Мартин боруля - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/13

Мартин. Нi… ще поїду в го­род, по­ве­зу всi дво­рянськi бу­ма­ги Каєта­ну Iва­но­ви­чу…

Гервасiй. Зно­ву за своє! Ма­ло то­бi ли­ха че­рез те хи­мер­не дво­рянст­во?

Мартин. Бу­маг же, бу­маг ба­га­то… П'ять лiт дi­ло йшло… зов­сiм бу­ло приз­на­ли, соп­ри­чис­ли­ли… i не ут­вер­ди­ли! I че­рез що? Пус­тяк! Ска­за­но у бу­ма­зi, що не так хва­ми­лiя сто­їть: у но­вих бу­ма­гах - Бо­ру­ля, а у ста­рих - Бе­ру­ля!.. Бо­дай то­му пи­са­ре­вi ру­ки на­зад ло­пат­ка­ми по­вик­ру­чу­ва­ло, що на­пи­сав - Бе­ру­ля… Я i сам не знаю, хто я: чи Бо­ру­ля, чи Бе­ру­ля… Мо­же, й Бе­ру­ля!.. Та так i по­ки­нуть? Жаль жи­вий бе­ре ме­не за сер­це… А мо­же, ще Каєтан Iва­но­вич…

Гервасiй. Ви­тяг­не з те­бе яку сот­ню або й двi.

Мартин. А як до­ка­же, що Бо­ру­ля й Бе­ру­ля - од­на­ко­во?

Гервасiй. Чом же вiн i до­сi не до­ка­зав? По­вiр ме­нi, Мар­ти­не, нi­чо­го з цього не бу­де, тiлько ха­зяй­ст­во зве­деш, дi­тей стар­ця­ми зро­биш i сам у бiд­нос­тi пом­реш. Чо­го ж ти хо­чеш?

Мартин. Дво­рянст­ва…

Гервасiй. Нi, тор­би! Во­но ж те­бе в хво­ро­бу уг­на­ло, глянь на се­бе… во­но те­бе пос­ва­ри­ло з Кра­совським i зо мною, - всi бi­ди твої вiд нього!.. Ха­зяй­ст­во лед­ве жи­ве, а дво­рянст­во без ро­зу­му i без на­уки хлi­ба не дасть. Пос­лу­хай ме­не: спа­ли всi бу­ма­ги, щоб i не свер­бi­ло, бо ти сла­бий на дво­рянст­во i ум­реш, вiд цiєї хво­ро­би.

Мартин. А як ут­вер­дять?.. Мо­же, хоч пiс­ля смер­тi ут­вер­дять…

Гервасiй. Ну, ро­би як хо­чеш!

Палажка. Ста­рий, зглянься на нас, пос­лу­хай Гер­ва­сiя, на­що нам те дво­рянст­во, як ти пом­реш, а ми без хлi­ба ос­та­не­м­ся…

Марися. Рiд­ний мiй, до­ро­гий тат… па­пiнька! Нам не тре­ба дво­рянст­ва; од­но­го ба­жаєм: щоб ви оду­жа­ли, i зно­ву бу­дем жить ве­се­ло, як ко­лись…

Боруля шу­ка очи­ма Сте­па­на.

Степан. I я, па­пiнька, не хо­чу дво­рянст­ва…

Мартин. I ти, Стьопа?! Не хо­чеш? Дво­рянст­ва не хо­чеш?.. Ти? (Зiт­хає.) Всi не хо­чуть… Хло­пи… хло­пи!.. (До Па­лаж­ки.) Пi­ди, душ­ко, при­не­си па­ля­тур­ку, там у ме­не пiд по­душ­кою…

Палажка пiш­ла.

Нехай Омелько при­не­се со­ло­ми i за­то­пе груб­ку.

Марися пiш­ла, а че­рез яке врем'я вер­тається з Омельком, кот­рий вно­се со­ло­му, за­пи­хає у груб­ку i пiд­топ­лює.

Потухне пос­лiд­ня iск­ра вiд бу­маг, по­тух­не моє жит­тя… Ум­ру на ва­ших очах, по­ба­чи­те!

Палажка вно­се па­ля­тур­ку, пов­ну бу­маг. Мар­тин розв'язує.

Право на дво­рянст­во!.. Гра­мо­та… герб!.. I це все спа­лить?.. (Чи­тає крiзь сльози.) От­но­ше­нiє Дво­рянс­ко­го де­пу­татсько­го соб­ра­нiя от 16 фев­ра­ля 1858 го­да за. N 1541 о приз­на­нiї ро­да Бо­ру­лi в дво­рянст­вi. (Го­во­ре.) Бу­ло ж, ви­хо­дить, за що приз­нать… Атес­тат прап­рап­ра­дi­да. Пiд­пи­сав сам су­пе­ре­тен­дент Са­востьян Под­левський… Бу­ма­га си­ня… як лу­бок… ста­рин­на бу­ма­га! (Чи­та.) От­но­ше­нiє Ка­зен­ной Па­ла­ти о не­сос­то­янiї ро­да Бо­ру­лi в по­душ­нiм ок­ла­дi… (Го­во­ре.) Скрiзь Бо­ру­ля, а там десь Бе­ру­ля!.. Ох!.. Ко­пiя сви­де­тельства два­над­ця­ти дво­рян, що весь рiд Бо­руль зав­ше вiв род жиз­нi, сво­ист­вен­ний дво­ря­нам… Особ­ли­во я! Герб… герб!.. Чер­во­не по­ле, а по чер­во­но­му по­лю хрест го­лу­бий, зна­ме­на звер­ху i вни­зу двi пуш­ки…

Омелько. Пiд­па­лив, го­рить!

Мартин. Не кри­чи! Чо­го кри­чиш? Ви­дай те­бе чор­ти пiд­па­ли­ли у пек­лi, - пос­пi­шаєш! I своїми ру­ка­ми спа­лить дво­рянськi дос­тоїнства?.. Не мо­жу!..

Гервасiй (хо­че взять). То да­вай, я спа­лю.

Мартин (за­хи­ща бу­ма­ги). Стри­вай, стри­вай! Дай я ще на­див­лю­ся на них!.. Хоч герб ос­та­вить на пам'ять ону­кам, i гра­мо­ту прап­рап­ра­дi­да, i атес­тат…

Гервасiй. Щоб знов розс­вер­бi­лось дво­рянст­во? Та не будь ди­ти­ною, па­ли!

Мартин. А!! Ну, пiд­ве­дiть ме­не!

Пiдводять.

(Вiн бе­ре бу­ма­ги, ро­бе два ступ­нi до груб­ки i стає.) Не мо­жу!! Ру­ки трем­тять… у сер­це шпи­гає…

Омелько. То вiд­дай­те, ме­нi, па­не, на ци­гар­ки!

Мартин. А щоб ти по­да­вив­ся! А щоб ти уто­пив­ся!.. Дво­рянськi бу­ма­ги на ци­гар­ки?! Щас­тя твоє, що я сла­бий.

Омелько. Та що ж я та­ке ска­зав?

Мартин. Мов­чи! Бо я то­бi з но­са пе­че­ри­цю зроб­лю!

Омелько. По­ки збе­ре­тесь, то во­но й по­гас­не. Пi­ду ще со­ло­ми вне­су.

Мартин. Стьопа!.. А як же ти бу­деш слу­жить без дво­рянських бу­маг? То­бi й чи­на не да­дуть?

Гервасiй. Та вiн i так не слу­жить, йо­го ос­та­ви­ли за шта­том, - земський суд ска­су­ва­ли, те­пер та­кi чи­нов­ни­ки не ну­ж­нi.

Мартин. Як?!

Степан. Так, па­пiнька! Це прав­да, та я бо­яв­ся вам ска­зать! Нас трид­цять чо­ло­вiк ос­та­ви­ли за шта­том.

Мартин. За шта­том?.. Не слу­жиш?.. Не ну­жен?.. Земсько­го су­да не­ма?.. Ве­дiть ме­не!!

Ведуть.

За шта­том!.. (Ки­да бу­ма­ги в пiч.) Го­рять чер­во­но, як кров дво­рянська, го­рять!.. О-о-о! Не­щас­ний хлоп Мар­тин Бо­ру­ля!.. Те­пер ти бид­ло! Бид­ло! А Сте­пан - те­ля! (Ри­дає.) Пус­тiть! Ря­туй­те бу­ма­ги!.. Я сам поїду у дво­рянське соб­ра­нiє, у се­нат поїду… (Пiд­бi­га до пе­чi.) Зго­рi­ли… Ти­ся­ча руб­лiв зго­рi­ла, по­ло­ви­на ха­зяй­ст­ва про­па­ла, i все-та­ки - бид­ло! (Ти­хо пла­че.)

Палажка. Го­дi, ста­рий! Сла­ва бо­гу, що дво­рянст­во зго­рi­ло! Те­пер бу­де­мо жить по-ста­рос­вiтськи…

Степан i Ма­ри­ся (цi­лу­ють йо­го). Па­пiнька, зас­по­кой­тесь!

Мартин. Не ка­жiть на ме­не те­пер па­пiнька, ка­жiть тат­ко!

Гервасiй. Зас­по­кой­ся, Мар­ти­не!.. А те­пер я знов про­сю те­бе: да­вай по­же­ним на­ших дi­тей, во­ни люб­ляться, а ми на ве­сiл­лi за­бу­де­мо усе ли­хо! Та на­ка­же­мо їм, щоб уну­кiв на­ших доб­ре вчи­ли, то й бу­дуть дi­ти їх дво­ря­не!

Мартин. Яз ра­дiс­тю! Iдiть, дi­ти, сю­ди. Не­хай вас бог бла­гос­ло­вить, та вчiть, вчiть дi­тей своїх,

Марися i Ми­ко­ла об­нi­ма­ють Гер­ва­сiя, Па­лаж­ку, цi­лу­ю­ть­ся з Сте­па­ном.

Щоб мої ону­ки бу­ли дво­ря­на­ми.

Протасiй. Ая вам на цей слу­чай роз­ка­жу цi­ка­ву рiч… Лiт трид­цять то­му на­зад…

Гервасiй. Не­хай на ве­сiл­лi ко­му-не­будь роз­ка­жеш.

Протасiй. Га?

Гервасiй. Ка­жу, на ве­сiл­лi ко­му-не­будь роз­ка­жеш.

Протасiй. Тьфу! Де чорт уп­ре цього Гер­ва­сiя, то пря­мо i ро­та не роз­зяв­ляй…

Входе Омелько з со­ло­мою.

Мартин. Не тре­ба, зго­рi­ло! Все зго­рi­ло, i мов ста­ра моя ду­ша на тiм ог­нi зго­рi­ла!.. Чую, як ме­нi лег­ко ро­биться, на­че но­ва ду­ша сю­ди ввiй­шла, а ста­ра, дво­рянська, по­пе­лом ста­ла. Вiзьми, Омельку, по­пiл i роз­вiй по вiт­ру!..

Омелько. I що б то бу­ло на ци­гар­ки вiд­дать!

Завiса.

1886. Новочеркаськ

• Предыдущая
• 13/13