Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/68
• Следующая

– Ні, – простодушно відповів Харитонов.

– Секрети, військові секрети… – забурмотів собі під ніс паруб'яга в тільнику. – Звичайно, хто ж табірникам довірятиме.

Це тільки без охорони їм довіряють залишатися, тому що тут вона без потреби.

Пабловський утупився скривдженим поглядом у свою склянку, потер рукою лоба, немов у нього заболіла голова, потім ковтнув чаю.

– Скажіть, – диригент, полохливо озираючись на першого помічника, нахилився вперед, до Харитонова. – А ви, може, і до Москви доберетеся?

– Може, – знизав плечима молодший матрос.

– У мене до вас прохання буде… – сказавши це, диригент серйозніше покосився на Пабловського, але той наче не слухав їх. – Ви не могли б узяти з собою ноти?..

– Що? – не зрозумів Харитонов.

– Ноти, – перейшов на напівшепіт диригент. – Усе, що я тут написав за багато років. Кантата «И как один умрём», цикл п'єс про благородну ненависть.

– Добре, – погодився Харитонов, відчувши приплив надії, адже якийсь ув'язнений диригент раптом припустив, що він, Харитонов, добереться до Москви. – І що з цією музикою робити?!

Диригент беззвучно заворушив губами, немов промовляючи про себе те, що боявся сказати вголос.

– Якби ви могли, – сказав він нарешті, – віднести це в Кремль… і передати в уряд тому, хто музикою керує?

– Спробую, – невпевнено пообіцяв Харитонов.

– Так я принесу…

– Геть іди! – Перший помічник підвів на нього очі. – Чуєш?!

Диригент швидко вийшов із кімнати.

– Ви не думайте, що я дуже вже засмучений… – тоном, що претендує на відвертість, заговорив перший помічник. – Я все розумію… Але ви від мене подарунок прийміть. Ви палите?

– Ні.

– Шкода… У мене тут дві пачки цигарок – єдині на тисячі квадратних кілометрів… Гаразд. Тоді я для вас концерт завтра влаштую. Точно, влаштую!

Пабловський рішуче підвівся й кудись пішов.

Залишившись на самоті, Харитонов оглядівся.

Хата хатою, в кутку – залізне ліжко з ковдрою з шинельної тканини, над ліжком на дерев'яній стіні висить книжкова поличка. Харитонов підвівся, щоб розгледіти книги – раптом там що-небудь мирне про дирижаблебудування. Підійшов, провів рукою по запорошених корінцях, прочитав назви: «Посібник з корабельної навігації», «На допомогу першому помічникові капітана», «Щоденник агітатора», «Чому ми непереможні» і тому подібні.

Дивлячись на ці книги, Харитонов згадав про недопитий чай і повернувся за стіл. Чай уже остигнув, але смак його все одно був приємніший за річкову або озерну воду, якої Харитонов за час шляху накуштувався вдосталь.

Харитонов спробував згадати перший акорд оркестру, але замість нього чулась ясна мелодія скрипки. За вікном сутеніло – насувався вечір; відчуття даху над головою й тішило, і трохи тривожило молодшого матроса. Дуже вже дивним був дах, хоча у порівнянні із «загоном» генерала Ликова Музлаг був набагато спокійніший і доброзичливіший.

Повернувся Пабловський.

– Порядок! Завтра святковий концерт на вашу честь.

– Та не треба, – почав було Харитонов, але, зустрівши жорсткий погляд першого помічника, замовк.

– Для нас людина – це подія! – розсудливо мовив Пабловський. – Нова людина, звичайно.

І пауза знову затягнулася. Харитонова почали долати позіхи.

– Втомилися? – кивнув перший помічник. – Лягайте на ліжко. Давно, певно, не відсипалися?!

– А ви де ляжете?

– Я не люблю спати. Іноді вдень подрімаю, а так я себе від цього відучив.

Харитонов підійшов до ліжка. Сів. Металева сітка приємно прогнулася, жалібно скрипнувши.

– Лягайте, а я пройдуся ще. – Пабловський знову вийшов, залишивши Харитонова самого.

Харитонов скинув чоботи, розмотав пергаментні онучі, провів пальцем між великим і вказівним пальцями правої ноги, викотивши звідти грудку бруду. Потім улігся і накрився шинельною ковдрою. Заплющив очі й опинився у дитинстві. Посовався на ліжку, і воно знову жалібно заскрипіло. Сон наближався неспішно, у міру того як Харитонов зігрівався якимсь особливим, давно забутим теплом, теплом покинутої рідної домівки, що взимку зберігалося під важкою ватною ковдрою.

Приємна млявість розлилася по тілу, і крізь заплющені очі він побачив хлопчика років шести, дивно, по-старожитньому одягненого, гладенько прилизаного, погляд якого горів подивом. Він був сам у великій кімнаті, а за вікном заходило багрове сонце. На стінах кімнати висіли картини й чиїсь портрети. Несподівано відчинилися двері, й так само дивно одягнений чоловік уніс свічник із двома палаючими свічками, вніс і поставив на середину круглого столу в центрі кімнати. Це була казка або закордон, але нічого фантастичного в цій картинці не було. Чоловік, поставивши свічник, вийшов, а хлопчик навшпиньки підійшов до столу і довго-довго спостерігав за двома вогниками, до того довго, що навіть очі його засльозилися. Сонце вже зайшло, а свічки все горіли й горіли. Раптом прозвучав жіночий голос: «Вільям! Віллі!» Хлопчик здригнувся, але залишився стояти біля свічок. До кімнати ввійшла молода жінка в довгому бежевому халаті. Погладжуючи й відкидаючи назад своє каштанове пряме волосся, вона підійшла до хлопчика.

– Ну що ж ти не йдеш спати? – ласкаво запитала вона.

– Я чекаю, коли вони догорять, – відповів хлопчик.

– Дурненький! – ніжно мовила жінка.

Вона нахилилася до свічок, і її видих загасив їх.

– Навіщо, мамо? – здивовано запитав хлопчик.

– На те, що нічого палити свічки марно! Треба і слузі про це нагадати.

Жінка взяла хлопчика за руку й вивела з кімнати, а над свічником здіймалися дві цівки білястого диму. І раптом зазвучала музика, незрозуміло звідки й абсолютно чужа, така, що не мала ніякого відношення ні до цієї кімнати, ні до хлопчика.

Харитонов перевернувся на інший бік – кімната зникла, але музика продовжувала звучати. Він розплющив очі й побачив недалеко від себе яскраву точку.

– Хто там? – сонно запитав він.

– Це я, палю… – відповів голос першого помічника. – А що, не спиться?!

– Музика…

– А-а, так, це оркестр репетирує.

– Вночі?!

– У них же концерт завтра. Справа відповідальна.

– Це той, що для мене?! – Харитонов підвівся на ліктях, так нічого навколо себе, крім вогника цигарки, й не бачачи.

– Так, святковий, для вас. І ви не думайте, що їх хтось примушує. Знаєте, як вас диригент назвав? Аудиторія! А перед аудиторією, як він сказав, оркестр уже багато років не виступав. Я для них – не аудиторія!

До слуху Харитонова знову долинув знайомий шквальний акорд, але звучав він тепер набагато тихіше й слабкіше, ніж першого разу, а скрипка, що з'явилася слідом, була майже не чутна: не голосніша за писк комара. Видно, стіни зрубової хати надійно захищали її мешканців од гучних звуків.

Харитонов опустив голову на те, що замінювало подушку, і знову заплющив очі.

Прокинувшись уранці, почув голоси диригента й Пабловського, що сиділи за столом.

– Гляди! – говорив перший помічник. – Якщо вони її з'їли – це одна справа, але якщо хтось спеціально випустив із загороди…

– З'їли, напевно, – заспокійливо мовив диригент. – Кому потрібно випускати?!

– А якщо з'їли, то знайди кістки й покажи мені, тоді питань більше не буде! Але якщо не з'їли!.. Я вам усім улаштую!

Харитонов зі скрипом підвівся й заходився намотувати на ноги онучі.

– Сідайте до столу, – запросив Пабловський. – Тут на вас чекає сніданок.

Сівши за стіл, Харитонов побачив перед собою на залізній мисці смажене кроленя. Узяв у руки і за якусь хвилину обгриз до кісток. Запив чаєм.

– А ви вже снідали? – запитав він.

– Одну зловили, як годиться – гостю, – відповів Пабловський.

– Одну – кого?!

– Білку, – пояснив хазяїн хати. – Вони тут, навколо Музлагу, ручні. Ми ними собак відгодовуємо. Та й сьогодні подія… найпаскудніша сучка із загороди зникла. Добре, якщо її ці скрипки та валторни з'їли, але якщо вона жива десь тут бігає, то краще за дріт не виходити.

– Дуже зла, – піддакнув диригент. – Вона цуценят виводила постійно, тому так довго її і тримали: що краще – один раз собаку з'їсти чи щороку по декілька цуценят… Зла сучка! Вона ще при охороні в одного, вже покійного, гобоїста шматок м'яса з ноги вихватила.

• Предыдущая
• 20/68
• Следующая