Тунель - Келлерман Бернгард - Страница 37

• Предыдущая
• 37/74
• Следующая

— Сюди, тут шлях вільний!

— Там можна пройти?

— Праворуч, уздовж вагонів!

Через три години після катастрофи перша група робітників вибралася із зруйнованої штольні у паралельну. Однак електричне освітлення було й тут пошкоджене. Стояв непроглядний морок, і від гніву всі аж завили. Жодного поїзда! Жодного ліхтаря! Тунельники, що працювали в паралельній штольні, давно повтікали, всі поїзди відійшли.

З'явився дим, і шалена гонитва почалася знов. Десь із годину юрба повзла, бігла, мчала в темряві, потім знеможені люди почали падати з ніг.

— Немає рації! — кричали вони.— Чотириста кілометрів не пробіжимо!

— Що ж нам робити?

— Ждати, поки по нас прийдуть!

— Прийдуть? Хто по нас прийде?

— Ми повмираємо з голоду!

— Де склади?

— Де аварійні ліхтарі?

— Атож, де вони?

— Мак!..

— Ну, стривай, Маку!..

І раптом у всіх спалахнула жадоба помсти.

— Стривай, Маку! Хай ми тільки виберемось!..

Але дим їх наздоганяв, і вони знов кидалися вперед, поки в них підкошувалися коліна.

— Тут станція, агов!

На станції було темно й безлюдно. Машини не працювали, в паніці всі порозбігалися.

Юрба вдерлася на станцію. Ніхто з них не знав, як влаштовані станції. Вони чули тільки, що тут є запломбовані ящики з провізією, і їх треба лише відкрити.

У темряві почулись удари, тріск. Ніхто, власне, не хотів їсти,— страх прогнав відчуття голоду. Та коли люди побачили продукти, в кожного прокинувся дикий інстинкт, прагнення наповнити шлунок. Усі, як вовки, кинулися до ящиків і заходилися напихати кишені продуктами. Та якби тільки це! Очманівши від жаху й люті, вони висипали на землю мішки з сухарями та сушеним м'ясом, розбивали сотні пляшок.

— Ось ліхтарі! — крикнув хтось.

Це були аварійні ліхтарі на сухих батареях, і їх треба було тільки ввімкнути.

— Стійте! Не вмикайте, я стрілятиму!

— Чому не вмикати?

— Може статися вибух!

Цих слів було досить, щоб усі застигли на місці. Від страху вони поніміли.

Але її сюди проник дим, і всі знов подалися вперед.

Раптом почулися крики, постріли. Світло! Втікачі кинулися через квершлаг у паралельну штольню. І тут вони ще встигли побачити, як удалині цілі натовпи людей боролися за місце в вагонах, пускаючи в хід кулаки, ножі, револьвери. Поїзд відійшов, і вони у відчаї падали на землю, викрикуючи:

— Маку! Маку! Стривай, ми тебе ще знайдемо!

3

Паніка мітлою вимела людей з тунелю. Тридцять тисяч чоловік вигнала вона зі штолень. А в непошкоджених штольнях робітники, почувши гуркіт вибуху, відразу припиняли роботу!

— Море прорвалося! — кричали вони й кидалися тікати.

Але інженери з револьверами в руках стримували їх. І все ж, коли до них проникла хмара куряви й почали з'являтися охоплені жахом утікачі, людей уже не могли стримати ніякі погрози.

Вони вискакували на поїзди з камінням і від'їздили.

На одній із стрілок зійшов з рейок поїзд, і десять інших, що йшли позаду, раптово поставали.

Робітники лавою посунули в паралельну штольню. Вони ставали посеред колії, кричали й зупиняли поїзди. Та вагони були вже й так переповнені, і за кожне місце спалахувала запекла битва.

Паніка росла ще й тому, що ніхто нічого не знав до пуття. Люди знали тільки одне: сталося щось жахливе! Інженери спершу намагалися заспокоїти робітників, та коли почали підходити все нові й нові поїзди із знавіснілими втікачами, які кричали: «Тунель горить!», коли з темних штолень став виповзати дим, інженерів також охопила паніка. Всі поїзди рухалися тепер до виходу з тунелю. А на шляху тих, що привозили матеріали й нові зміни робітників, з диким ревищем поставали натовпи втікачів і повертали їх назад.

Так через дві години після катастрофи в тунелі на відстані ста кілометрів не зосталося жодної живої душі. Техніки на внутрішніх станціях теж порозбігалися, і машини поставали. Тільки де-не-де на станціях позалишалось по кілька відважних інженерів.

Інженер Берман захищав останній поїзд.

Цей поїзд налічував десять вагонів і стояв у готовій частині «чистилища», де тунельники склепували залізні конструкції,— за двадцять п'ять кілометрів від місця катастрофи. Освітлення й тут було пошкоджене. Та Берман поставив акумуляторні лампи, і тепер вони кидали в дим яскраве світло.

Три тисячі робітників працювали в «чистилищі», тисячі дві вже виїхали, останню тисячу Берман мав намір вивезти на поїзді.

Вони підбігали, важко хекаючи, гуртами й, одурілі від страху, кидалися на вагони. Людей прибувало чимдалі більше. Берман ждав терпляче, вперто — багатьом робітникам «чистилища» треба було йти до поїзда три кілометри.

— Їдьмо! Рушайте!

— Треба зачекати решту! — гукнув Берман.— No dirty business now! [66]У мене в револьвері шість патронів!

Берман — коротконогий, невисокий сивий чоловік — був німець і жартувати не любив.

Він походжав туди-сюди вздовж поїзда, лаявся і кричав до голів та кулаків, що збуджено рухалися над ним У диму:

— Ану припиніть це свинство! Всі виїдете!

Берман тримав зведений револьвер напоготові. (Під час катастрофи виявилося, що всі інженери були озброєні).

Зрештою, коли погрози почали лунати досить відверто, Берман виліз на паровоз, став поруч із машиністом і пообіцяв застрелити його, якщо він рушить без наказу. На всіх буферах і ланцюгах гронами висіли люди, і всі кричали:

— Їдьмо вже! Їдьмо!

Та Берман усе ще ждав, хоч дим ставав нестерпним.

Раптом ляснув постріл, і Берман упав на землю. Поїзд рушив.

Зневірені люди в шаленій люті натовпом бігли за поїздом, та, кінець кінцем задихавшись, вибившись із сил, з піною біля рота зупинялися.

А потім юрбища тих, що зосталися, вирушили по шпалах та щебеню в чотирьохсоткілометрову дорогу. І що далі вони йшли, то грізніше лунали голоси:

— Маку, ти вже не жилець на цьому світі!

Але за ними, далеко позаду, йшли ще більші юрбища, все нові й нові, ще і ще...

У тунелі почався страшний біг — біг заради життя, про який потім писали всі газети.

Чим далі бігли юрмища, тим несамовитішою ставала їхня лють. Тунельники трощили склади, машини, і їхній страх та гнів не вгамувалися навіть там, де ще горіло електричне світло. І коли їм уже не загрожувала небезпека — по них приїхав рятувальний поїзд,— вони накинулись один на одного з ножами й револьверами, аби лиш потрапити на вагон першими.

Коли глибоко в тунелі сталася катастрофа, у Мак-Сіті була ще ніч. Небо насупилося. Величезні важкі хмари тьмяно відсвічували похмурим багрянцем у заграві нічних випарів найбезсоннішого міста цього безсонного часу.

Мак-Сіті двигтіло й гуло, як удень. По землі до самого обрію неспинно пливли розпечені потоки лави, над якими злітали іскри, спалахували язики полум'я, клубочилася пара. Міріади вогників хаотично снували туди-сюди, мов інфузорії під мікроскопом. Скляні дахи машинних залів на терасах уздовж в'їзду в тунель блищали, ніби зелений лід у зимову місячну ніч. Настирливо лунали дзвінки й свистки, довкола гриміло залізо, здригалася земля.

Поїзди мчали в тунель і з тунелю, як звичайно. Гігантські механізми, динамо-машини, насоси, вентилятори бадьоро перестукували й гули в чистісіньких залах.

Стояла прохолода, і робітники, що поверталися з тунелю — там було жарко, як у духовці,— мерзлякувато тислись один до одного. Тільки-но поїзд зупинявся, вони, цокаючи зубами, бігли до буфету випити гарячої кави чи грогу. Потім з веселим гамором ускакували до трамваїв, що розвозили їх по робітничих казармах та будинках.

Відразу на початку п'ятої години розлетілася чутка про те, що в тунелі сталося лихо. У чверть на п'яту збудили Гаррімана, і він, заспаний, мало не падаючи від утоми з ніг, з'явився в головній конторі.

Гарріман був енергійний, рішучий чоловік, загартований на бойовищах праці. Та саме сьогодні стан у нього був жалюгідний. Він цілу ніч проплакав. Напередодні ввечері Гарріман одержав телеграму, в ній повідомлялося: його син — єдине, що залишилось у нього в житті,— помер у Китаї від лихоманки. Тяжке, страшне було його горе, і кінець кінцем він, щоб заснути, випив подвійну дозу снодійного порошку. Гарріман спав ще й тепер, коли дзвонив по телефону в тунель,— він хотів довідатися про катастрофу детальніше. Ніхто нічого не знав, і Гарріман апатично, байдуже сидів у кріслі й спав з розплющеними очима. Тим часом спалахувало світло в сотнях робітничих будинків. На вулицях чулися голоси й шепотіння — те перелякане шепотіння, що його, хоч як дивно, чуєш навіть у глибокому сні. Почали сходитися гуртами жінки. З південних і північних селищ повз блискучі скляні дахи над трасою тунелю до головної контори сунули темні юрми жінок та чоловіків.

• Предыдущая
• 37/74
• Следующая