Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 6

• Предыдущая
• 6/16
• Следующая

- Ні, мамо! Самі ви не працювали. Працювали й ми на те!

Нараз двері відчинилися і в хату ввійшов Юзько, а за ним і Янко.

- Що тут за бесіда? - спитав Юзько.- Аж за вік­нами ваш голос чути, мамо.

Мати прокинулася на вид Юзька... Той Юзько, її тьохнуло в серце.

- Що за бесіда? - сказала.- Спитай свого брата й тата, бо я вже нічого не кажу. Раз і я мушу мовчати.

І, сказавши се, сіла рівно, як патик, коло стола, під­перла голову п'ястуком і задивилася непорушно на сте­лю, де чорна мушня успокоювалася плямами.

- Що, Миколо? - звернувся Юзько до брата.

Янцьо сів коло тата під піч на лаву й почав вибирати з-за пазухи незрілі ще лісові горіхи, розкушувати їх зубами, оббирати й заїдати смачно. Санда сіла коло нього і ждала нетерпляче закінчення сеї справи, не дуже цікавої для неї.

- Що, Миколо? - спитав Юзько ще раз, присту­паючи живо близько стола, де сиділа мати і стояв старший брат. Микола оповів коротко, як і що, аж до останнього слова й рішення батька й матері щодо поля.

- Та ти, мой, стоїш тут і торгуєшся з мамою? Ти знаєш, що з нею ще торгу в житті ніхто не добив. Ли­ши. Бери дівчину, тато нехай дадуть тобі поля... Скіль­ки хочеш? Три-чотири фальчі, та й далі. Три-чотири, та й гайда, кажу! Ти жебрак у твоїх родичів. Пам’ятай: три-чотири, аби-сь потім не жалував!

Здається, гірших слів, як ті «три-чотири фальчі», для Зої не було. Вона зірвалася зо свого місця й виле­тіла з хати. Надворі так гарно, надворі так ясно, стіни біліють, ясніють проти місяця, що стояв так спокійно й велично на голубому небі, мов приглядався з височіні дрібничкам дитячим... Довкола пахло звезеним збіж­жям, десь здалека клекотіли жаби, ще далі обзивалась собака... а тут... а тут...

Зоя сіла на призьбу, сперла голову в обидві руки й заплакала.

«Юзько! - плакало її серце.- Юзько!» І він проти неї. Коли нею найгірше торгали, тоді приставав і він проти неї. Вона майже душилася зі сліз та жалю. Такі діти. На те вона їх годувала. Кров’ю годувала. Одного, другого і третього. «Три-чотири фальчі»,- казав Юзь­ко. Три-чотири. Вона тряслася від плачу. Вона вмре, а не дасть. Землю? Та й стільки? А що лишиться їй?

Як сиділа, вона встала й кинулась між кукурудзу, що виростала недалеко проти хати ліском. Вона вкляк­ла й зарила пальці в землю. Не дасть, не дасть, не дасть! Три рази сказала «не дасть». Кукурудза шелес­тіла, пахла, дихала... Щось ішло нею, пересувалося між неї ближче, тихіше... Нараз вона піднялася, поглянула на небо. Наче на хвилину забула за землю. «Господи, скільки зір, то все людські душечки!» - майнуло їй крізь голову. Саме в ту мить злетіла одна зірка... за нею друга і десь упала лукуватим льотом. Вона дивила­ся, а відтак устала. Пообтирала долонею очі й вернула на призьбу. В хаті ще гомоніли голоси синів, чувсь і голос батька, відтак утихло. Двері з хором відімкнули­ся, і вона почула їх близькість...

- Або поле, або гроші! - казав Юзько.- Або поле, або гроші, й більше нічого!..

Зоїне лице мов льодом обтулило. Вона підняла голо­ву і встала. Стояла чорним стовпом і ждала. Сини ви­йшли з хати, мов два дуби висунулись... Ішли. Побачив­ши її, станули.

- Мама тут,- сказав старший.

- Тут,- повторив Юзько.- Говори!

І Микола почав говорити. Казав, що врадили з бать­ком, що він дасть йому, Миколі, або поле, або гроші) як ні, він кидає хату, жениться з Ганною й їде до Кана­ди. Звідти, хто пильний, ще ніхто старцем не вернувся. Але гроші на дорогу мама дасть. Вона ховає їх перед батьком і дітьми в банку, так нехай дасть, а ні, він бере дві корови, веде в місто, продає, і гроші будуть!

Зоя стояла мовчки... Юзько роззирався пильно по небі... Микольцьо ждав.

Нараз мати підняла очі й поглянула на Юзька. В ту мить і він зирнув на неї. Їх погляди стрінулися. Він усміхнувся. Усміхнувся тим усміхом з-під чорного, лед­ве замітного вуса й відвернувся...

- Як, мамо? Се послідній раз я про се до вас гово­рю, я не Санда, що ви з нею робите, що хочете. Даєте?

- Скільки тато дає? - спитала стисненим, оплака­ним голосом і повела долонею по очах.

- Дві фальчі.

Вона помовчала і знов утерла сльози.

- Я даю лиш одну-одну,- скричала,- але... але без козачки... з козачкою не даю нічого.

- Добре, мамо,- сказав Микола твердо, як камінь, сплюнувши на землю крізь зуби.- Добре. Але до трьох днів я мушу мати іншу дівчину, ви маєте мені вишу­кати, і то багачку, мамо... аби-м мав час Марчукам від­повісти й за видатки, що вже на весілля поробили, за­платити. З жебрачкою я не можу на одній фальчі вижи­ти, а лише з багачкою. Так я собі постановив, а ви як хочете...

Вони пішли, а Зоя лишилася.

Мов із змією у грудях, вона ще пленталась довкола хати... окружляла її, й звертала, й... раз у раз обтирала сльози.

Аж надранком, на зорях, зайшла нечутно до хати, лягла на лаву, укриту веріткою, й заснула...

Не добре спала Зоя.

Коли ранком устала, була втомлена, мов побита, і ще більше роз’ятрена. Синів не було дома, старий собі кудись пішов, Санда поралася коло корів, а далі залізла між бараболю й почала її копати. Вся найтяжча хатня робота припадала на неї, але вона її радо сповняла. Ніколи не зачував од неї ніхто слова опору, ніколи не жалілася вона вголос. Але часом дрижало в неї серце болюче, і то тоді, коли бажала хоч на хвилинку відбігти в село або в маленьке сусіднє містечко, щоб купити собі чого-небудь: дзеркальце, ниток, заполочі, або голок, або й побалакати з ким там... а їй се не було вільно. Зараз виростала на материн приказ, знаходилась перед нею якась poботa, котру треба було лиш їй одній конечне сповнити. Сьогодні Зоя, мов оса, з’являлася то тут, то там і все чогось бриніла, надаремне шукаючи відповід­ного предмета, щоб його вколоти. Остаточно вилетіла.

- Я йду в село, Сандо,- сказала.- Давай позір на хату, щоб нічо не пропало, бо я, може, забавлюся.

Санда підняла голову з-над корча бараболі і глянула здивовано на матір.

- Чого вам, мамо, в село? Краще б до церкви.

- Так мені треба.

- Ви снідали, мамо? Я вам злагодила молоко. Від Джіяни, мамо. Воно таке смачне та сите. Сама сме­тана.

- Не снідала. Сьогодні молоко від Джіяни багном чути. Певно, ти пасла худобу на багнах.

- Ні, мамко, на стерні. Чого ж би я йшла на багна, я не люблю туди ходити, там не тільки паші, що болота, і корови по коліна застрягають у болоті, й я з ними. Я на стерні...

- То ти рук не вмила, як треба, бо, як кажу, мо­локо чути багном. Чому, як я дою Джіяну, молоко добре?

Санда не відповідала нічого. Вона знала маму. Коли вона, Санда, щось варила, хоч би й найліпше, мама по більшій часті не їла. Все тій страві щось хибувало.

- Вернете пізно, мамо? - спитала лише дівчина.

- Ні. Я йду до фіни й її чоловіка, хочу щось у них розвідатися, а як прийде Микола й буде питати, куди я пішла, ти нічого не кажи.

- Не скажу, мамо.

Зоя пішла, а Санда осталася коло бараболі.

«Чого мамі до старих Михайленків? - роздумувала і вгадувала Санда.- Грошей зичити мама не йшла, ні­якого насіння тепер їй також не було потрібно - хіба щоб у місто їм разом поїхати, як іноді, або, може, від їх доньки, молоденької Гафійки, потребувала чогось? Але що?»

Копала бульбу, що копала, а далі встала й понесла недалеко коло хати сполоскати її. Днинка була ясна, погідна, аж любо вбратися й піти до церкви. Костьол був аж у сусіднім містечку, й там була проповідь по-польськи, та вона не вміла по-польськи так само, як не вміли ні родичі, ні браття, зате ж у церкві аж любо було перебувати. Здалека пахло ладаном, васильком, гвоздиками, ай, а від свічечок, що горіли, просто медом несло, а від великих, що теж горіли, так і молитвою вгору віддавало. Санда згадала Савку, що мав своє місце в церкві, і їй закрутилися сльози в очах... Нараз почула недалеко в саді свист. Вона збентежилася, по­правила хустку на голові, але роботу робила далі. Треба було полуднє злагодити. Ззаду хтось ішов. Живо, жва­во. Вона боялася оглянутися. Може, він - хто його там знає? Нараз оглянулася. Се був Юзько.

• Предыдущая
• 6/16
• Следующая