Графиня - Лис Володимир Савович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/41
• Следующая

— А що я мав би привезти? — щиро здивувався я. — Хіба що себе. Але ж я тобі не потрібен.

— Ти певен? — спитала Інга, відвернулася, й мені чомусь здалося, що на її очах з’явилися сльози.

— Вибач, — сказав я. — Ти ж не витримала першою й поспішила заміж.

— Але хіба не ти перший втік?

— На те були свої причини.

— Причини?

— Довго пояснювати. Може, й поясню тобі. Колись.

Але я не був певен, що так станеться. Спалах почуттів чи чогось іншого минув? Теперішня ж моя надія — на чому ґрунтувалася вона? Хіба на безбережній самотності й потребі того неможливого, яке не здатне зігріти й душу.

Повернувся полковник. Окрім води для Інги, він приніс по пляшці пива. Ми стояли, пили пиво. Інга зробила кілька ковтків з паперової склянки, куди налила воду. Чекання поїзда ставало нестерпним. Я подумав, що ми надто рано приїхали. Та, як виявилося, ми переплутали колії і мій поїзд ледве не відправився без мене. Я вскочив на ходу до вагона, але вже не зміг виглянути у вікно.

Коли я повернувся до Густого Лугу, то мене очікував сюрприз — мого старого приятеля ясена вже не було. Я прийшов на майдан, побачив вирву на тому місці, де він ріс, щось здригнулося всередині, болісно защеміло, та так, наче я дізнався про смерть близької мені людини. Майнула думка — чи не боляче йому було вмирати? І водночас друга — що тепер у моєму житті не буде жодної таємниці. А може, його й зрізали, щоб позбавити мене й місто цих таємниць? Та я знав про справжню причину — оскільки останнім часом у містечку поширилися чутки, що під ясеном сховані скарби графів Ловиг, і було кілька спроб уночі самовільно зрізати дерево, то міськрада прийняли рішення зрізати його цілком легально і легітимно, що й зробили при великому напливі народу. Потім викорчували за допомогою заорендованого в райцентрі екскаватора величезного пня. Ще й викопали під пнем яму. Ні скарбів, ні труни з тілом графині, що теж припускали, там не виявилося.

Серед інших подій того року відзначу три. Одного разу ввечері я почув страшний крик і грюкіт за стіною. Я кинувся, щоб врятувати Марію від Петрових кулаків, але застав видовище, від якого мало не розреготався, — то Марія лупцювала поліном чоловіка, котрий, як виявилося, потяг із сімейної каси десятку на пиятику.

Друга подія та, що я прочитав у газеті, — у столиці відкрилася виставка робіт молодої перспективної художниці Любові Смажук. Я довго сидів, заціпенівши, тримаючи в руках газету з фотографіями робіт з тієї виставки. Одна з робіт називалася — «Мій учитель». Я був зображеним таким молодим! Таким як, певне, вперше зайшов у Любин клас. А може, ще й молодшим. Мої очі на портреті були ледь примружені, а губи складені в посмішку. Чисту посмішку, ще не спотворену іронією.

«Це моя найкраща робота, — сказала молода художниця кореспондентові про «Мого учителя», — читав я в газеті, далі натрапив на своє прізвище. «Це скромний учитель малювання з містечка Густий Луг на Волині, де народилася художниця» — прочитав я.

От і все. То була на диво витончена помста. «А може, й не помста, — подумалось мені. — Може, я чогось не розумію?»

Я довго сидів і намагався добути ще якусь думку.

А ввечері прибігла Маріїна родичка Мирося.

— Платоне Васильовичу, тут про вас так написано, — заторохтіла вона й простягла мені газету.

— Люба так добре про вас сказала.

«Дурепа», — подумав я, та не сказав нічого. З того вечора у нас із Миросею почався роман. Через три місяці, на початку осені, Мирося лишилася в мене ночувати.

Третя подія — ще один мій візит до Києва і зустріч з убивцею собак. Чи тим, кого я вважав убивцею. Той чоловік врешті-решт сказав, що рецепт справжньої, а не вигаданої суміші, яка паралізувала собак, він сам знищив.

— Аби ні в кого не виникло в майбутньому спокуси, — сказав він.

Ми сиділи в кав’ярні, де, як він повідомив, він зустрівся вперше з Венцеславою, і пили червоне вино.

— Вона ніяка не Венцеслава, — сказав я.

— Для мене — Венцеслава, — вперто вимовив цей чоловік.

— Її звати Люба Смажук, — сказав я.

— Венцеслава, — з притиском проказав він. — Венцеслава, інакше я вам наб’ю морду. А ви ж цього не хочете? Не хочете?

— Напевне — ні, — сказав я.

Ми пили довго. Ми пили цілий вечір і не п’яніли. Ми почувалися родичами — і чим далі, тим більше.

Коли ми нарешті вийшли з кав’ярні, на землю опустився прохолодний осінній вечір.

— Час не зупинити, — сказав я. — Хоча яка бридота — знати цю істину.

— Це ви до чого? — подивився посоловілими очима на мене мій колега по нещастю.

— До того, що знову осінь, — відповів я. — Тільки цієї осені ніхто не вбивав собак. То ви справді не пам’ятаєте рецепту тієї суміші?

— Бувайте, — сказав він. — Мені пора. Готель он там.

— Я знаю, — відповів я.

— Знаєте? — сказав він. — Знаєте? Нічого ви не знаєте, добродію. Навіть того, що насправді в мене пофарбоване волосся.

— Пофарбоване? Вибачте, що ви маєте на увазі?

Я спитав і відчув, як у мене щось обірвалося всередині. Душа? Чи щось інше? Що? Що? Що?

— А ви що ж, хотіли, щоб я в такому віці ходив сивим? — убивця собак взяв мене за барки, струсонув, але швидко й відпустив.

Він повернувся — рвучко, зле, немов чекав, що я кинуся на нього, — і стрімко пішов геть. Широко розвивалися поли його довгого плаща. Наче крила підбитого великого птаха. Мов у Люби.

— Зачекайте, — гукнув я, але він став іти ще швидше.

Не почув чи вдав, що не почув мого скрику? Я міг би його наздогнати, принаймні спробувати це зробити, але хтось раптом зодяг на мої ноги важезні чавунні кайдани. Мені здалося, що я навіть чую, як вони скриплять — старі й іржаві від старості.

Чутки про цього чоловіка стали розповзатися в Густому Лузі десь посередині осені. У місті з’явився проповідник якоїсь нової протестантської церкви, який, казали, передбачає, що саме в нашому містечку варто очікувати другого пришестя. Мирося, котра пішла одного вечора на зібрання в будинку культури, як вона запевняла, із простої цікавості, повернулася захоплена.

— Я, Платоне, ще не бачила, щоб так пристрасно проповідували Слово Боже, — казала вона. — Ти не повіриш, але під кінець проповіді, а він розказував притчу про блудного сина, півзалу плакало.

— Чи не закохалася ти, бува, в цього проповідника? — напівжартома спитав я.

— Що ти, що ти, Платоне? — замахала руками Мирося. — Як ти можеш таке казати? Він же проповідник.

— Хіба в проповідників не закохуються?

— Ні, тут ні, хоча чоловік він вродливий, — чогось зашарілася Мирося.

І раптом вона пополотніла, наче побачила щось неймовірне чи дуже страшне. Вона ткнула пальцем кудись за моє плече.

— Там… там… Платоне! — зойкнула вона.

— Що — там?

Я озирнувся і зустрівся з поглядом чоловіка на моєму портреті, якого я назвав колись убивцею собак. Здалося, що він дивиться на мене, свого творця, сьогодні по-особливому, не так суворо, але начеб насмішкувато.

— Що тебе так схвилювало? — спитав я Миросю.

— Це ж він, Платоне, він…

— Хто він? Ти можеш сказати нарешті?

— Це ж чоловік з портрета. Твого портрета!

— З мого портрета? Не розумію.

— Це портрет проповідника. Нашого проповідника. Який прийшов до Густого Лугу.

— Зачекай, — я вже геть нічого не розумів, дивлячись на перелякану Миросю. — Ти хочеш сказати, що той проповідник схожий на цього чоловіка?

— Так, схожий. Навіть не схожий… Це саме його портрет.

— Але ж… Цього не може бути… Я побачив цього чоловіка… Ну, це обличчя тоді на ясені.

— Ой, Платоне, — Мирося притулилася до мого плеча. — Мені страшно, Платоне.

Я відчув — несподівано, негадано, що страх темним валом накочується і на мене. Підстав не вірити Миросі я не мав.

— У кого він живе?

— Не знаю. Здається, у Степаниди Луцишихи.

— Луцишихи? — Я дивився збентежено. Я намагався щось пригадати. — Степаниди?

— Ага, — сказала Мирося.

• Предыдущая
• 36/41
• Следующая