Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич - Страница 2

• Предыдущая
• 2/14
• Следующая

Охрім. Ні, у нас як лю­дині - то і людське, а свині - то і честь сви­ня­ча!

Гордій. Поз­вольте на спор об етіх сло­вах! На какой счот ви ето от­ди­раєте, еті са­мії ка­те­горії?

Степан. Ме­ли, бісе, чорт те­бе вто­ро­па!

Дівчата. Сидів би там з своїми мам­зе­ля­ми у го­роді.

Гордій. Вот так по­ра­дош­ноє вос­пи­таніє; как поєду в го­род, в тот же се­кунд об'ясню всєм ка­ва­ле­рам і ба­риш­ням, што ка­кая, зна­чит, глу­пая політи­ка на деревні.

Охрім. Чо­го ж це ти при­тю­тю­рив­ся до нас?

Гордій. Та­кой я імєл свой кап­риз, штоб прієхать; же­лал по­ви­дать тя­теньку, ма­меньку і прієхал.

Охрім. Тут те­бе тілько і бра­ку­ва­ло.

Гордій. Нєча­во не кс­таті за­да­ваться, нєча­во на­во­дить тєнь на глянц. Ми, по­жа­лус­та, са­ми с уса­ми, только вот нос не об­рос.

Степан. Пе­рес­тань вже белько­та­ти.

Гордій. Я не белько­чу, а пе­ред вся­ким смєло мо­гу оп­рав­дать свой хван­таж. Я прев­за­шол, сла­ва Бо­гу, увесь термін по шведсько­му званію, так і у раз­го­во­рах уся­ко­му но­са ут­ру, не то што. Мо­жет бить, ви сумліваєтесь у моєм зна­ченії, так я хоч січас в зак­лад об моєм по­ло­женії. Я імєю атес­тат, што мо­жу бо­тин­ки на кор­ках і на двой­ной по­дошві. Та хоч на аме­ри­канськой, так не іспужаємо­ся! Вгод­но, так і бак­фор­ти по но­во­му хва­со­ну. Я не хо­ло­мид­ник ка­кой!

Степан. Те­бе во­зом, чи як, за­че­пи­ли?

Гордій. Я об'явленіє вам роб­лю, што я не ка­кой-не­будь жу­лик, а мас­тер­ной че­ло­век, во што! Ви гньоте на то, штоб ба­ришні ваші паніма­ли аба мнє нап­ро­тив і даже с насмєшкой, ну ми то­же мо­жем го­во­рить не по­ху­же.

Степан. От роз­пус­тив гу­бу!

Гордій. Как ви не панімаєте го­родсько­го раз­го­вору, то я при етом слу­чаї не при­чи­ною; вот вам і вся проце­дурія. От ба­ришні ваші, так я так панімаю, што оні мой раз­го­вор мо­жуть об'яснить, прав­да? І ба­ришні мов­чать? Вди­ви­тельно. Вот так вос­пи­таніє!

Катря. Ку­ди ж нам до го­ро­дя­нок рівня­тись?

Текля. А, звісно, такій, як ти, то зась! А я так все зро­зумію, що во­ни го­во­рять.

Охрім. Де ж пак тобі не зро­зуміти? Ти як­раз го­ро­дян­кам під масть! Во­на у нас, Гордію, уміє че­рез гу­бу каш­ля­ти!

Гордій. Ка­жет­ся, Ка­те­ри­но, по ба­тюшці, звиніть на том, не вспом­ню. Ви вди­ви­тельно пок­расівєлі! І по­то­му, меж­ду прот­чим, поз­вольте вам ре­ко­мен­до­вать ме­ня!

Катря. Ох, сест­рич­ки, що ж це він зно­ву за­белько­тав?

Охрім. Та ну, ли­бонь, ти не в ті взув­ся!

Гордій. По­че­му? Пой­міте од­но только, что я для но­воз­на­комст­ва хо­чу ре­ко­мен­до­вать се­бя.

Охрім (бе­ре йо­го за ши­во­рот). Та ка­жу ж бо, що не в ті взув­ся! Та що це на тобі за оде­жа?

Гордій. Ка­жет­ся, по­нять мож­но: гед­зет, алібо, по-ва­шо­му, по-де­ре­венсько­му, до­пи­лет. Об­на­ко­вен­ний фа­сон на го­родських ка­ва­ле­рах.

Охрім. А й прис­та­ло тобі, як ко­рові сідло! Че­пур­ний, як сви­ня в дощ!

Степан. Це ж той кап­тан, що зветься; пус­ти-вир­вусь!

Гордій. Не зав­да­вай­тесь на мелкія ма­ка­ро­ни, бо лап­ша з кар­ма­нов сип­леться!

Охрім. Пам'ятаєте, братці, на Ве­лик­день німець хо­див по се­лу з кап­ля­ми, як­раз у такій ка­ца­вей­ці?

Гордій. І што вам на ето ду­ра­чест­во об'явить? Бол­ва­ни, од­но сло­во, бол­ва­ни. По-ва­шо­му, я дол­жен вдівать свит­ку або ви­ши­ва­ну ру­баш­ку? Не дос­та­ва­ло іщо ду­рацький кап­риз іміть, штоб еті са­миє глу­пості панімать? У нас ти­тул, штоб ру­баш­ка з ма­ниш­кою калінкоро­вой або сит­це­ва, зон­тик в ру­ки і щоб­ле­ти або бак­форти на ри­пах. А без етіх до­ку­мен­тов в хо­ро­шую кум­панію не по­жа­луєте.

Охрім. А чо­бо­ти, а чо­бо­ти, тю, ди­вись! Гляньте, хлопці, на йо­го за­каб­лу­ки! І як він ніг не по­вивер­та?

Гордій. Тог­да только са­пог і імєєт свой нас­той­щій ти­тул, ког­да под­бор ви­со­кий і сто­че­ний на нєт, штоб слєд од под­бо­ра бил не болєє двухг­ри­вен­но­го! Как са­пог у подй­омі ка­ку­рат, так бон і імєєт свою над­ле­жа­щую дер­жа­ву!..

Охрім. А побіжи, чи здо­ро­во за­ореш но­сом?

Гордій. Пу­щай бєга­ют ду­ра­ки, но я, ка­жет­ся, єщо при свой­ом по­нятії.

Степан. А що ж, у вас співа­ють па­руб­ки, як збе­руться на ву­ли­цю?

Гордій. Слу­чається, только у нас нєт па­руб­ков, а усе ка­ва­ле­ри.

Парубки. Ану заспівай якої, мо­же б, ми пе­рей­ня­ли.

Гордій. У нас на тве­ре­зую но­гу не по­ют.

Охрім. Ач який, звик до мо­го­ричів.

Гордій. Пой­дьом в пи­тей­ний, я сам вас вго­щу.

Парубки. Та ну-бо заспівай!..

Гордій. Не пой­мьотє ви ро­манц! Ну вот вам, напримєр:

Охрім. Та це чорт батька зна яка.

Парубки. Ти заспівай нам сал­дацької.

Гордій. Важ­на ку­мерція! Ти їм бла­го­род­ную, а они сал­дацьку. Вот вже не­да­ром ска­за­но про де­ре­венських хох­лов, што ма­зе­пи!

Охрім. Ти-бо не будь тим, що морк­ву риє!

1-й па­ру­бок. Ко­ли з то­бою по честі, то ти не ро­би по-песьки.

2-й па­ру­бок. Гля­ди, щоб ча­сом не підбор­ка­ли ми тобі оції ка­ца­вей­ки!

3-й парубок. Та й плюнд­ри щоб не трісну­ли ниж­че по­яса.

Степан. У, вже й розг­ри­ма­лись! Ну і чо­го ви на нього опу­ди­лись? І не со­ром вам? Хіба не ба­чи­те, що він навіки дур­ний?

Гордій. Нєт, ка­жет­ся так, што я не ду­рак.

Степан. Мов­чи, бо би­ти­муть! У нас, брат, по-прос­то­му, так од­ду­ба­сять, що аж пір'я си­па­ти­меться.

Гордій. Ну, пусть я бу­ду ду­рак, но і ви не во­чень вум­ниє.

Степан. Ану, брат­ця, гай­да на ву­ли­цю, ходім, дівча­та, бо сьогодні вже па­ни­ча не по­ба­чи­те.

Дівчата. Він-та­ки нам і потрібний!

Степан. Та вже нічо­го, нічо­го! Дру­гий тиж­день, як па­нич приїхав до­до­му, а во­ни, сер­дешні, аж по­па­ру не знай­дуть.

Текля. Не­хай вже Ок­са­на витріща на нього свої баньки.

Охрім. От­же бу­ла дівка як дівка, до­ки мов­ча­ла, а це вже зно­ву чор­тя­ка штрик­нув у реб­ро.

Гордій. Вот з па­ни­чем так я мо­гу нікото­рий по-ря­доч­ний раз­го­вор. На­до будєт єму ре­ко­мен­до­вать ме­ня.

Охрім. Нав­ряд, щоб він зай­шов в па­тя­ки з та­ким ро­зум­ним дур­нем.

Гордій. Ми знаєм, што знаєм, а я ма­ло внімаю обра­щенія на ваші глу­пие анек­до­ти - вот што! Вот хотєл вас по­пош­ту­вать нас­то­ящим ту­рецьким та­ба­ком, а те­пер по­ню­хаєте.

Охрім. Мо­же, ко­ло ту­рецько­го ле­жав?

Гордій. Вєрную прав­ду го­во­рю, што ту­рецький на-сто­ящий, чес­ноє сло­во, восєм копєєк чверт­ка.

Охрім. Так дай поп­ро­бу­вать!

Гордій. За­чем міня оби­жаєте і да­же ду­ра­ком на­зи­ваєте?

Охрім. Тю, він вже і розгнівав­ся! Дивіться, братці, то ж ми у шут­ки.

Гордій. По­ря­дош­ние шут­ки, што чуть до інте­рес­но­го шкан­да­лю не дош­ло.

Степан. Справді, доб­рий та­бак! (Ку­ре).

Гордій. А з ка­ко­во же ре­зон­ту я бу­ду об­ма­ни­вать? От­же тут і ціна на­пи­са­на.

Охрім. Дай сю­ди, я про­чи­таю.

Парубки. Ти-та­ки і тя­миш?

Охрім. Мій же дід був гра­мот­ний, а батько дрю­кова­ний… (Чи­та). Ти­ся­ча вісімсот, звер­ху ста­рий чорт. В го­роді Па­рижі, в Во­ро­новій поб­ли­же, сіла со­ба­ка на вов­ка, та бо­ялась злізти, бо вовк хотів її з'їсти… Амінь!" (Схо­вав та­бак).

• Предыдущая
• 2/14
• Следующая