Син землі - Турянський Осип Васильевич - Страница 44

• Предыдущая
• 44/44

Запущена стежка у гущавині ставала прикра, бо кущі так густо поспліталися і так їх цупко обняли, неначеби хотіли попрохати мавку і лісовика:

— Останьте тут, між нами.

І Дорі було важко теж продиратися вперед. Вона дивилась допитливо на Івана й мавку, виляючи хвостом.

Мавчине збентеження ущухло. Їй стало весело у тім зеленім, чуднім захисті природи. Вона обсипала кущі легеньким усміхом, що срібними дзвіночками повис на листках.

— Або мусимо назад іти,— сказала мавка,— або глянь, Іване, вгору!.. Височезні сосни попритулювали голови одні до одних... Перешіптуються з синім небом... Так чогось поважно... загадково... так таємно дивляться униз на нас обох...

Збоку, ліворуч рістня рідшала.

Туди пустилися обоє й незабаром вийшли на дорогу в лісі, що неначе ясна крайка оперезувала землю поміж темно-мовчазними стінами дерев.

Аж ось наліво, край дороги, скупана зеленим сяйвом, мигнула затишна поляна.

А серед неї...

— Ах,— закликала бентежно мавка і тривожно пригорнулась до Івана.— Що це?..

Іван одповів:

— Це,— моя весно, дуб і береза, що їх нині буря вирвала з корінням.

— Іване, я боюся... — хвилювалась мавка і тулилася ще кріпше до Івана.

— Чого боятися, моя душе?..

Тут, із-за поляни, в темних неграх лісу заквилила знов сова.

Одночасно Дора дуже живо стала бігати дорогою сюди й туди, вперед, назад і нюхала запопадливо землю.

— Мій Іване,— шепотіла мавка,— я очей не можу відірвати від цього дуба й берези.

Вони обоє обнялися...

— Їх кохання — смерть.

— Іване... це не дуб і береза... це ти і я...

Іван узяв мавку на руки, цілував її сердечно, гладив її золоте волосся й успокоював її словами:

— Мавочко, моя зоряна мріє!

Цей дуб і береза це не я і ти. Дуб і береза вмерли, щоб кохатися, ми обоє покохалися, щоб жити і життя творити.

Мавка пригорнулася до Івана ще дужче:

— Я боюся чогось, Іване...

— Не бійся, мавочко. Природа свята. Зло звило собі кубло лише у людських душах. Підійдім ближче до берези та до дуба й попрощаємося з ними теж...

Мавка зійшла з рук Івана, і обоє приблизилися на віддаль кількох кроків до того місця, де дуб і береза найгустіше оплелися гіллям.

Мавка боязко дивилась на обійми цих двох умираючих дерев, а Йван сказав до неї:

— У порівнянні з двома оцими деревами ми обоє безконечно щасливі, моя мавочко, моя весно, моя здійснена мрія!

— Ах, Іване, ти мене лякаєш... Бо щастя криється у змаганні до мрії. Здійснення мрії — це вже край, це — смерть.

Іван обняв мавку й відповів:

— Моя зоряна дружино, невже всі наші змагання вже здійснилися?.. Послухай!.. Чуєш?..

До них доносився гомін стинаних дерев, дарованих селянам мавкою.

По хвилинці мовчання Іван сказав:

— Наше особисте щастя буде вічно свіжим щастям, як його кормитимемо здійснюванням лиш найвищої святої мрії: щастя нашого народу.

Мавка відповіла Йванові цілунком.

Нараз Дора, що обнюхала землю довкруги, зблизилася до сплетів гілля дуба і берези та почала гавкати. Опісля скочила назад, лизнула мавку та Івана в руку і з скавулінням кинулася знов до густо склубленного гілля і завзято гавкала та вила.

Мавка зблідла, вхопила за руку Йвана і прохала:

— Іване, утікаймо відсіля!

Але чомусь обоє не могли рушити з місця.

Нагло мавка крикнула:

— Мій Іване!.. Глянь!.. Між листями страшні більма!.. Розжарені зелені очі... Якесь третє око... мертве... чорне... сталеве... Іване! Це Пенкальський!..

— Так! — заскреготів понурий голос, і в тій хвилі третє око блиснуло і — гукнуло два стріли.

Дуб Іван звалився на землю.

А з ним усунулася береза-мавка.

Дора скочила вгору на гілля і вхопила з скаженим гарчанням Пенкальського за руку, з котрої впав револьвер на долину поміж листя.

Та даремно силкувався Пенкальський вимотатися з галуззя і втікти. Дора кинулася йому на горло, з якого бухнула кров, й пронеслося по лісі харчання.

Аж ось мавка підвелася й поглянула блудними очима на Івана, що лежав без руху на землі. Його очі були сплющені, із уст дзюрів струмочок крові.

— Іване! — заридала мавка,— єдиний мій Іване! Глянь хоча востаннє на свою нещасну мавку!

Іван відчинив очі і прошепотів:

— Солодко для мрії жити і за мрію вмерти.

Замовк і знов заплющив очі.

Мавка руки заламала й заридала:

— Мій Іване! Я, твоя здійснена мрія, убила тебе.

Однак Іван уже не чув тих слів.

— Люди! Рятуйте нас! Рятуйте! Люди!..

Ліс померк, і потемнів, і глухо й мертво обізвався:

— Люди!

Мавка впала біля Йвана без життя.

XX

З лісу тихо, звільна виїжджає драбинястий віз. На пахучім сіні цього воза — хто це тихо спочиває? Лісовик і мавка.

Очі сплющені, блідий-блідий спокій лежить на їх обличчях.

А довкола воза йде народ.

За возом між людьми собака Дора виє жалібно.

Голови людей одкриті, очі сивих старців, господарів, хлопців дивляться на мавку та Івана і сльозами заливаються.

А жінки й дівчата руки ломлять, голосно ридають.

Віз їде проти сонця, що боїться позирати на примарний хоровід.

І ховається, заходить на далекому крайнебі.

І не кидає останнього свойого сяйва на лісовика і мавку, ані на людей, що плачуть біля них.

Якесь розгублене, примарне, закривавлене проміння сонця стелиться по верхівлях лісу по головах топіль, і лип, і верб.

Небо кам'яніє і мідяно та холодно дивиться на землю.

Дивовижні тіні — марева студено — синім павутинням сповивають віз і людей довкола нього.

Відкіля ці тіні? Хто це?

Може, це душі мільйонів неповинно згладжених людей, котрі від давніх сумерків віків аж досьогодні тут зібралися, щоб німо приглядатися всесвітньому безглуздю й нужді всебуття?

* * *

Скам'яніла заграва по заході сонця нараз іскри сипле, тремтить, оживає, обіймає крайнебо й вогнями захлистується!..

Що це?..

Заграва від сонця щезає.

А там на заході повінь огню вибухає з землі.

Міліонами іскор стріляє угору.

Жаркими стовпами б'є об небосклін.

Потворними язиками лиже ржаве небо.

Двір Гаєвича горить!

Огненна повінь обертається в дунай огню. Дунай стає вогненним морем, розпростертим між землею й небесами.

Втікло сонце від людей і їхнього страждання.

Тепер луна пожеж освітлює їм чорний шлях.

Луна росте, росте несамовито вгору й хоче небо запалити.

Ні, це не луна.

Це людські сльози й кров, котрі перемінилися в огонь.

Омертвілі, виблідлі обличчя мавки і лісовика і людські очі, їхні сльози, все село, ліс, ніч, земля і небо — цілий світ перемінюється в огонь і кров.

Із пожежі нагло простягається, вистрілює до неба дивна і потворна вогняна рука, котра на зоряно-блакитному престолі всемогутнього жагучим пальцем риє — виписує криваво-вогняні слова:

«Вбито любов, хай живе ненависть і помста!»

Заметки

[1]

Випадок породжує злодійство і любов (нім.).

• Предыдущая
• 44/44