Графиня - Лис Володимир Савович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/41
• Следующая

Я стояв і не знав, що й гадати. Майнула думка — а де ж була Марія? Її не виявилося ні в тій половині хати, що належала їй, ні на дворі, ні на городі.

Я стояв і слухав тишу, що огорнула вечірнє місто. Здавалося, воно передчасно поринуло у важкий, глибокий сон.

Я стояв і слухав цю тишу бозна-скільки часу. Вічність поглинула мене, заморозила й виплюнула. Але й ця невагомість, нечутливість, здавалося, порідшала, я наче розсмоктався на десятки, сотні, тисячі, міріади все дрібніших і дрібніших частинок, які стали розбігатися в різні боки. Моя сутність перетворилася у віддистильовану рідину, яка також ставала дедалі рідшою.

«Ось і все», — встиг подумати хтось за мене, перш, ніж я опустився на колоду, що лежала біля хати.

Зі стану заціпеніння мене вивела Марія. Виявляється, вона ходила допомагати пекти коровай до Любиних родичів. Від Марії пахло домашньою ягідною наливкою і тістом.

— Мене обікрали, — сказав я жалісливо.

— Обікрали? — вжахнулася Марія. — Коли?

— Коли я ходив на етюди.

— Але ж я була вдома. Пішла десь перед твоїм приходом, бо вже й вечір насувався.

— Вкрали геть усі картини.

— Картини? — Марія вдарила руками об поли. — Таж ні. То ж той чоловік приїжджав, що купив у тебе картини.

— Чоловік? Купив картини?

— Авжеж. Хіба ти забув? Казав, із Криму. Я, було, засумнівалася, хотіла, щоб тебе пождав. Так він бумажку показав.

— Яку бумажку?

— Угоду, що ти з ним уклав.

— Угоду?

Я стояв ні в тих, ні в сих. Ні з ким, звісно, я не укладав ніякої угоди на продаж картин.

— Хіба ти забув? — Марія дивилася здивовано і навіть злякано. — Він же й гроші лишив. Цілу пачку.

— Гроші?

— Еге ж. Я в шафу сховала.

За хвилину я побачив цілу паку грошей. І не гривень, а справжнісіньких доларів. Я розірвав тонкий папірець, який обмотував пачку навхрест, і взявся рахувати долари під захоплені зойки Марії. У пачці були лише стодоларові папірці.

Я рахував і рахував. Папірців була ціла сотня. Десять тисяч доларів. Звісно, навіть усі мої картини стільки не вартували. Отже, хтось зробив мені царський подарунок. Якщо тільки долари не фальшиві. Але я чомусь був певен, що вони найсправжнісінькі.

— Як він виглядав, той покупець? — спитав я Марію.

— Молодий. Високий. Дужий. У дорогому костюмі й при краватці.

Опис підходив до Любиного нареченого. Але я спитав Марію, чи знає вона Любиного нареченого. Так, вона його вже бачила.

— Це не він? — спитав я.

— Ні, що ти, — чомусь злякалася Марія. — Але хіба ти не знаєш, хто купив у тебе картини?

— Ні.

Марія дивилася на мене, наче на божевільного.

— Сам нічого не розумію, — зізнався я. — Повір, що не розумію.

— Нарешті тебе хтось оцінив, — сказала Марія.

«Нарешті тебе хтось оцінив», — ця фраза приходила до мене і вночі, коли я прокинувся і зрозумів, що не швидко засну, і вранці, коли я вдруге прокинувся, уже з важкою головою, до якої, здавалося, хтось начепив щонайменше дві-три пудові гирі.

Я добре знав, що мої картини — то така собі мазанина провінційного аматора. Ніхто б не дав мені більше десяти, ну, нехай кількох десятків гривень за будь-який з моїх пейзажів, які складали відсотків дев’яносто всього написаного мною, за натюрморти і нечисленні портрети. Зрештою, десь так із половину своїх робіт я просто подарував. Колегам по роботі, родичам, знайомим. Інша половина всіх моїх картин лишалася в моїй оселі. І ось їх купляють, таким незвичним способом, без мого відома. «Хто?» — питав я і не міг знайти відповідь. Я думав на Любу і відкидав цю версію. Думав про загадкового чоловіка, який посилав мені телеграму. Про Інгу. І нічого не міг вирішити, не міг ні про що здогадатися. Гроші за картини лежали на столі, я навіть не став їх ховати на ніч, бо перед сном вони взагалі здавалися мені ілюзією, вигадкою, фантомом. Але цей «фантом» був реальністю, притягував до себе всім своїм зеленим кольором.

Я встав з ліжка і насамперед торкнувся до доларової пачки. Потім розкидав її по столі. Все було реальним і правдивим. Як і те, що сьогодні неділя — день Любиного весілля. Я вже знав, що реєстрація її шлюбу о другій годині дня, опісля того — вінчання в місцевій церкві. У мене ще була якась надія, що вона таки прийде зранку.

Але ця надія поволі розтала, мовби останній шматок передчасного снігу — таке буває зі снігом. У мене був навіть пейзаж, який я називав «Танення першого снігу».

— То ти не йдеш на весілля? — спитала мене Марія, коли я зіткнувся з нею на подвір’ї десь години за дві після вставання.

— Ти ж добре знаєш, що Люба більше не приходила, — зі злістю відказав я.

— Я думала…

Марія не доказала, змахнула рукою і пішла поволі з двору — майже стара жінка вже пенсійного віку.

До мене прилетіла добра сотня запахів — дратівливих, спокусливих і… смердючих. Так могли пахнути зіпсовані страви, викинуті чи вилиті з хати, застояна вода, невипрана, довго мочена у воді стара білизна, до цих запахів примішувалися дорогі напої, парфуми, що лоскотали ніздрі, руки, щойно вийняті з тіста, — словом, то була дика, варварська мішанина, яка, здавалося, вбивала саму можливість існування на цьому світі.

Я побрів уздовж вулиці, в той бік, де запахів не було, зате лунала заклична весільна музика. Я мусив дійти до кінця вулиці й вернутися назад, привітавшись дорогою з кількома людьми, котрі дивилися на мене надто підозріливо — може, мене видавали очі або хода?

Удома я дістав мольберт, встановив його посеред кімнати і довго сидів перед ним. Що я можу намалювати? Пальці, мов чужі, задерев’яніло стискали пензля. Зрештою, я зробив кілька мазків. За кілька хвилин зрозумів, що виходить щось віддалено схоже на хмару.

«Хмара? — подумав я. — До чого тут хмара?»

І враз переді мною постав спогад про ту грозову ніч, коли я був з Інгою. Я побачив її, себе поряд, розбите вікно, те, як я підходив до нього. Спалах блискавки — і я бачу жінку в білому посеред лісу.

Тієї миті мені здалося, що ось-ось розгадаю якусь таємницю. Я кинувся до мольберта і мазнув, зображаючи щось схоже на блискавку. Тоді швидко провів пензлем, вимальовуючи овал обличчя. То мало бути жіноче обличчя, яке наче проступало крізь хмари. Я здригнувся — то було обличчя Інги.

Пензель випав у мене з рук. Я нагнувся, щоб підняти його, і світ поплив у мене перед очима. Останнім зусиллям волі я змусив себе не впасти і різко опустився на підлогу.

«Чому Інга? Інга ж була тоді зі мною в кімнаті», — встиг подумати я.

Мені знову здалося, що я от-от розгадаю якусь таємницю, яка пов’язує мене, Інгу, ту жінку, яку я бачив уночі на фоні блискавки, а може, й Любу чи Миросю і навіть Марію.

«Все це має щось спільне, — напружено думав я, намагаючись втримати світ, що відпливав од мене. — І те, що хтось купив мої картини, і все інше».

Я намагався схопити невидиму нитку, що пов’язувала мене з цим світом саме крізь незрозумілі мені події. Але де ця нитка знаходилася, як її побачити?

«Інга? Чому Інга?» — знову повернулася до мене думка.

І раптом я здригнувся. Я побачив себе тієї грозової ночі біля вікна. Спалахнула, прорізала темряву, на мить освітила простір, блискавка. І мені здалося, що я бачу обличчя жінки на фоні блискавки. То була саме Інга. Але ж… Але ж Інга була поруч зі мною в кімнаті. Не могла вона бути там, внизу, там була якась божевільна.

Не знаю, що було далі. Схоже на те, що я знепритомнів, а потім прийшов до тями. А може, й не знепритомнів, а перебував у якомусь дивному стані прострації, швидше й не прострації, а відчуження. Відчуження від себе самого, такого, якого знав досі. Але кого я знав? Себе чи того, ким здавався собі?

Коли я зміг підвестися і сісти на лавку, найперше мій погляд впав на картину, яку я перед тим написав у якомусь гарячковому пориві, мовби маренні.

Крізь темно-синю хмару проглядало жіноче обличчя. Правильніше б сказати, воно вгадувалося в тих кількох штрихах, які я провів. Позаду жінки небо пронизувала блискавка.

• Предыдущая
• 10/41
• Следующая