Выбери любимый жанр

Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич - Страница 3


Изменить размер шрифта:

3

Писар. А по-моєму, з ни­ми розг­ла­гольство­вать, що по воді ба­то­гом хлес­тать!

Пилип. Тоб­то ми такі дурні?

Писар. Не в том рас­чот…

Свирид. Ав чім же?

Писар. Што прос­ве­щенія на вас не ви­дать…

Старшина. Ніко­то­рої при­бав­ки!

Пилип. З пу­тя­щої ба­лач­ки, то й ми де­що роз­жо­вуємо.

Свирид. Та­ки як доб­ре по­жуєш, то й розс­ма­куєш…

Писар. Сомніва­юсь! Ду­маєте, што я єту ор­ду не про­бу­вав цівілізу­вать? Двад­цять ра­зов принімав­ся - не дєйствуєт! Ти йо­му об­ра­зи, а він тобі ли­ка!..

Старшина. Та­ка навк­ру­ги не­об­ра­зо­ва­ность!..

Денис. Це прав­да, гос­по­дин стар­ши­на! Істин­но, як на глад­ко­му, як на черіні!.. Ко­ли не­си­ла, то кра­ще мов­ча­ти!..

Старшина (грізно). Тобі дав­но вже по­ра за­ма­за­ти ро­та!

Денис. То я йо­го не геть-то ще й роз­зяв­ляю!..

Старшина (ско­са зирк­нув). Чу-чю в хлів!

Денис. Та я… (До Ха­ри­то­на). Ходім! На­чалст­во, звісно, тре­ба мов­ча­ти.

Пішли з Ха­ри­то­ном.

Писар. Скажіть на­шим му­жич­кам: гос­по­да, про­си­мо ви­ку­шать по ча­рочці…

Денис (огля­дається). Га?

Писар. О! (До Де­ни­са). Сту­пай, сту­пай! По ча­рочці, так єто на них дєйствуєть! Примєрно, поч­ну їм по­яс­нять про те­лег­раф…

Роман. Про те­лег­раф? Навіщо ж це?

Писар. Как? Ото ж у нас те­лег­раф про­хо­дить?

Старшина. Стов­пи ото і дріт, то ж те­лег­рап?

Роман. Ну?

Старшина. От тобі й ну! По ньому ж де­пеші йдуть. Примєрно: тут бренькни, а в Пе­тер­бурзі чут­но!

Писар. За­го­во­рю з ни­ми об суєтності мірской: во­ни сис­час собст­вет­ную суєтность: "А чи не чу­вать там ще, чи ско­ро нам землі приріжуть?"

Пилип. Що в ко­го свер­бить, то він те й чу­ха.

Сви­рид. Кож­но­му своє на думці. Мов­ляв: бон­да­реві - обручі, шевцеві - ремінь, хлібо­ро­бові - зем­ля!..

Ро­ман. На мою дум­ку: се­ля­ни­нові до те­лег­ра­фу ще ма­ло кло­по­ту.

Писар. Ну, то ви роз­во­ди­те канітель!

Стар­ши­на. Або як уряд­ник ка­жуть: "мирх­люндію"?

Роман. Ба­ла­ка­ли б про те, що се­ля­ни­нові ко­рисніш. Нап­рик­лад, хоч би розт­лу­ма­чи­ли їм "крестьянське по­ло­женіє"…

Писар. Вот ­не бу­ло пе­чалі!

Роман. Ви, па­не пи­са­рю, згор­да ди­ви­те­ся на му­жи­ка і лічи­те се­зе над­то ро­зумнішим від нього; а ко­ли б ви ба­ла­кали з ним, як з рівнею, бу­ло б пут­тя. От сьогодні, нап­рик­лад, у нас ве­ли­ке свя­то, зібра­ли б ви гро­ма­ду та й помірку­ва­ли б гур­том: хто той, кот­ро­го усі хрис­ти­яне в цей день ве­ли­ча­ють?

Писар. Це діло по­по­ве! Спро­щу вас: ви­да­ли ви "ры­ца­ря пе­чально­го об­ра­за"? Так осьдеч­ки він стоїть пе­ред ва­ми.

Роман. Скажіть, бо­га ра­ди, від чо­го це, як тільки ба­лач­ка на­ша до­хо­де до краю, до діла, ви зра­зу по­чи­наєте за­ма­зувати мені очі чорт батька зна чим?

Писар. Но од­на­ко ж… Впрот­чем, я нісколько не охо­тен вам больш воз­ра­жать, по­то­му што не­ма тут та­ко­го третього, кот­рий би об­су­див: хто з нас больш не при своїм умі-ро­зумі!

Старшина. Слу­хай­те ме­не! Я вам по нас­то­ящій совісті ска­жу, що з му­жи­ком ніко­ли не слід у патьоки за­хо­ди­ти. От я зже чет­вер­тий рік за стар­ши­ну, ну ніко­то­рої, щоб об­ра­зо­ва­ность яка, ніко­то­рої при­бав­ки!..

Роман. Це ви вже обид­ва по­чи­наєте во­ду товк­ти!

(Хоче йти).

Старшина (ла­па йо­го за ру­кав). Не лю­би­те прав­ди? Пост­ривайте-бо! Знаєте ви каз­ку про "стри­же­не та го­ле­не"? Отак же і наш му­жик: кіл йо­му на го­лові тешіть, а він та­ки своєї гну­ти­ме! Як і "сбду­хи пра­ведні" ви­хо­ди­ти­муть з нього…

Роман. Які "сбду­хи"?

Старшина. А як же? Як чо­ловік по­ми­ра, то з нього ви­хо­дять сбду­хи пра­ведні!

Писар. Ви, Юхим Ни­чи­по­ро­вич, не понімаєте Ро­ма­на Соф­ро­но­ви­ча, ну тольки я їх пос­тяг. Во­ни хва­рисей­ст­ву­ють, єй-бо­гу, хва­ри­сей­ст­ву­ють! По­бу­ли б во­ни у моїй шкурі лібо в ва­шом по­ло­женії.

Старшина. Бо­ро­ни, бо­же, уся­ко­го хре­ще­но­го і нех­ре­ще­но­го!

Пилип. Та нуж­да нав­чить коржі з са­лом їсти.

Свирид. Ого-го, ще й як їсти­меш!

Старшина. А мо­же, це овсім не до вас річ? Знаєте при­мов­ку: мов­чи, ду­ра, не з то­бою га­ва­рять?

Писар. Вся­ке жи­вот­не по­вин­но зна­ти свій хлів!

Роман. Та й я те ж ка­жу. (Сміється).

Писар. Ну што ви? Ех, ви вочєнь вум­ниє!

Старшина. Му­жи­кові дай во­лю, він за­раз з то­бою за­панібра­та або на гру­ди ся­де.

Роман. Ко­ли б же то те­ля та не за­бу­ва­ло сво­го хліва?

Писар. Ви же єто у ка­кую но­ту уда­ряєте?

Старшина. Я лед­ве-лед­ве за три го­да на­бив ру­ку.

Пилип. Еге ж, аж на­буб­нявіла?

Старшина. Чу-чю!..

Пилип (ти­хо). Ну-ну, не ду­же. (Пішов, за ним Сви­рид).

Старшина. По­са­до­ви ко­го дру­го­го на моє місце - здуріє!

Роман. Не здуріє, а за­дуріє! Та як і не за­дуріти: з му­жиків та зра­зу в па­ни вско­чи­ти?

Старшина. Як? Тад­же он­деч­ки, як бу­ла у нас на­па­денія…

Роман. На ко­го?

Писар. Юхим Ни­чи­по­ро­вич неп­ра­вильно ви­ра­жа­ють! Во­ни ка­жуть про епідемію!

Старшина. А як ящур на­пав ху­до­бу? А чу­ма?..

Роман. Ку­ди це ви роз­мо­ву за­ла­муєте?

Старшина. То-то ж бо й є! Ско­ти­ну ве­ле­но вби­вать, а гро­ма­да по­чи­на бун­ту­вать! Отут і впо­ряд­куй! Стар­ши­на, ка­жуть, з чум­но­го во­ла об­дер шку­ру і про­дав; а ми своїх з шку­ра­ми бу­де­мо за­ко­пу­ва­ти?

Роман. А на­що ж ви з сво­го во­ла шку­ру здер­ли?

Старшина. На­що?.. Ну та вже… І знов ска­жу ще й так: чу­ма чу­мою, ящур ящу­ром, а як об са­му­варях? Як по­наїздять: справ­ник, ста­но­вий, дох­тур… "По­дай са­му­ва­ря!" А іноді: "По­дай са­ха­рю-чаю!" Де­сят­ник, хіба він що зу­га­рен? Зве­ли йо­му са­му­ва­ря зогріти, він і наллє ту­ди во­ди, ку­ди слід вугілля вки­ну­ти. Єй-бо­гу, прав­да!

Роман. Та все ж та­ки я не роз­бе­ру, навіщо ви мені про це ка­же­те?

Старшина. Навіщо? Те­пе­ра двоє ло­шат уряд­нико­вих на зимівлі, те­ли­ця ста­но­во­го…

Писар. До­вольно, Юхим Ни­чи­по­ро­вич! Усіх обов'яза­нос­тей за од­ним ду­хом не ви­мо­ви­те.

Старшина. Ні, я к при­ме­ру ка­жу, що тре­ба ж з чо­гось по­тяг­ну­тись?

Писар. Разві ви не со­об­разіте, що Ро­ман Соф­роно­вич взя­ли собі во­об­ра­женіє, що всі тут ду­ра­ки?

Роман. Он до чо­го вся ба­лач­ка ти­четься! Митці!

Писар. Смішно вам? Важ­на ко­мерція. Що ж, Юхим Ни­чи­по­ро­вич, роз­говівшись, поїде­мо на земських у про­ми­наж?

Старшина. Ото тільки тобі і втіхи, що інко­ли про­ма­на­жиш­ся.

Писар (до Ро­ма­на). Ви чва­ни­тесь тим, що вчи­ли­ся у го­родськом учи­лищі?

Роман. Збо­ку видніш, хто з нас чва­ниться.

Писар. Но і я, мілостівой го­су­дар, і по шко­лах вчив­ся, і про­меж лю­дей, мо­жеть, боліє бу­вав, не­желі хто? А при том за­ха­чу - по­ве­ду раз­го­во­ри; но мо­гу і пре­неб­ре­женіє ска­зать! (Іде).

Старшина. Пош­теніє! (Прос­тя­га ру­ку). Да­вай-те-бо ру­ку? (Чо­лом­кається з Ро­ма­ном). Чуд­ний ча­ло­век! А бо­дай вас!.. (Мах­нув­ши ру­кою, йде).

ЯВА 7

Тіж і Чи­кал­ка.

Чикалка (на по­розі крам­ниці). Гос­по­да, не­уж­то, дис­кать, ви об­миньоте мою убо­гу хи­жи­ну?

Писар. Юхим Ни­чи­по­ро­вич, зай­дем "в хи­жи­ну бед­ную, бо­гом хра­ни­мую"?

3
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело