Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич - Страница 9

• Предыдущая
• 9/16
• Следующая

(Обніма її і цілує).

Ті ж і 3інька.

Настя (по­ба­чи­ла Зіньку). Гетьте-бо! І все б їм цілу­ва­ти­ся, от ще поцілуй­ко! А що, доб­ро­го ля­па­са пійма­ли по гу­бах? Ото вдру­ге не лізьте, бо я то­го не­на­вид­жу!.. Ще як хто по­ба­че, по­ду­має… Ти тут, Зіню? Де це ти бу­ла, моя ди­ти­но?

Зінька. Там, де вже не­ма, моя ма­ту­сю!

Настя. Ти ж це як вже мені відповідаєш?

Зінька. Так же, як ви пи­таєте!

Настя (до пи­са­ря). Ба­чи­те?.. Я ж ка­жу, що мо­жуть по­ду­ма­ти невіть що! От пер­ша Зінька…

Писар. Зеніда Анд­реєвна мо­жуть об­су­дить по на­шим літам… Сравніть і то до­вольно за гла­за, што ви как ма­ма­ша, а я как си­нок!

Настя (убік). Ой хит­рий! (До нього). То я вже вас не бу­ду зва­ти Ма­нуй­лом Со­ло­веїчом, а си­ноч­ком. (Сміється). Тільки цілу­ва­ти­ся не­на­вид­жу!

Писар. Зеніда Анд­реєвна, будьте нас­только доб­ри, нас­только я вас про­шу, об'яснітє: от­че­го ви не в об­щей ка­валька­де?

Зінька. Обійде­тесь і без нас!

Настя. Її діло кло­по­та­ти та по­ряд­ку­ва­ти. Еге, до­ню, ти кло­по­чи, по­ряд­куй, душ­ко моя, а я в кун­панії по­сид­жу…

Зінька. По­жир­куєте?

Настя. Як? (Убік). Во­на рев­нує! Не­да­ром я пос­те­рег­ла. (До пи­са­ря). Ходімо до гур­ту.

Писар (гра на скрипці і співа).

Пішли.

Зінька (са­ма). Ач, ста­ра, вже й зу­би пог­ни­ли, а їй зальоти на думці: за­ма­ну­ло­ся на старість у греч­ку ска­ка­ти! Всі пра­ведні, всі безгрішні!".. Ох, ко­ли б швидш у Київ!..

Самрось, пи­сар, Нас­тя і Зінька.

Самрось. Щоб моя жінка не по­тан­цю­ва­ла, як я то­го за­хо­чу! "Ніког­да і вовік…" Бу­де тан­цю­ва­ти й дріботіти!.. Ку­ма-ла­вош­ни­ця нот­ної ви­во­де. (Співа).

А моя жінка і че­рез но­ту ви­ве­де!

Писар. Сам­ро­сей Саф­ро­но­вич! Поз­вольте ва­шу руч­ку. Ну і ува­жаю ж я вас, гос­по­ди!..

Самрось (кри­чить). Во хрунт!

Писар (ви­пи­нається). Рад ста­раться!

Самрось. Рівняй­ся, націляй­ся!.. Ма­ма­ша! Оце досто­мет­ний чо­ловік. Я вже з ним поб­ра­тав­ся! Зінько, марш тан­цю­ва­ти!

Настя. Чуєш, Зіню, що муж при­ка­зує!

Зінька. Не ог­лух­ла!

Настя. По­тан­цюй "нож­нич­ки" або "жидівоч­ку"! Як я ко­лись тан­цю­ва­ла, гос­по­ди, гар­но!

Писар (до Сам­ро­ся). Братєц! У ва­шої суп­ру­ги го­лос хе­ру­ви­ми і се­ра­фи­ми!.. Зеніда Анд­реєвна, кра­ще вос­пой­тє што-лібо!

Самрось. Зінько! Поцілуй мо­го поб­ра­ти­ма.

Писар. Поз­вольте, по-родст­вен­но­му!

Зінька (з кри­ком). Не підсту­пай! Ко­ли б ти знав, який ти мер­зен­ний, гид­кий!..

Самрось (кри­чить). Цілуй!

Зінька (твер­до). Ходім! Там при всіх поцілую!.. На­одинці, у за­кут­ку, не так смач­но!.. Прав­да, ма­ту­сю?

Пішли.

Роман (ввійшов­ши, дов­го хо­дить за­мис­лив­шись). Так, так!.. Я му­шу роз­ка­за­ти Хве­доні все, все… Не­хай во­на своєю чис­тою ду­шею зва­жить і зміркує!.. Во­на не­по­роч­на, як ди­тя. "Уста­ми ди­тя­ти гла­го­лить сам бог!" І ко­ли во­на ска­же, що я ви­нен пе­ред Зінькою, тоді… А все ж та­ки не хо­чу ані зер­на таїти, роз­ка­жу!..

Зінька (вибігла з бо­ко­вих две­рей розчіпча­на). Тут не пе­реш­ко­дять тобі вби­ти ме­не!..

Самрось (з пляш­кою в руці, йо­го дер­жать). По морді да­ти моєму поб­ра­ти­мові, моєму най­лю­без­но­му!..

Роман (схо­пив йо­го за гру­ди). Ска­же­ний, опам'ятай­ся!

Самрось. Пус­ти, уб'ю!

Зінька. Пус­ти йо­го, Ро­ма­не! Бла­гаю те­бе пус­ти!..

Ті ж, пи­сар, стар­ши­на, Нас­тя і всі гості.

Писар (до Сам­ро­ся). Братєц, об­ра­зум­тесь! Я ніко­то­рої обіди!.. Сест­ри­ця!..

Зінька. Підійди ближ­че! Підійди!.. Я тобі баньки ви­де­ру і па­ще­ку роз­де­ру!

Старшина. Та­ко­го коліна лю­де, а ніко­то­рої об­разо­ва­ності!

Роман (одняв­ши пляш­ку у Сам­ро­ся, пха йо­го). Геть, п'яне ба­ри­ло!

Самрось. Не хо­четься тільки за­ход­жу­ва­тись…

Роман. Не хва­лись!

Настя. Ой Зіню, душ­ко моя, як же та­ки так?

Зінька. Мовчіть, ма­мо! До сер­ця до­хо­де, все ви­яв­лю, все!.. Прив­се­люд­но ви­яв­лю!..

Настя. Гос­подь з то­бою, моя ди­ти­но!

Писар. Ну, мир! З чортз­на-чо­го неп­ри­ят­ності! Ро­ман Саф­ро­но­вич, по­дай­те друг дру­гу ру­ки - і амінь!

Роман. Ви що тут за ми­ро­вий?

Писар. Я по-родст­вен­но­му!

Роман. Під три чор­ти!

Настя. Ну-ну, ти, бол­ва­не! Це мій гос­ть!

Роман. То й цілуй­те­ся з ним.

Настя (з ля­ком). Що?

Самрось. Ска­зав би я тобі сло­во!..

Роман. Відкаш­ляй­ся, ко­ли в горлі заст­ряг­ло!

Самрось. Аз-бу­ки-бу­ря­ки, пе­че­ная редька!.. Тьху на твою вченість! (Пішов).

Старшина. Ходім, ходім!.. Лю­де об­ра­зо­вані, а та­ку не­об­ра­зо­ваність за­во­ди­те, ніко­то­рої при­бав­ки!.. Кра­ще по­тан­цюємо канд­ре­ля.

Писар. Отлічно! Акціос!.. Братєц бу­дуть ваш візо­вой… Ам­ба­жуй­те мою ма­ма­шу. Пішли.

Роман. Ко­ли вже я зли­шу­ся цього гар­ми­де­ру?

Зінька. Знов обо­ро­нив? А я не дя­кую, ба­чиш, яка я нез­ви­чай­на?

Роман. По­ки­ну­ла б ти Сам­ро­ся або­що; чи ку­ди-не­будь втек­ла б від нього!..

Зінька. Вте­чу від лю­дей, тільки від се­бе не вте­чу.

Роман. Яка ти, сест­ро, без­та­лан­на!

Зінька. Мов­чи! Бо­ля­че!.. Іди геть з очей!.. Ро­ман, по­хи­лив­шись, пішов.

Ох, і жа­лю ж мій, жа­лю, тяж­кий не роз­маю!.. (За­ло­ми­ла ру­ки). Ох, як тяж­ко-важ­ко!..

Завіса

Село. По­се­ре­дині ко­ну ха­та Сте­па­на Ре­ви, кот­ра ви­хо­дить причілком до аванс­це­ни. Далі го­род, тік, са­док і т. п.

Степан (си­дить на призьбі). Що то, по­ду­маєш, вес­на: сон­це світе яс­но та лас­ка­во і наскрізь про­ни­зує те­бе теп­лом; жай­во­рон­ки ще­бе­чуть… Вже, ли­бонь, ско­ро й со­ло­вей­ко затьохка?.. В полі хлібець людський зе­леніє, а на пансько­му по­чав ру­ни­тись: інша спра­ва й спро­можність, то й хліб кра­щий. Як вди­виш­ся, що як та ца­ри­на зе­леніє, то ніби чуєш, що й кістки в тобі по­чи­на­ють лус­котіти, не­на­че по­чу­ва­ють, що ось-ось прий­де їм нев­гав­на ро­бо­та… Вес­на-крас­на! (Гля­нув вго­ру). Со­неч­ко на по­лу­день звер­ну­ло і, мов те дівча мо­ло­де, усміхається; і сам, див­ля­чись на нього, не­са­мохіть усміхнеш­ся.

• Предыдущая
• 9/16
• Следующая