Син землі - Турянський Осип Васильевич - Страница 42

• Предыдущая
• 42/44
• Следующая

Степанія стиснула судорожно руки Йвана і стогнала:

— Іване, завертаймо віз! Завертаймо віз!

— Не можна. Селяни не пустять. Мусиш бути в чорнім домі...

Степанія клякнула перед Іваном:

— Рятуй мене, Іване! Ти ж мене кохаєш, правда?..

* * *

З-поміж темного клубовища гілляк перед очима Йвана і селян на конях виринули чорні мури дивного будинку з рідкими і маленькими, присліпуватими віконцями, що визирали з закаменілою понурістю на ясний світ і йшли трьома рядами в мурах над собою. Боки і крівля того дому начеби вросли у скрути і лабіринти гущі гілля, листя і чатиння так, що важко було розібрати, де кінчився ліс, а де починався мур. Перед домом розіслалась невелика площа, відгороджена від лісу грубим, чорним і високим муром, між котрим видніла брама, що була зачинена й окована міцним заліззям. Ні каплиці, ні хреста ніде не було видно, тільки скрізь грубезні, тут і там покриті мохом мури... На чорнім паркані сторчали раз у раз заржавілі гаки, наїжені густим кільчастим дротом. Так і здавалося, що це не пристань супокою та душевної задуми після життєвої бурі, а якась предивна кам'яна твердиня в боротьбі з життям, якесь несамовите, хиже та потворне морозне кубло, завішене бозна-коли та ким на дужих та могутніх раменах тисячолітніх мовчазних дубів.

Тут усюди чатувала скам'яніла тиша. Кожна сюди заблукана людина почувала, що усе живе, погідне, ясне та рухливе з острахом минало той куток у лісі. Ані вітер тут не шелеснув листком, ні пташка тут гнізда не звила, ні, здається, навіть сонце, що однаково і вічно сяє на гаї та на калюжі, не світило тут так, як деінде.

XVIII

Повіз станув перед брамою, перед котрою гуртувалися також селяни, сидячи на конях. Іван висів з повозу, з якого вийшла теж Степанія. Іван шарпнув за дзвінок і, вижидаючи відчинення дверей, дивився на образ, намальований невмілою рукою на брамі.

За хвилю обізвався хтось з-поза брами:

— Хто там?..

— Я, тітка панни граф'янки,— відповіла Степанія.

Скрипнув ключ, і брама відчинилася, а в ній показалась жіноча постать в рясі.

— Що тут робить граф'янка Воронська?..

Постать відповіла підбаском:

— Молиться.

— Дякую вам... брате чи сестро. Прошу вас завести до граф'янки.

— Тим людям на конях не вільно ввійти всередину...

Іван до селян:

— Хлопці! За мною! Коні лишіть на подвір'ї, самі йдіть за нами! А ви, брате чи сестро, ведіть!

Постать бігла, а за нею Іван з Степанією, а за ними, позсідавши з коней, бігло сто селян. Сходи тріщали, підлога дудніла, мури стогнали від навали й поспіху людей. Щойно на другім поверсі в куті були двері, за котрими мала бути мавка. Іван шарпнув двері — не відчинилися. Він пхнув їх руками, й вони розскочилися. Хвилинку став у дверях, біля нього Степанія, за ним мур селян з піднесеними сокирами. Напроти нього, під стіною, прив'язана до крісла, сиділа мавка, вся заплакана, напроти неї посередині кімнати куняли чорні постаті, обернені лицем до неї, а всередині поміж тими постатями стояв молодий граф Козицький.

— Іване, рятуй мене! — закликала розпучливо мавка.

— Не бійся, мавко! — кликнув Іван, а до чотирьох постатей і до Козицького наставив револьвер і крикнув:

— Руки вгору!

Сім чорних подоб, а за ними граф Козицький підняли вгору руки й позирали німо на Івана. Дивна та несамовита була ця картина через те, що всі ті постаті були подібні одна до одної, а всі разом до тієї, котра відчинила браму. Здавалося Іванові хвилинку, що ті постаті повстали з тієї двернички чи дверника, а в найближчій хвильці з сімох повстане сімдесят, з сімдесятьох сімсот, і всі вони кинуться на нього й на його селян і або їх уб'ють, або заворожать їх своїми страшними очима. Іван почув, що від поглядів отих подоб якісь несамовиті морозні голки уверчуються йому в очі і в усе його єство.

По наказу Івана селяни миттю роздобули шнурів, пов'язали всі ті постаті докупи, прив'язали теж до них графа Козицького і всіх поклали покотом, немов снопи, на землю.

Під час того, як селяни були зайняті тією роботою, Іван прискочив до крісла, на котрім сиділа мавка, її руки, ноги й голова були шнурами прив'язані до крісла так, що вона не була в силі ворухнутися, ні навіть повернути головою. З її очей двома струмками плили сльози, а волосся на її голові було все зверху перемокле... Іван розтяв шнури і взяв на руки мавку. Тоді вона, як дитина, що збудилася з потворного сну, вхопилася руками кріпко шиї Йвана, стала його цілувати й радісно кликати:

— Єдиний мій Іване! Я знала, що ти мене спасеш. Однак я не сподівалася тебе так хутко тут. Тепер і смерть нас не розлучить, правда, Йване?..

— Так, моя весно!

Коли Степанія, котра стояла недалеко і тремтіла, почула ті слова Івана та побачила, як він цілує й обіймає мавку, нагло вибухнула якимось диким криком, у котрім на переміну було чути біснуватий регіт і важке ридання. Голі, темні та понурі, плісню й вогкістю скипілі стіни тієї кімнати, стухлі коридори та увесь цей загадковий дім лунали й гомоніли таємничо і потворно радісно від того реготу-плачу Степанії, неначе би в тій неприродній двійності почувань віднайшли споріднення з усіма тими чорними подобами, котрих життя й вигляд — теж несамовита двійність.

Коли Степанія перестала плакати й сміятись одночасно та немов вовчиця позирала на Івана й мавку, мавка закликала:

— Іване, це вона — моя тітка запроторила мене силоміць сюди. Вона мене хотіла віку збавити. Що я їй завинила?..

Степанія почала кричати до Івана як несповна розуму:

— Ти нікчемний! Ти мене зрадив! Ти ж мені присягнув, що лиш мене кохаєш! Тому тільки я тобі сюди шлях показала!

З тими словами Степанія прискочила до Івана, наставила йому уста і кричала до нього:

— Цілуй мене! Цілуй мене, нікчемнику!

Мавка пригорнулася до Івана і закликала тривожно:

— Що вона говорить?.. Вона божевільна!..

— Хлопці, зв'яжіть її! — приказав Іван.

Селяни миттю виконали приказ. Лежачи на землі, Степанія якийсь час кричала, плакала і реготалася, потім успокоїлася.

Тепер мавка розказала, що з нею діялося і що вона переживала.

— Коли тітка,— говорила мавка,— силоміць мене тут лишила, зараз ті чорні постаті мені заявили, що приневолять мене вийти замуж за Козицького, коли я не схочу це зробити добровільно. Вони тричі питали мене, а я їм відповіла:

«Я тільки раз говорю: не вийду за Козицького, хоч би ви мене вбили».

Тоді котрась з тих постатей, котрої я не в силі відрізнити від других, сказала:

«Краплина вижолоблює каміння та нівечить людську волю».

Опісля прив'язали мене до того крісла, посідали напроти мене та почали мене прошибати своїми страшними очима. Я не могла на них дивитися й замкнула очі. Нараз я чую, як щось холодне починає падати мені на голову. Одна з постатей сказала:

«За три години прийде сюди священик і тебе звінчає з графом Козицьким».

Коли від того крапання краплин моє волосся стало щораз більше мокнути, і студена вогкість розповзувалась щораз більше по моїй голові, мені здавалося, що якийсь маленький, сталевий, холодний молоток раз у раз мене б'є у тім'я. Та найстрашніше було те: мені здавалося, що за кожним капненням той молоток росте, росте й росте. Я відчинила очі, та як тільки глянула на постаті, що вишкірилися на мене, я почула, що молоток обернувся нагло в ледяний сталевий молот, котрий безпощадно гримає та гримає в мій мозок. Я почала шарпатися та хотіла бодай дрібку відхилити голову, щоб той молот не бив мене в те саме місце. Але так мене цупко прив'язали, що я не могла змінити положення голови. Тоді я почала плакати, прохати, благати ті постаті, щоб змилувались наді мною та не мучили мене вже довше. Але всі вони сиділи, як закам'янілі, та чекали терпеливо, вірні свойому кличеві, що вони «Товариство святої терпеливості».

Тоді кожна краплина була вже для мене не молотом, але обернулася в жахливу ледяну брилу, що несамовито падала мені вже не на тім'я, але з гуком, шумом, громом розбивала та торощила усе моє єство. І чую, що я була би збожеволіла або, бозна-що було би зі мною сталося, якби ти, мій найдорожчий Іване, й ви, мої любі селяни, не були явились тут якраз у саму пору.

• Предыдущая
• 42/44
• Следующая