Три як рідні брати - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/4
• Следующая

- Час мені до касарні, - стали нарешті пан капрал казати, виймають п'ять левів баночку та й дають мені.

- А це нащо? - кажу я.

- На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не маю, бери, що є.

- Да я, - кажу, - зафасував [7] два леви срібні; мені доста буде.

Вони аж розсердились.

- Коли я тобі даю, то бери, - кажуть. - Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.

Не хотів я їх більш гнівати - узяв. «За два леви, - думаю я собі, - куплю нені добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові кожній сестрі по рантухові [8] тонкому та широкому».

Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут - не студінь, ні! аж око в'яне.

Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі, йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п'яний абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене в торбинці і два калачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби визнини штука. «Да не буду їсти, - думаю, - домів принесу». А тут мені так і позіваєсь! «Сяду, - думаю собі, - припочину минуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну». Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило. «Це я змерз», - думаю собі; хотів встати - не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..

Прокидаюсь - а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.

Я так і стрепенувся.

- Ох, мені лишенько, - кажу, - а я де оце?

- У мене, - каже жандар, - як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.

Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.

- А це, - кажу, - як я тут зайшов?

- Бодай і не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.

- Боже, милий боже!..

- Так тобі треба, - обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!

А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі-то люди!

Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.

- Пане, - кажу, - а мундир мій, варе, [9] є?

- Є, - каже, - не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.

- В урльопасі, - кажу, - був лист.

- Є й лист, - каже, - я находив.

- Коби я знав, - кажу, - де мій мундир, я би збирався.

Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.

- Коби, - каже, - за три дні, то би добре.

Я аж не зумівся. [10]

- Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!

- Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.

- А де ж той, - кажу, - дохтор?

- Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.

- А що, - каже, - як тобі?

- Добре, - кажу. - Пустіть додому!

- Ще тобі не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий.

Я так і став благати:

- Пане, - кажу, - пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.

Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.

- Про мене, - каже дохтор нарешті, - завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.

Я так і зрадів.

- О, дякувать же вам, пан дохтор!

- Не мені дякуй, - каже дохтор, - а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не жив на світі.

Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.

- Чого, - каже, - так задумався, серце?

- Чи ж нема чого? - кажу.

- Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.

- Хто би збаг, - кажу, - що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати.

- Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.

- Або ви знаєте? - кажу.

- Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.

- Або ви, - кажу, - мого брата знали?

- Я, - каже, - не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині

- А ви ж звідкіля?

- Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.

- А так - як же ж ви пізналися з Онуфрієм?

- Я не раз, - каже - в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!

- А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.

- У наймах, - каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.

Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.

- Жди, - каже жандар, - по тебе зараз віз приїде.

За годинку був і віз; сів я та й поїхав.

А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи, а я на двері.

- Добрий день вам, ненько, що дієте?

- Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.

Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!

За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!..

- О, простибіг же тобі, синку! - кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. - Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!

Поблагословили.

- А коли, - кажу, - Онуфрія прятали?

- Передучора тиждень минув, - кажуть неня.

- А що казав, як умирав?

- Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, - дожидав. «Нема, - каже, - Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире дожидав!..

Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.

- А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.

- А що ж, бадічку, - одрікаються сестри, плачучи, - коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.

- А так же не будуть вам нічо казати?

- Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь...

Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась...

• Предыдущая
• 2/4
• Следующая