Выбери любимый жанр

Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 4


Изменить размер шрифта:

4

Шмигельський. Пан Жезніцький го­тов всім пос­по­ли­тим дать од­но ім'я "Сава Ча­лий" і ра­зом всіх на па­лю по­са­дить!

Жезніцький. Пан Ян щось про­ти ме­не має, бо скілько раз трап­ля­лось, що пан мені все ро­бить і го­во­рить нав­па­ки!

Шмигельський. Не по душі мені кри­ва­ва пра­ця! А пан Че­с­лав ку­пається щод­ня в хлопській крові і кож­ний день шу­кає но­вих жертв тілько для то­го, щоб вдо­вольнить свою жа­до­бу крові.

Жезніцький. По­мил­ка то ве­ли­ка! Я хлопів не­покірних на ко­ристь краєві ка­раю… Важ­кий це обов'язок, прав­да; тим більша честь то­му, хто йо­го ви­пов­няє.

Шмигельський. Честь?! Фі! Му­чить бе­зо­руж­них хлопів, вти­нать їм го­ло­ви, са­дить на па­лю - це не шля­хетське діло, для то­го є во­лох, та­та­рин, німець…

Жезніцький. Я б па­на Яна з охо­тою на па­лю по­са­див за такі речі.

Шмигельський. Не­хай пан Чес­лав сте­ре­жеться, щоб ча­сом справжній Сава йо­го не зла­пав і не ут­нув йо­му язик.

Жезніцький. Са­ва си­дить у ме­не тут в тюрмі, а па­на Яна жде тюр­ма і ка­ра за те, що він сприяє хло­пам!

ЯВА ІІ

Ті ж і По­тоцький з гай­ду­ка­ми і ко­зач­ка­ми. Жезніцький і Шми­гельський кла­ня­ються.

Потоцький (до Жезніцько­го). Ну, що твій Са­ва?

Жезніцький. Мов­чить.

Потоцький. До­пи­ту­вать не вмієш!

Жезніцький. Кістки всі пот­ро­щив; ди­явол би, здається, вже за­ба­ла­кав, а він не­мов глу­зує: знай, усміха­ючись, мов­чить. Я пе­вен в тім, що цей ша­кал не хто дру­гий, як Са­ва Ча­лий!

Потоцький. Ми двох вже Сав на па­лю по­са­ди­ли - од­но­го вслід за дру­гим; а че­рез день піймав­ся третій гай­да­ма­ка, і Са­вою се­бе він теж наз­вав! Те­пер мов­чить, як ка­жеш, і ми не знаєм, хто він?!

Жезніцький. Са­ва Ча­лий, при­ся­гаю! Перші два - то бу­ли прості хло­пи, бо не ви­дер­жу­вав тор­тур з них ні один, при­на­й­мні хоч кри­ча­ли, а цей ди­явол очи­ма тілько світить і мо­в­чить - це Са­ва, при­ся­гаю!

Шмигельський. Та­кий са­мий Са­ва, я чув, си­дить в тюрмі у Білій Церкві за те, що ог­ра­бив мос­ковських кра­марів. Сав те­пер ба­га­то по Ук­раїні…

Потоцький. Повісь йо­го, то мен­ше бу­де Сав.

Жезніцький. Щоб стра­ху хло­пам більш наг­нать і зас­по­коїть шлях­ту, йо­го жи­вим розрізать на шмат­ки і розіслать на яр­мар­ки, а го­ло­ву на май­дані в Не­ми­рові пос­та­вить, щоб зна­ли всі, що Са­ву вже пійма­ли і тяж­ко по­ка­ра­ли!

Потоцький. Так і зро­би.

Жезніцький. Мо­же, пан Ян прий­де по­ди­виться на опе­рацію?

Шмигельський. Ко­ли пан Чес­лав з людсько­го м'яса бу­де їсти бігус, тоді прий­ду і я на звіра по­ди­ви­тись!

Потоцький (встає). Що за речі?.. Жезніцький ви­пов­няє мої на­ка­зи, то й я, ви­хо­дить, звір та­кий же, як і він? Про­шу ду­мать пер­ше, а потім го­во­рить.

Жезніцький, по­ти­ра­ючи ру­ки, вий­шов.

Якби я не лю­бив па­на Шми­гельсько­го за йо­го ро­зум ори­гінальний, то за сло­ва такі Жезніцько­му я дав би пра­во по­ба­ла­кать з па­ном Яном за стіною!

Шмигельський. Нічо­го див­но­го у тім би не бу­ло! Тиг­ри і ша­ка­ли те­пер більш в ціні, ніж лю­де з сер­цем і ха­рак­те­ром шля­хет­ним!

Потоцький (сідає). Пан Ян, по­був­ши при дворі у Морш­ти­на, наб­рав­ся хи­мер­них пог­лядів на хло­па, і тим са­мим він зоп­су­вав ри­царський ха­рак­тер - став ба­ба!.. Морш­тин єсть во­рог Ук­раїни, він ми­ло­сердієм своїм над хло­пом по­міг то­му, що ку­пи гай­да­мацькі скрізь розп­ло­ди­лись, і все псу­ють, і ни­щать край, що лед­ве зміг ожить після руїни.

Шмигельський. Яс­но­вельмож­ний па­не! Навіщо ж так ба­га­то мук і кров? Кари кри­ваві й му­ки зроб­лять хло­па на­шо­го ша­ка­лом, ша­ка­лові ж лиш м'ясо пах­не всю­ди!

Потоцький (гнівно). Хлоп був ша­ка­лом, єсть і бу­де! Па­ля і ши­бе­ни­ця - от мій девіз!

Шмигельський. Яс­но­вельмож­ний па­не, про­шу лас­ка­во звер­нуть ува­гу на мої речі. Про­шу не гніва­тись і дать вельмож­не сло­во, що я ре­ча­ми своїми не од­вер­ну від се­бе лас­ку панську.

Потоцький. Тілько для то­го, що пан Шми­гельський ори­гінал, я бу­ду слу­хать.

Шмигельський. Біда у тім, що вельмож­не панст­во не зна і знать не хо­че, як хлоп жи­ве! А хло­пові да­ле­ко гірш жи­веться, ніж панським ко­ням та со­ба­кам!

Потоцький. Ну, що ж би ти хотів? Щоб я пос­та­вив усіх хлопів замість ко­ней на стайні, да­вав вівса їм, нігті їм об­ти­нав, че­сав їх куд­ли, чи як? Або щоб в па­лаці моїм замість со­бак на ки­ли­мах ле­жа­ли хло­пи? Ха-ха, тоді прий­шлось би вікна всі по­ви­би­вать, бо й сам би чорт не ви­сидів у кімнаті, ко­ли з де­ся­ток хлопів там пок­лас­ти!

Шмигельський. Я не для то­го про­сив доз­во­лу го­во­рить і лас­ки панської ме­не пос­лу­хать, щоб пан вельмож­ний по­жар­ту­вав над тим, що я дав­но хотів ска­зать, від чо­го в ме­не сер­це кров'ю оки­пає.

Потоцький. Чо­го ж ти хо­чеш? Щоб я був хло­пам хлоп?

Шмигельський. Ні. Яс­но­вельмож­ний пан - мо­нарх на­ро­дові свой­ому; під влас­ною ру­кою він має двісті ти­сяч хло­пів, він му­сить знать на­род свій і як на­род йо­го жи­ве, а він то­го не знає…

Потоцький. А сто ди­яволів! Ти гнів во­ру­шиш в сер­цеві мо­й­ому! Відкіль же хло­па знаєш ти?

Шмигельський. Я жив се­ред на­ро­да, я бра­тавсь з ним, з од­ної мис­ки їв і ря­дом спав!

Потоцький. Фі! Мені здається, що у па­на Шми­гельсько­го і те­пер в со­рочці куз­ки ла­зять!

Шмигельський. Але то не за­ва­жає мені знать, що скрізь ве­ликі по­дат­ки ни­щать хло­па і хлоп не має пра­ва пис­нуть, бо ка­ра­ти йо­го має пра­во уся­кий че­ля­ди­нець панський. Ніко­ли б смут цих не бу­ло, і ми б про гай­да­мак не чу­ли, як­би в відно­си­ни до хлопів за­ло­жені бу­ли спра­вед­ливість, лю­бов все­людська, бо хлоп ук­раїнський з при­ро­ди доб­рий…

Потоцький. Роз­бе­ще­ний і злий з при­ро­ди! Не знає сам, чо­го він хо­че, і рад би світ весь за­па­лить і са­мо­му згоріть в то­му вогні! Ки­дає пра­цю, іде в ліси, жи­ве гра­бун­ком, а за поміччю та­ких хар­цизів, як Са­ва Ча­лий, зби­рається у ку­пи і на­па­да не тілько на дво­ри, але й на зам­ки, і ллє річка­ми кров шля­хетську! Так що ж, чи не зве­лить нам пан сидіть згор­нув­ши ру­ки і ждать, по­ки усіх нас не поріжуть хло­пи?

Шмигельський. Яс­но­вельмож­ний па­не, про­шу не гніва­тись, я ще своїх ду­мок не вис­ло­вив цілком! Я не ка­жу, щоб нам сидіть згор­нув­ши ру­ки. І суд, і ка­ра му­сять ро­бить своє діло; я тілько хотів, щоб пан вельмож­ний за­ува­жив при­чи­ни ті, з яких підняв­ся гай­да­мацький рух, щоб влас­ною ру­кою й пра­вом вельмож­ний пан, як мо­нарх, при­чи­ни ті навіки зніс зо всеї Ук­раїни; щоб справжній суд тілько по ко­дек­су су­див і всіх од­на­ко­во ка­рав! Тоді не бу­де місця для ши­бе­ниць, тор­тур і паль, бо кров, ко­ли її, як во­ду, то­чать, ту має си­лу, що не стра­шить і не при­дер­жує учин­ки, за котрі ніби ллється, але, як мас­ло те в огонь, ще більше підли­ва в за­пеклі людські душі жа­до­би крові! По­ки ж на Ук­раїні бу­дуть крив­ди про­ти поспільства, яки­ми б му­ка­ми на­род ми не ка­ра­ли, не діждуться спо­кою не тілько наші діти, але й ону­ки наші! Я скінчив!

Потоцький. Ха-ха-ха! Оригінал! Пан Шми­гельський єсть зна­ме­ни­тий оригінал! Він про­ти всієї шлях­ти йде, про­ти за­конів Речі Пос­по­ли­тої, зас­ту­пається за бун­ти, що хо­чуть по­топ­тать під но­ги навіть вдасть ко­ро­ни! Оригінал! За все, що пан ска­зав, звелів би за­раз я йо­го повісить, але тоді не бу­де у всій Речі Пос­по­литій ні од­но­го оригіна­ла!.. Твою оригінальність я ціню й про­щаю тобі твої бе­зумні речі! Я не сер­дю­ся на па­на так са­мо, як ні один ко­роль не сер­дивсь на шу­та за йо­го прикрі речі!

Шмигельський. То єсть об­ра­за, яс­но­вельмож­ний па­не, я…

4
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело