Нариси - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 5

• Предыдущая
• 5/10
• Следующая

Зразу стало їй холодно, а опісля - сама не знала, як се прийшло,- почала плакати. Тихо, але цілою душею. Її перемогло знов те щось, що пригадувало образи, переходило в тони і немов душило...

Він, побачивши, що вона плаче перестав грати і дивився на неї здивований. Опісля кликав. її до себе.

Вона не рухалася... Він підійшов до неї... Вона притиснула долоні до лиця і не рухалася, немов мертва...

Він схилився над нею.

- Ти плачеш?

Мовчала.

Він зсунув їй лагідно руки з лиця і подивився в очі.

- Що тобі?

Вона не відповідала.

- Чого ти плачеш?

- Бо так...

- Тобі сподобалась музика? - питав він голосом чогось зміненим.

- Я... не знаю...

- Але ти любиш, як грають... правда? - казав він далі і так лагідно, немовби мав перед собою заполохану пташину.

- Я... не знаю... люблю, люблю!

- Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?

- Наколи повторю... то затямлю.

- Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай - грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?

- Чую...

Опісля взяв її голівку в свої руки і дивився довго в її великі, сумні, заплакані очі.

Якийсь несказанно смутний усміх програв хвилину по його устах.

- Я думаю, - говорив він більше до себе, - що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх.

- Мені можеш позволити, будуча славо! - сказав він.

Коли виросла, була майже гарна.

Вона любила чи одного, пристрасно, з пожертвуванням, майже з божевільною любов’ю, однак вона була віроломна натура, - значить, не любила нікого довго. Вона й не подобалася довго мужчинам; її не бажав ніякий мужчина за жінку. Вона була розумна, дотепна, незвичайно багата натура. Займалась малярством, писала, старалась усіма силами заспокоїти жадобу краси.

Чому се їй ніколи не вдавалось?

Відповісти на се питання було б так само тяжко, як і на те, чому і її ні один мужчина не любив довго. Мабуть не мала вона в собі того, що прив’язує буденних людей на довгий час. Була занадто оригінальна, замало нинішня і не мала в собі нічого з «плебейськості».

Чи, може було се щось інше?

Може...

Вона стала лише половиною тим, чим обіцювала стати дитиною...

Я сама - то та «звихнена слава».

Я вижидаю щастя щодня і щогодини.

Я відчуваю, як життя лежить переді мною не як щось сумне, безвідрадне, важке до переконання, але як би один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната.

Так, немов музика.

Солодкі, упоюючі, сумовиті звуки. Роздразнюючі, пориваючі, покликуюючі, вбиваючі... а одначе!... одначе...

Я не вчилася музики ніколи.

Я ніколи, ніколи не могла «Imprmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?

Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! І що я помимо того, що в моїх жилах пливе кров будучини, не маю будучини, не маю і житті своїм полудня?

Коли чую музику - готова вмирати.

Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...

Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..

1894

Так вчасно настала весна і так лагідно!

З теплим вітром, сонячним промінням і блискучим дощем, що ледве можна було замітити, як сніг зійшов із землі, і вона осталася без покривала.

І з тим було їй добре.

У своїй чорній наготі простерлася вона на сонці широко-далеко і купалася в запашних вогких віддихах весни. Місцями, де на ній назбиралася вода, покривалася легкою імлою, а там, де спочивала в ній озимина, прибралася в пишну, веселу зелень.

Під склепінням недоглядно співали жайворонки. Лише здавлено і немов перли гуляли трілери [3] в висоті, і перлами котилися вниз...

- Так зарання і лагідно, як сього року, наставала весна лиш тоді, як ми дістали нашого Василя,- обізвалася мужичка Марійка до свого чоловіка, що лежав близько хати, грівся на сонці й пас свої пишні молоді воли; ні, не пас, а пускав їх лише, щоб нюхали траву, бо ж вона була ще заніжна і мохната, щоб їх грубі писки могли її скубати.

- Так так. Тоді як ми ще не мали нічого, а тепер, коли нам бог допоміг до землі, ми мусимо його тратити!

Вона не відповіла нічого; зітхнула й пряла дальше.

І між тим тоді і тим тепер лежала лише праця.

Від сірого ранку до пізньої ночі - праця.

Завсігди була вона тут - і ждала. Похмура й невмолима, пожирала все. Час, думку, забаву, силу, здоров'я, молодість, навіть і ту одробину охоти до життя, коли та хотіла в неспостережених хвилях переломити сірий одностайний тон і позолотити існування. Завсігди була ненаситна і невдоволена; ледве лишила чоловікові кілька крапель крові в жилах і сьомий день у тижні, в якім ішлося зранку до бога, а по обіді - в поле...

В поле!.. По двадцятьох майже роках доробилися вони кількох моргів поля.

Журбою й мозолею пересякла кожда грудка, але й любов'ю. Тою жадною, заляканою любов'ю, яку відчуває кождий мужик для своєї землі.

Про неї говорилося, як про живу істоту.

Хто її кормив - того кормила й вона.

Хто її не занедбував - того не занедбувала й вона. Ніхто не розумів її ліпше, як мужик,- і тому дав бог мужиків, як сотворив землю.

Доки буде земля - будуть і мужики...

Мали й двох дорослих синів.

За кілька неділь старший, Василь, мав ставати до бранки [4] Від хвилі поклику ходили всі, мов під вагою якогось тягаря. Покличуть його? Чи лишать? Коли би взяли...- щоб ніхто не діждався тої години! - настав би всьому кінець!

Поля родили б без помочі його молодої сили лише слабий хліб. Вони обоє постарілися передчасом, а молодший син не вдався. Йому була земля байдужа, і він оминав працю. Безжурний був і до дівчат прихильний. Мов половик спадав всюди, де лиш були які танці, і коїв між ними лихо!.. До того й крав іще, брехав і обмивав своє сумління в горілці.

Вкінці закохався в якійсь молодій циганці, що розумілася на зіллях, і забув про тата й маму.

З плачем відвернувся сором від нього.

Такий був молодший...

Бог один знав, що тепер настане. Батьки дивилися в будуччину, як у ніч. Досі був старший їх єдиною потіхою. І молоду мав уже: молодесеньке покірне дівча, що плакало з любові до нього...

- Був ти в панотця? - перебила вона мовчанку.- Може, він порадив би, що робити, аби не втратити дитини!

- Ей, панотець! Він був знов такий жовчний! День перед тим упала попадя під час служби п'яна до церкви і сварилася з ним, що без неї винаймив одному мужикові кусень поля. Потім билися обоє таки в церк­ві... Вона кинула за ним хрестом... Тепер він знов лютий і важить свої слова грішми...

- Що казав?

«Дай на службу,- казав.- Буде, як бог схоче».

- Треба дати,- відповіла жінка.

- Піду й дам,- відповів він побожно,- лиш треба би що продати.- Що? - він сам не знав іще; може, оту пшеницю, що ховав її старанно на поді на насіння і хотів сам тепер посіяти, або один вулій з бджолами? Мав чотири пні.

- Ти поговорив би з учителем,- говорила дальше Марійка.- Може б, він дав яку раду?

• Предыдущая
• 5/10
• Следующая