризок. Рот трохи розкрився, і з першими краплями води, що потрапили на язик, до Горича повернулася спрага. Через декілька крапель, що зібралися на язиці, він зробив жадібний ковток, який виявився, одначе, сухим. Від нетерпіння Горич іще ширше розкрив рот, а потім навіщось розвів руки, немов дитина, яка застигла в позі того, хто зустрічає перший дощ або перші промені сонця.

Брязнули дверцята кабіни, й на вкриту водою землю зійшов шофер. Він повільно рушив уздовж світла фар і нагнувся над поверхнею води, щось там розглядаючи.

Перед заплющеними очима Горича виникали жовті кола, що нагадували сонце або місяць.

Шофер випростав спину і, тримаючи щось у руках, підійшов до напарника.

Почувши плескіт води, що замінив у цьому місці звук кроків, Горич розплющив очі.

– Що це? – запитав він шофера, кинувши погляд на його руки.

– Риба, – прошепотів, стараючись не заглушати дощ, шофер.

– Ану дай! – здивований Горич підніс до свого обличчя слизьку мешканку води, що блякло відбивала світло фар і кабінного «світляка».

– Вона, здається, хвора… – пошепки додав шофер. – Бачиш, як важко дихає…

Риба важила майже кіло, й утримати її на долонях двох рук було нелегко, хоча вона й не виривалася, не сіпалась, а тільки незвично голосно і сиплувато дихала.

– Може, це річка розлилася?! – припустив шофер, показуючи жестом руки на воду під ногами.

– Значить, весна? Повінь?! – сам не вірячи своїм словам, сказав Горич.

Шофер кивнув.

– А якщо ми в'їдемо в річку, то потонемо. Адже берег ми давно вже проїхали. – Горич іще раз уважно оглянув рибу, повернувши її морду до себе. – Ти знаєш, у неї є очі!

– Ну і що? – не здивувався шофер. – У нас теж є.

– Значить, і вона колись бачила світло.

Ряди дерев обабіч Харитонова тривали, а він уже збився з ліку часу, витраченого на перетин цього величезного неплодоносного саду. Пронумеровані чорною фарбою стовбури яблунь відштовхували погляд, і спокійно дивитися мандрівець міг тільки вперед, де шлях його піднімався до горизонту і, переваливши за нього, зникав у просторах, недосяжних для очей.

Сонце черговий раз, почервонівши, сховалося далеко попереду, й Харитонов уповільнив від втоми крок, але не зупинився. Пройшло ще деякий час, перш ніж помітив він, що ряди дерев обабіч нього змінилися невеликими двоповерховими будинками, оббитими темною фанерою. Вечірня напівтемрява розганялася частково світлом лампочок у вікнах, а попереду, крім цього, з'явився справжній вуличний ліхтар, який укривав земний простір навколо себе акуратним ковпаком світла.

Від хвилювання Харитонов зупинився. З очей мимоволі полилися сльози. Захотілося зняти чоботи, причепуритися, скинути руду бороду, щоб увійти до цього міста не виснаженим і брудним мандрівцем, а молодшим матросом Харитоновим, готовим доладно доповісти про своє життя і пройдений шлях будь-якому зустрічному командирові. І він уже було нахилився, щоб спробувати зняти чоботи, що зрослись із шкірою опухлих від довгого шляху ніг, але втома зупинила й повела його п'яною ходою далі по вулиці вечірнього міста, й витріщався він на всі боки п'яно-веселим поглядом, яким дивитися може тільки щаслива людина. Витріщався й переймався теплими добрими почуттями до живого людського світу, що ховався за шибками вікон. Якби знали ці люди про те, що він іде по цій вулиці, втомлений, голодний, давно немитий, напевно покликали б вони його до себе, нагріли б ванну, поставили на плиту каструлю з картоплею й збили б для нього перину, тому що це його країна, країна, що об'єднала пролетарів усіх країн і що зробила всіх братами, а коли всі навкруги – брати, значить, і він їм брат.

Але люди не знали про мандрівця, що йде по вулиці, і ніхто не кликав його до себе, ніхто не накривав йому на стіл. І продовжував він свій шлях, поки не зупинився під вуличним ліхтарем, що самотньо горів і освітлював кружало бруківки. І, зупинившись, побачив він поруч відчинені двері будинку. Зайшов Харитонов у темне парадне й відразу відчув себе затишніше. Сів на дерев'яні сходинки і, схиливши голову до колін, обняв їх руками й задрімав, аби з користю для життя перечекати темряву, наповнену такими впізнаваними домашніми звуками, поскрипуванням мостин, приглушеними голосами, що розчинилися в будинку.

• Предыдущая
• 34/68
• Следующая