Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 3
- Предыдущая
- 3/16
- Следующая
Один з її внуків, якраз наймолодший, не міг відірвати свого погляду від неї. Був тронутий до глибини серця, а різні спомини про ню, що здіймалися живо один по другім в його душі, тепер мов давили його. Він пригадав собі, що прирік їй у своїм житті дві речі: раз, коли числив сім років,- ніколи не пити, а другий раз, як мав тринадцять років,- остати свому народові вірним.
- Нічо не стало великим,- казала йому тоді,- що не було і в подробицях велике, а знало без товариства бути сильне. По предках осталося тобі независиме право!
Він питався:
- Що значить «независиме право»?
А вона поплескала його по голові і, усміхаючися, сказала:
- Вгадай!
Відтак він додумався того.
О, він додержить свою обіцянку. Вона станеться правдою. Такою правдою, як було правдою те, що подивляв її, що боролася до послідніх сил з суворістю життя, що був її внуком - і був сином пригнобленої нації...
Його очі, звернені на помершу, запалали.
Коли б всі могли так відчувати, як він в тій хвилі, ні, не лиш в тій хвилі, а завсігди, тоді... Але чи ж не відчувають вони тепер усі так? Цілий угнетений народ, по которого струнах грають предивно-свавільну мелодію?
І тому що відчувають, палає для них сонце пишної волі, сипле своє проміння між них, що не запізнають один другого і бачать виразно, що беруть у руки і до уст...
Хтось отворив близько нього вікно.
На нього повіяло холодним свіжим воздухом, і він повернув голову в ту сторону. Саме в тій хвилі підносив син-п'яниця пляшку з горілкою до уст, вимахуючи руками...
- Вона - моя мати! - кликав він п'яно-гордим голосом.- Моя рідна ненька; я мушу її прославляти!..
Гаряча краска сорому пробігла по молодечо-ніжних чертах онука. Його очі звернулися знов на мертву, а душа його зложила якусь німу присягу...
Душа бабуні могла чутися вдоволеною.
Вона сама, як лежала он тут, чулася вдоволеною. Лежала так спокійно, мирно! Її лице повне тихо-ласкавого, майже втішного дожидання, а ніжні руки всунені в незручні великі білі оленеві рукавички, впрочім, прикриті старою прозорою, колись дорогоцінною занавісою.
ЧАС
Наче сон весняний, виринають у моїй душі спомини й картини з рідних сторін. Гори Карпати, сповиті в синяві мряки або непроглядні густі праліси, синіють здалека,- немов зачарований, замкнений у собі окремий світ. Хто жив у тих горах, хто дихав їх воздухом, упивавсь їх величавою красою, того все тягне між них, наче орла до гнізда на самітній скелі; той все настроєний ворожо супроти дрібнодухого, лицемірного навзавідництва, супроти нервового, бурливого життя й думання в тих долах...
В мені збудилась знов туга за тим світом.
Обнімає мене сильно, сильніше, взносить високо понад запилену галасливу долину і опускає посеред мовчазної лісистої гори.
Ліс переповнений свіжим смоляним воздухом, а я лежу в м’якім моху серед відвічних смерек та через щілини сплетеного гілля шукаю синього неба...
Немов живе золото, грає по вершках дерев сонячне проміння, миготить свавільно й зазирає в найглибшу глибінь лісу. Мило мені й спокійно серед тої лісної тишини... Ха, ха! Спокійно?! Адже чоловік - то немов та ріка бистра, що мчиться вічно вперед, вперед - і не знає ні супочинку, ні спокою...
На склоні гори, край дороги, здибала я стару жінку- мужичку. Вона сиділа й пасла корову. Товарини не видко, але від часу до часу дає про неї звістку голос її дзвінка. Я завела з мужичкою розмову та небавом і довідалась цілу історію її життя. Була вдовиця, мала трьох синів і одну доньку і жила при однім жонатім сині.
- Ой, багато перетерпіла я на своїм віку! - сказала сумно серед розмови.
Я дивилася мовчки на неї. Була така мала, худа, майже вдвоє зігнена, а таки на поморщеному лиці не можна було вичитати якого-небудь перебутого горя.
- Ваша донька ще дівчина? - спитала я.
- Дівчина. Пішло їй якраз на святого Іллі на двадцятий.
- Може, хоч заручена?
Стара глянула на мене:
- Заручена? Чотирьох женихів уже мала. Не хотіла їх!
- Не любить жодного?
- Чи любить? Між ними є не один чесний і веселий парубок, та й кождий має хоч трохи поля, худоби й овець, але вона їх не хоче.
- Бо не любить жодного, тому й не хоче жодного! - кажу жартівливо.- Пождіть, прийде такий, що сподобається їй так, що аж утратить голову, тоді вже схоче!
- То лише така бесіда! - відповіла тупо, махнувши байдуже рукою.- То лише така бесіда! Слова видумав чоловік, а всякий знає, що все має свій час. Вона віддасться аж тоді, як її доля дозріє.
Я всміхнулася.
Вона повернула звільна своє лице за мною, і її мутні очі промайнули по мені.
- Чи ви що казали?
- Ні, я щось думала.
- Чого тільки думати? Передумати - не передумав ще ніхто нічого.
- Як то, лелічко?
Вона здвигнула плечима та воркнула, немов до себе:
- Думати або й не думати, а найгіршого лиха не в силі ніхто віддумати!
- Якого найгіршого лиха?
- Якого? Ну, так. Воно від вас далеко; ви ще молоді, наче голубка; але я... се ж прецінь смерть - найгірше лихо.
- Смерть! - повторила я за нею протяжно.- Справді, її не можна думками відогнати.
- Так і видите! - сказала з притиском переконуюче і всміхнулася з співчуттям.- Отже, видите. А що значить все проче?
- Смерть - то щось таке, що мусить бути,- відповіла я,- але то не найгірше лихо.
- Ба не лихо! На добре не виходить вона нікому... А втім - чи одно мусить бути, бо бог так хоче!
- Як, лелічко?
- Кажу: бог так хоче...
- Що?
- Так, як воно є.
- І чоловік може хотіти...
Вона похитала сумно головою.
- Якби ваша донька хотіла тепер віддатися, то віддалась би. Чей ви не бороните їй сього.
- Чого б я боронила? Я вже стара. Може, умру небавом, бо я слаба. Що вона пічне без мене? Піде служити? Який там кінець усякої служби? Як порадить вона собі з хлопцями, що гонять за нею, мов яструби? Вона ж дурна!
- Вона не любить,- обізвалася я знов.
- І сказали щось розумного! - відповіла вона тупо, з ледве замітною насмішкою.
Опісля сперла голову на худу руку й споглядала втомленим поглядом по долах.
Хвилю мовчали ми, відтак почала я знов:
- Як чоловік молодий, то він інший, а як старий, то знов інший...
- Так,- відповіла з жалем.- Як чоловік молодий, то має силу, а як старий, то - розум. Та що йому з того? Його час прийде, він мусить іти, чи хоче, чи не хоче... Ет! - і махнула рукою.- Впрочім, я б і пішла, лиш її не хотіла б я так лишити.
- Чи ви вже забули, які ви були замолоду,- спитала я весело,- або коли віддавалися? Та як хочете, щоби доконче віддалася, то присилуйте!
- Тото нічо не поможе. Все має свій час. Як я була молода, то (боженьку, прости мені гріхи мої!) дуріла за одним жовняром, а він за мною - то вже аж землі під собою не чув. Мій найстарший син - то його дитина, а таки ми не побралися. Його мати була погана волошка, та й час мій не був ще прийшов. Я віддалась за другого, котрого я ані не любила, ані не хотіла. Віддалася, бо от... прийшла собі пора! Так буде і з Іллінкою, так діється з кождим і так ведеться зо всім, зо всім... Але чоловік загонистий, пливе проти води й хоче свій розум мати.
- Чи так зле, лелічко?
- Або я знаю!.. Мабуть, і в тім божа воля...
Ми замовкли.
Вона сиділа нерухомо, споглядала тупо, сонливо вперед себе, а я дивилася на неї, засохлу та поморщену. Вона й шептала щось до себе, але я її не розуміла. Так сиділи ми чималу хвилю, коли нараз недалеко перед нами показалася молода дівчина.
- Іллінка! - кликнула стара втішно, а я глянула цікаво за тою Іллінкою. Ішла дорогою вгору, до нас, і вела сильного гуцульського коня недбало за гриву. Була гарна, струнка, як усі верховинці. На її лиці було знати супокій, який подибуємо в людей, що живуть у найглибшій самоті й духовній рівновазі. Її рухи були певні, а очі темно-сині, сяючі, та які ж ліниві і на вид холодні!.. Але коли я на них глянула, навинулась мені дивна думка: «Тигриця»,- подумала я мимоволі. І справді! Вона мала в собі щось із звинної, скритої сили того звіра. В чім лежала властиво та сила,- я не могла відгадати.
- Предыдущая
- 3/16
- Следующая