Син землі - Турянський Осип Васильевич - Страница 31

• Предыдущая
• 31/44
• Следующая

Графиня цілувала внучку та Івана і при тому пригадала молоді літа, які вже так давно утонули у морі вічності. Прослезилася і сказала:

— Благословлю вас, діти. Кохайтеся навіки й будьте щасливі.

Тепер обоє приступили до Степанії й поцілували її в руку. Степанія вхопила голову граф'янки в руки з досі небувалою сердечністю та цілувала її міцно.

Опісля з серцем, що гриміло в ній, як на ковадлі молот, обхопила обома руками шию Йвана, накрила його лелековими крилами своєї сукні й, майже звісившись на ньому, цілувала його пристрасно в чоло, тому що їй не лицювало так, як би хотіла, припасти відразу до його уст. Щойно після вогняного вступу на Івановій чолі вона припала устами до уст Івана. І була б лишилася в такій поставі поза належно довгий час, якби Іван, немило вражений слизьким холодом її уст і за довгим триванням її благословення, не був одвернув непомітно обличчя. Тоді Степанія його поцілувала ще раз у чоло, щоб дати доказ, що його уста й чоло усе одно для неї і, зісовгнушися ще раз губами по його устах, так закінчила своє благословення:

— Ми забули найважнішу річ: адже ви, молоденькі наречені, не поцілувалися...

Мавка засміялась:

— Бабцю, того нам не треба пригадувати...

Мавка й Іван поцілувалися, а мавка кликнула:

— Бабцю, це нам не першина...

Графиня звернулась до Степанії з заміткою:

— Яка моя внучка щира!

А потім до обох:

— Скільки ж разів ви обоє вже поцілувалися?..

На те мавка:

— Бабцю, дай вам боже стільки літ прожити, скільки ми обоє вже цілунків пережили...

— Не можна, дитинко, цілуватися перед заручинами...

— Бабцю,— усміхнулась мавка,— якби так усе питати, що можна та чого не можна, то ніколи не було б кохання.

X

Пізнім вечером верталася Степанія критим повозом додому. Повний місяць заглядав цікаво, до середини повозу, щоб довідатися, чи вона сама сидить? Але ні, з нею разом сидів у повозі Іван Куценко. Попрощавшися з графинею та мавкою, хотів Іван іти додому пішки й сам. Одначе Степанія наперлася, щоб він її трошки підвіз, бо вона боїться їхати сама поночі. Це одно. Друге: їй приємно буде побалакати ще трошки з Іваном по дорозі. Коли ж до того мавка і графиня просили його, щоб не відмовив проханню Степанії, він згодився та сів разом з нею до повозу.

Коли коні ударили жваво копитами землю та серед рівного тупоту повіз котився дорогою і підносився та гойдався, ніби той лебідь на озері, по цілім єстві Степанії розлилося якесь розкішне, їй уже давно не знане, тільки у снах вимріяне почуття, яке не говорило, а кричало до її душі: «Я так їхала би з ним і на край світу!..»

Від першого погляду вона закохалася в Івана, і його цілунок, який він віддав їй при заручинах з мавкою, котився жаром з її уст по всьому тілі і справляв їй невимовні радощі та одночасно пік і спалював її до дна душі. Вона хотіла клякнути перед Іваном і визнати йому все: яка вона нещасна з своїм чоловіком, як вона днями і ночами все тужить і тужить бодай за окрушикою кохання і зрозуміння, як у безсонних ночах подушки зливала сльозами несповнених надій і невтишимої туги за кохання, як у своїм житті ще не найшла ні одного мужчини, який би відчув її горе й самоту та її зрозумів би.

«Іване, ти чудовий хлопче,— так думала вона,— як ти мене сьогодні не зрозумієш, то я зроблю кінець моєму любовному сирітству та нещасному життю».

Але вона була певна, що такою сповіддю вона себе лиш осмішить перед Іваном і його відстрашить. Адже він щойно після заручин, а вона його майбутня тітка. Треба вжити інших засобів, щоб Іван міг її зрозуміти. Вона бачила своє положення супроти Івана і думала, що тільки якимись незвичайними жіночими хитрощами зможе підійти до мети, про яку Іван і поняття не має. І якраз з причини тих великих труднощів Степанія рішила всіма силами змагати до того, щоб Іван належав лиш до неї. Їй була байдужа доля сестрінки, старої графині, Івана і її власна. Вона стала тепер огнем, котрий хотів примусити яким-небудь чином Івана бути для нього оливою.

Степанія взяла Івана за руку і тремтючим од зворушення голосом заговорила:

— Вибач, Іване... можна до вас говорити «ти»?..

— Прошу дуже, адже ви, пані, моя тітка,— усміхнувся Іван.

— Так, Іванчику... хоча сказати… правда, я замолода тобі на тітку... Як гадаєш, скільки мені літ?..

Іван глянув на її обличчя, освітлене місяцем і відповів так, аби через прибільшення бодай одного року не образити жінки:

— Я думаю... вам тепер двадцять три роки...

— Одним роком помилився,— закликала Степанія з кокетливою вдячністю за те, що Іван уважає її такою молодою.

Іван, який припускав, що їй найменше тридцять п'ять літ, запитав з непомітною іронією:

— Отже, двадцять чотири роки, так?..

Коли Степанія притакнула, Іван подумав:

«Яка вона правдомовна у своїй неправдомовності!..»

— А скільки тобі, любий Іване?..

— Мені теж двадцять чотири.

— Ах, то ми однолітки! — кликнула захоплено Степанія й додала з святочною таємністю: — Знаєш, Іване, це має велике й рішуче значення...

— Яке? — дивувався Іван.

— Ми можемо закохатися одно в одному... — вимовила пані Гаєвичева, сміючись і важко дихаючи одночасно.

Іван на то спокійно і тактовно:

— Значить, я вас, пані, вже люблю, як свою тітку, а пані мене любитимуть, як свояка.

— Любий мій Іване, якби я тебе кохала... не як свояка... лиш як мужчину?..

— Так не можна, прошу пані.

Степанія закликала, немов ломила всякі перепони на своїй дорозі:

— Хто мені заборонить кохати когось так, як мені серце велить?..

Коли Іван мовчав, Степанія спитала:

— Іванчику... що ти зробив би, якби на дорозі твойого життя станула ще краща, ще миліша і ще багатша жінка, ніж моя сестрінка Галя?..

— Прошу пані, у моїй любові до Галі та її до мене багатство не має найменшого значення.

— Розумію, розумію, так воно справді! Так не забувай, Іване, що з любов'ю так річ мається: багатство для кохання — так, як паливо для печі. Холод руйнує здоров'я, убогість — кохання. Але не в тім діло. Відповідь же мені на моє питання з виключенням точки про багатство...

— Неможливо, прошу пані, щоб на дорозі мойого життя станула краща і миліша дівчина від Галі...

— Чому неможливо, Іване?..

— Тому, прошу пані, що кращої й любішої дівчини від Галі немає на світі.

— Кожний наречений уважає свою наречену найкращою й найліпшою на світі. Це лиш хвилеве засліплення, Іване.

Іван одчинив широко очі й запитав:

— Що значить «хвилеве засліплення»?..

— Іване, і в найпалкішому коханні все прийде отверезіння. Так само буде і з тобою. Тоді ти побачиш, що поза твоїм ідеалом, яким для тебе є Галя, ходять по землі жіночі єства, що визначаються ще ціннішими прикметами...

— Пані, я тих жіночих істот ніколи не побачу й не хочу їх бачити.

Степанія засміялась:

— Чи схочеш, чи не схочеш, Іване, то такі жінки ходять по світі, і я їх навіть особисто знаю. Особливо одну з них я знаю наскрізь...

Тут пані Гаєвичева нахилилася Іванові до вуха й шепнула:

— Вона так шалено закохалася у тобі, Іване, що сказала мені так:

«Коли Іван відкине мою любов, то мені життя так остогидне, що я скочу у став».

— Хто ж це такий?.. — дивувався Іван.

Степанія закликала радісно:

— А бачиш, Іване?.. Ти вже зацікавився тією жінкою!.. Чекай, я тобі назву її ім'я. Та найперше опишу тобі її. Отже, вона теж аристократка... з графського роду... Незвичайно багата... але в тебе це не грає ролі... Найкраще буде, як її порівняю з Галею... Вона красою може майже мірятися з Галею... Кажу «майже», бо хочу бути справедлива і під оглядом краси поставлю Галю на першому місці, а вона йде зараз після Галі... Тому кілька літ вона була ще краща від Галі... Але тому, що вона декілька літ старша, то хай Галя й зістане на своєму місці. Та зате у неї інші скарби, якими вона бере верх над Галею.

Перший скарб: вона незвичайно освічена та мудра... Всю французьку літературу вона напам'ять вистудіювала... Та найбільший її скарб — її глибоке, як безодня, чуття. Ох, її чуття — не озеро, не море, ні, це — океан, Іване... І подумай, Іванчику: весь цей океан її душі горить, кипить, шумить, шаліє, відколи вона тебе пізнала, Іване... Мені жаль, ах, як мені жаль тієї бідної, душею так багатої людини! Змилосердися над нею, Іване...

• Предыдущая
• 31/44
• Следующая