Оповідання - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/31
• Следующая

Вона вже тут: хви­лює ряд­на, здіймає вго­ру, не­мов ту­ма­ни, й безв­лад­ний каліка стає на но­ги. Встав, твер­до сту­пає, ви­хо­дить із ко­ла.

Всі кам'яніють. Ста­ло­ся чу­до. Блис­кучі очі, по­виті млою, зас­тиг­ли, як скло.

Врешті хит­ну­лись… Як п'яні…

- Живий! - гур­ко­че грім із гру­дей.

- Хай-хай!…

Радість ве­ли­ка. Щас­тя. Ру­ки шу­ка­ють обіймів. Ха­па­ють за плечі, за шию. Крик рветься з гру­дей. Не крик, а бу­ря:

- Алла!… Хай-хай!…

Гарчать. Ре­вуть. Скре­го­чуть. Ри­га­ють. Труться ло­ба­ми. Гав­ка­ють го­лос­но, час­то:

- Гав… гав… гав… гав…

Як дикі звірі, як ста­до ша­калів.

Щезла свідомість. Пов­на нес­тя­ма. Ша­леність.

І знов, як над бурх­ли­вим мо­рем, прос­тяг шейх ру­ки i ки­нув глу­хо, по­тяг­ло:

- Гей-х-х-х!…

Хвилі ущух­ли, і ста­ло ти­хо.

Абібула підняв до­лоні і по­тер чо­ло, об­лич­чя. Не­мов про­ки­нувсь. Обвів усіх зо­ром і скрізь по­ба­чив зди­во­вані очі.

Всі мов пи­та­ли:

- Що бу­ло? Що ста­лось?

Потому зня­ли ру­ки до Бо­га і, втом­лені, тихі, роз­биті, зітха­ли:

- А-мінь, а-амінь, а-амінь…

Жалібно, рев­но, як спла­кані діти.

Відправа скінчи­лась.

Було вже пізно. В да­ле­ких осе­лях співа­ли півні. Ти­ха, хо­лод­на ніч об­ня­ла зем­лю. Біліла стер­ня попід го­рою, і чорні круглі тюр­бе важ­ко вкри­ва­ли кістки свя­тих та ханів. В чор­но­му небі кліпа­ли зорі.

Знов ти­хо сту­пав Абібу­ла по свя­то­му Азізу. Ніс у серці радість, у го­лові мрії… За ним повз­ли по­волі, як тіні, гурт­ки дервішів.

Абібула навіть не стя­мивсь, як опи­нивсь біля до­му. Йо­го вивів із за­ду­ми чуд­ний який­сь згук. Не­мов хвіртка скрип­ну­ла чи клям­ка бряз­ну­ла. Хто б то міг бу­ти? Батько поїхав із до­му. І рівно­час­но по­ба­чив на ву­лиці тінь, що миг­ну­ла під му­ром і швид­ко щез­ла. Що ж то за знак?

Вдома, здається, всі спа­ли.

Посвята моїй любій матері

Смерклося. Ро­же­вий на за­ході край не­ба м’яким блис­ком ося­вав мо­роз­не повітря; ос­таннє світло по­мер­шо­го дня, про­дер­шись крізь шиб­ки до ха­ти, лед­ве-лед­ве зма­га­лось з сутіня­ми, бо в хаті вже та­ки доб­ре по­су­теніло.

Хима, си­дя­чи на ослінчи­ку, підкла­да­ла со­ло­му у груб­ку. Ве­се­ле по­лум’я жва­во стри­ба­ло по со­ломі, ося­ва­ло ста­ре, бо­роз­на­ми по­ора­не об­лич­чя Хи­ми­не, пли­га­ло по стіні зо­ло­тим зай­чи­ком. У хаті бу­ло ти­хо: лиш со­ло­ма тріща­ла в грубці та цвіркун цвірінькав під по­лом.

- Старий!..

Тихо.

- Хомо! - го­лосніше обізва­лась Хи­ма.

- Агов!

З-за груб­ки по­чу­лась ша­мот­ня.

- Я оце сид­жу, - по­ча­ла Хи­ма, - та й ду­маю, що в нас бо­рош­но ми­ну­ло­ся… Тільки в нас хліба, що на по­лиці… - І я не про що ж ду­маю… та що ж ти вдієш, ко­ли не вро­ди­ло… До­ве­деться пу­ди­ти… Візьми в жи­да пуд та й пок­ла­ди кар­бо­ван­ця з со­роківкою… А де тії гроші?..

Хима ти­хенько зітхну­ла. І знов ста­ло ти­хо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про од­но ду­ма­ли: свій хліб ми­нув­ся, а ку­пи­ти ні за що…

«Починається!.. - ду­мав Хо­ма. - Оце він са­ме по­чи­нається, той час, ко­ли не стає хліба, не­ма й за­робітків, час жур­би та го­ря, ко­ли чо­ловік хотів би, як му­ха, зслиз­ну­ти на зи­му, щоб якось пе­рет­ри­ва­ти ли­ху го­ди­ну».

Щороку су­туж­но Хомі, що­ро­ку не стає сво­го хліба, а сього ро­ку та­ки зовсім по­га­но… І не див­ни­ця, бо сього ро­ку не­дорід. По­ля, звісно, об­маль: шнур під ози­ми­ну, шнур під яри­ну, а шнур - то­ло­ка, в кожній руці по шну­рові. Ще як вро­дить, то по­тяг­не хліба до вес­ни, а сього ро­ку жи­то вро­ди­ло обрідне, яри­ну град ви­бив… Змо­ло­тив Хо­ма жи­то, пе­реміряв та й за­жу­рив­ся, аж сум­но йо­му ста­ло та страш­но: жи­та усього бу­ло де­сять мірок… Ко­ли б же хоч тих де­сять мірок змо­ло­ти - усе бу­ло б хліба на який там час, а то й на насіння тре­ба ли­ши­ти, тре­ба і в га­ма­зеї вер­ну­ти, що ви­нен… І так уже з тим хлібом по­во­ди­ли­ся обе­реж­но, так сте­рег­ли­ся, щоб і крихіточ­ка не за­ги­ну­ла мар­но, а не ста­ло… От ле­жить на по­лиці ос­танній бу­ха­нець хліба, а в діжі, де бу­ла му­ка, лиш пи­ло­чок біліє нас­поді, мо­же, зме­те ба­ба на га­луш­ки…

Воно не так страш­но без сво­го хліба, ко­ли б за­робіток був! Ба, як­би за­робіток! А тут, як на ли­хо, і за­ро­би­ти ніде. Пок­ли­ка­ли йо­го раз до дво­ра дро­ва різа­ти, да­ли за цілий день важ­кої праці со­роківку - і за те спа­сибі, ко­ли б частіше кли­ка­ли!.. А хліб же те­пер - не дай Гос­по­ди - до­ро­гий, не зна­ти, чи ку­са­ти йо­го, чи ди­ви­тись на йо­го…

- А йди ве­че­ря­ти, ста­рий! - пе­ре­пи­ни­ла Хи­ма гіркі Хо­мині ду­ми і пос­та­ви­ла на припічок гор­щик з га­ря­чою ба­ра­бо­лею в луш­пин­ках. Біла па­ра хма­рою зви­лась над гор­щи­ком, а старі, при­су­нув­шись бли­зенько до нього, ру­ка­ми ви­хоп­лю­ва­ли га­ря­чу ба­ра­бо­лю і, ма­ча­ючи в сіль, їли… За­пив­ши ве­че­рю хо­лод­ною во­дою з кух­ли­ка, Хи­ма та Хо­ма обер­ну­лись до об­разів і по­ча­ли го­лос­но шеп­та­ти мо­лит­ву та важ­ко зітха­ти, дя­ку­ючи Бо­гові за хліб на­сущ­ний…

Другого дня при­па­ло свя­то - Вве­ден­ня. Хи­ма за­ви­лась гар­но наміткою, за­ко­ло­ла її здо­ро­ви­ми шпилька­ми з чер­во­ни­ми голівка­ми, взу­лась у чер­воні чо­бо­ти і по­да­лась за Хо­мою до церк­ви на служ­бу бо­жу.

Золото на об­ра­зах та на ри­зах у ба­тюш­ки, па­ла­ючі свічки, синій дим ла­да­ну, що ви­пов­нює вівтар та хма­рою літає по церкві, співи, шеп­тан­ня мо­ли­тов навк­ру­ги - все те ро­бить див­не вра­жен­ня на Хи­му; во­на чує, як її сер­це м’якне, та­не, мов той віск па­ла­ючої свічки… Ста­речі ус­та не­помітно во­ру­шаться, з пов­но­го ущерть сер­ця раз у раз ви­ри­ва­ються гли­бокі зітхан­ня…

Виходить ба­тюш­ка і чи­тає про­повідь… Хи­ма не ро­зуміє га­разд, про що чи­та­ють, але во­на знає, що чи­та­ють про святі речі, і те чи­тан­ня ви­дається їй жалібним, та­ким див­но жалібним, що пов­не Хи­ми­не сер­це вис­ту­пає з бе­регів, ли­це жалібно кри­виться, і сльози ми­мохіть ко­тяться ти­ми бо­роз­на­ми, що по­ора­ло на ви­ду дов­голітнє ли­хо… Хи­ма вий­має з-за па­зу­хи хус­точ­ку, об­ти­рає сльози, го­лос­но ся­кає ніс… І див­на річ! З усіх кутків ба­бин­ця, як на знак, по­чи­на­ють ба­би го­лос­но ся­ка­ти­ся, ви­яв­ля­ючи тим сер­деч­ну скру­ту та жаль за гріхи свої тяжкії…

Виплакавшись крас­ненько, всмак, Хи­ма пот­ро­ху роз­би­рає, про що чи­тає ба­тюш­ка. О, про не­дорід чи­та­ють… Де се? У нас?.. Ні, в якихсь чу­жих сто­ро­нах… І там лю­ди го­ло­ду­ють… Гос­по­ди! Всю­ди ли­хо тов­четься, а так-та­ки справжнє ли­холіття… го­лод… Доб­ре, як хто має спро­можність за­по­мог­ти чим, а нам ко­ли б са­мим з го­ло­ду не за­ги­нуть…

Невеселі по­вер­та­ли Хи­ма та Хо­ма з церк­ви, бо в долі тих го­лод­них, про яких чи­тав ба­тюш­ка, вба­ча­ли во­ни свою влас­ну до­лю, а уява ма­лю­ва­ла їм цілі се­ла го­лод­них лю­дей, без крих­ти хліба, як їм, мо­же, до­ве­деться ли­ши­тись, ко­ли не роз­до­бу­дуть де хліба…

По обіді Хо­ма взяв­ся за псал­тир, а Хи­ма відчи­ни­ла скри­ню та за­хо­ди­лась там по­ряд­ку­ва­ти. Во­на пе­рег­ля­ну­ла су­вої по­лот­на, півмітки, що нап­ря­ла сеї осені, роз­гор­ну­ла і знов поск­ла­да­ла шмат­тя та оде­жу, що прид­ба­ла собі на смерть… Далі з са­мо­го спо­ду вий­ня­ла звідти ста­рий білий п’ятиз­лот­ник. Дов­го розг­ля­да­ла Хи­ма той п’ятиз­лот­ник, обер­та­ючи йо­го на всі бо­ки, здму­ху­ючи з нього по­рох. Дав­но-дав­но, як ще во­на відда­ва­лась, баб­ка її ки­ну­ла їй то­го п’ятиз­лот­ни­ка на по­саг; з то­го ча­су «білі гроші» пе­рет­ри­ва­ли не од­ну ли­ху го­ди­ну, а Хи­ма та­ки не ви­да­ла їх, за­хо­ва­ла, як най­до­рож­чий скарб. Во­на знає, на­що хо­ває тії гроші: ото, як дасть Бог дочці її, що не­дав­неч­ко од­ру­жи­лась, ди­ти­ну, та ще й дівчин­ку, ба­ба по­да­рує то­го п’ятиз­лот­ни­ка внучці, бо вже Бог знає, чи діжде во­на ки­ну­ти ті гроші на по­саг унучці. Ма­ти­ме внуч­ка пам’ятку, зна­ти­ме, що ма­ла баб­ку… Не раз і не два ма­ри­ла Хи­ма над сією дум­кою та звик­ла до неї так, що вже й не уяв­ля­ла собі, як мож­на іншим спо­со­бом роз­лу­чи­тись з п’ятиз­лот­ни­ком… Хи­ма ог­ля­ну­ла гроші навк­ру­ги, пог­ла­ди­ла їх пест­ли­во, на­че ко­ха­ну ди­ти­ну, і, осміха­ючись, за­ви­ну­ла в ганчірку та схо­ва­ла в скри­ню.

• Предыдущая
• 10/31
• Следующая