Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 14

• Предыдущая
• 14/68
• Следующая

Підійшли до каплиці. Іван Тимофійович, косячи одним оком на Кортецького, відімкнув двері. Інвалід узяв з візка одну круглу штуковину і заліз усередину. Тут Іван Тимофійович помітив, що за штуковиною цією потягнувся якийсь тонкий мотузок.

Усі зайшли в каплицю. Інвалід пильно оглядався. Інші так само пильно стежили за ним.

– Пощастило вам узагалі-то, – мовив він. – Були б ви де ближче до Батьківщини – підірвали б вам давно все це християнство. У нас на боротьбу з опіумом динаміту не жаліють. Гаразд. Дайте з візка молоток! І свічку запаліть.

– Ми свічки даремно не палимо і сірники марно не витрачаємо. Вони ще прадідівські.

Андрій вискочив за молотком.

– Ось! – Кортецький простягнув коробку Івану Тимофійовичу.

Той запалив свічку й освітив каплицю.

Інвалід підійшов до середини іконостаса, витягнув з кишені гімнастерки цвях і забив його наполовину в дерев'яного розіпнутого Христа. А потім начепив на цвях круглу штуковину.

– Ну от, – задоволено видихнув він. – Тепер і ви почуєте голос Батьківщини… а то сидять у тайзі, а там мільйони помирають на фронтах…

– А як воно називається? – запитав Андрій, показуючи поглядом на круглу штуковину.

– «Сковорідка» – по-простому, а так – радіо, – пояснив інвалід. – Сьогодні запізно вже, а завтра заговорить, їй-богу, заговорить! Слухатимете, секто!

І Кортецький обвів місцевих жителів колючим зневажливим поглядом; тільки на Андрієві його погляд потеплішав:

– Ну все, я тут у вас переночую, а рано-вранці далі піду.

– Розташовуйся, божий чоловіче, – Іван Тимофійович закивав і вийшов із каплиці.

За віконцем у темряві, що настала, гудів дзвін, але було чутне й життя. Кричали птахи.

Інвалід, залишившись сам у каплиці, розстелив під іконостасом шинель і влігся на неї. Вже лежачи, він чиркнув сірником, і той, спалахнувши, освітив усі нутрощі тісної маленької каплички. Окинувши ще раз швидким поглядом стіни, Кортецький скривився і задмухнув сірник. Заплющив очі, але тут почув скрип дверей.

– Хто там?! – перелякано сіпнувся він, побачивши у розкритому дверному отворі жовту половинку місяця.

– Я це, – відповів тихий голос.

– Я – хто? – насторожено перепитав інвалід.

– Андрій.

– Ти чого прийшов? – Кортецький підвівся на ліктях.

– Запитати.

– Ну?

– А правда, що Батьківщина в біді? – тремтячим голосом запитав Андрій.

– Еге-е, – мовив із протягом інвалід. – У дуже великій біді, скрізь війна, фронт, а де немає фронту – там із голоду мруть. Погано.

– А Москва?!

– Ну, в Москві не мруть, звичайно, але й там погано. В оточенні вона. Я ось за Батьківщину ногу віддав. А тепер останні сили віддаю…

– А вранці ви куди?

– Далі. У мене ще три «сковорідки», присобачу їх де-небудь у людей, які нічого не знають, і назад рухатиму.

– А можна з вами піти? – Голос Андрія затремтів.

– А тебе твої сектанти не приб'ють, якщо зловлять?

– А ми до світанку, я знаю, як до річки вийти, а ні батько, ні брати цього шляху не відають.

– До річки – це добре… Але якщо підеш, треба буде тобі мене слухатись…

– Буду, – пообіцяв Андрій.

– Ну от, тоді перший наказ: усю ніч стерегти візок, а перед світанком розбудиш мене й рушимо.

– Добре, – кивнув Андрій.

– Ні-і, – перебив його інвалід. – По-військовому треба відповідати: «Слухаюсь!»

– Слухаюсь, – прошепотів Андрій.

– Добре, йди.

Андрій тихенько замкнув за собою двері й сів біля візка, спершись ліктем об ґанок каплиці. Згори світили зірки й гудів гудодзвін.

Андрій усміхнувся. Поки батько та брати дочекаються знамення, він буде вже далеко.

Спати не хотілося. Всю ніч спостерігав він за небом, і здалося йому, що зірки рухаються вслід за місяцем. А коли перед – промені сонця, що ще не показалося, розігнали морок, Андрій жваво звівся на ноги, зайшов до каплиці й, помолившись, розбудив інваліда.

– Як там нас ранок зустрічає? – Кортецький засовався, приходячи в рух.

– Добре, – відповів Андрій.

Інвалід підвівся, скрутив шинель, і вони вийшли. Зупинилися біля візка, де інвалід запхав шинель у мішок.

– Тепер ти котитимеш його, – сказав він. – Той, хто приходить пізніше, стає молодшим за званням.

Андрій кивнув, узявся за дві розбіжні дерев'яні ручки і спрямував візок до воріт. Інвалід закрокував поруч, оглядаючись на сонце й усміхаючись стриманою радістю. Вийшовши за ворота, вони на хвилинку зупинились. Андрій вклонився скиту, а інвалід обвів будівлі єхидним поглядом.

– Давай швидше, а то тут і залишишся! – поквапив він Андрія.

Єдине колесо візка поскрипувало жалібно, наїжджаючи на гілки, опалі з крон. Андрій поспішав, старався, хоча безсонна ніч уже давалася взнаки. І зникло кудись звучання дзвона, до якого, здавалося, він уже звик, як до чогось неминучого й постійного, як небо. А може, просто безсонна ніч відлучила його тимчасово від слуху, і не встиг він обернутися на кедр-дзвіницю, сподіваючись, що востаннє, як почув невдоволене бурчання інваліда:

– Гуде, проклятий!

Андрій глянув на Кортецького перелякано й тут же повернув свій погляд на візок. І почув сам виття гудодзвона, протяжне й неголосне. І пропало бажання обернутись і подивитися насамкінець угору.

Уранці Володимир і Микола розбудили батька.

– Андрій пішов, – сказав Володимир. – Я бачив їх.

– І не зупинив?! – запитав Іван Тимофійович, підводячись із лави.

– Ні.

– Так, – кивнув батько. – Не треба було. А ви? Не хотіли з ним?

– Ми чекатимемо знамення, – твердо мовив Микола й опустив голову. – Знаючи лише півдороги, не дійдеш до її кінця.

– Так, – Іван Тимофійович зчепив долоні. – А він же звучить. Звучить! – І очі його спалахнули. – Головне, вірити, вірити і чекати. Терплячим усе віддячиться. Адже звучить він?

Брати кивнули.

Іван Тимофійович підвівся.

– Який сьогодні день?

– Третій, – відповів Микола.

– Третій?! – повторив сам собі батько. – І був вечір, і був ранок, день третій… І сказав Бог: хай будуть світила на тверді небесній, для відділення дня від ночі, і для знамень, і часів, і днів, і років… Не буду я переписувати вчення. Кожен вільний змінювати тільки ним самим написане.

І вийшов Іван Тимофійович на ґанок, вдихнув уранішнього повітря. Вдихнув свіжості й звуків. Відчув тепло сонця і подумав про свого молодшого сина, побажав йому небезмежного шляху.

Зайшовши в каплицю, батько і його сини залишили двері відчиненими, щоб упустити всередину сонячні промені. Промені освітили нижній ряд іконостаса й ноги розіпнутого Христа. І зазвучав у каплиці троїстий шепіт, а коли затих, замість тиші запанувало звучання гудодзвона, і довго ще не вставали з колін молільники, слухаючи це звучання й наповнюючись ним.

Вийшли вони з каплиці, але двері не зачинили.

А промені сонця опустилися, сповзли з іконостаса й освітлювали тепер дерев'яний настил підлоги. Ожила, зашипіла раптом чорна «сковорідка», прибита інвалідом до розп'яття, і суворий далекий голос заговорив розмірено, залишаючи між словами довгі простори-паузи: «Передаємо зведення Радінформбюро. Прослухайте сигнали точного часу: в Москві, Ленінграді, Києві – 1945 рік, літо, в Пермі, Норильську, Магнітогорську – 1943 рік, літо, в Усть-Ілімі, Воркуті, Анадирі – 1939 рік, осінь. Повідомлення для Пермі, Норильська, Магнітогорська та районів Східного Сибіру: після важких тривалих боїв радянські війська залишили Крим, ворог зазнав серйозних втрат у живій силі й техніці».

Немов помітивши, що в каплиці нікого немає й ніхто не слухає цей далекий голос, «сковорідка», видавши якийсь кашляючий звук, замовкла.

Настав вечір.

На краю неба виклювалася перша, ще тьмяна через неповну темряву зірка. Десь неподалік запугукав, прокинувшись, сич. Надійшов час прокидатися тому, що спало, і засинати невсипущому. І раптом у тому місці, де щойно було червоне сонце, піднявся яскравий стовп світла, мовби захищаючи землю від падучого нічного неба, від його темних сил, які творять ніч.

• Предыдущая
• 14/68
• Следующая