Син землі - Турянський Осип Васильевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/44
• Следующая

Коли мавка подала дитині бублик, дівчинка знов скочила на пліт, аби утікати в коноплі.

Іван її поставив знов на землю і сказав до неї:

— Бачиш, дитино, панна така добра з тобою, а ти втікаєш. Це не гарно. Стидайся!

Коли другі діти побачили, що нема чого панів боятися, вийшли з конопель, і кожне дістало по бублику.

— А де тато й мама? — запитав Іван дівчинку, що перестала соромитися.

— Пішли на панське,— відповіла дівчинка.

— А хто хату пильнує?

— Я,— відказала дитина.

Мавка погладила малу господиню по голівці і заглянула до хати.

Побачила глиняну долівку з вибоями, стару скриню замість стола, в куті нужденне ліжко, під стелею кілька старих образів, на котрих святі аж очі примружили та уста повикривляли, так їх довкруги обсіли мухи. На лавці під печею стояв горнець і так розпер боки, неначеб бозна-які скарби зберігав. Мавка глянула всередину та побачила лиш кілька варених бульб із лушпайками. Вся хатина запалася одним боком у землю та нагадувала жебрака, що в найближчій хвилині впаде. Мавка шепнула щось Іванові, котрий зараз вийшов з дітьми з хати і лишив її саму. Тоді вона зняла образ божої матері, вложила щось позаду межи цвяшок і образ і повісила малюнок на давнє місце. Опісля закликала Івана з дітьми до хати і сказала:

— Діточки, коли прийде тато й мама додому, то скажіть їм так: «Тату, подивіться добре за образи, й вони вам щось дадуть».

— Ну, як ти, маленька господине, скажеш татові?..

Дитина повторила:

— Тату, подивіться на образи, а пані щось дадуть.

Накінці вдалося мавці вивчити дитину, що і як говорити.

Коли обоє пустилися в дальшу дорогу, мавка обізвалася:

— Не перший раз доводиться мені бачити бідних людей і їх життя. Однак сама не знаю чому сьогодні перший раз якась добра сила спонукує мене до наміру добро зробити людям у селі?

Тут мавка глянула на вечірнє сонце, якого золоті проміння злилися з її кучерями в мерехтливо-самоцвітну, чарівну мережанку.

Іван глядів збоку на її осяяне лице з почуттям великої пошани і зворушення, не наважився докинути від себе слова.

Обоє увійшли між два ряди струнких тополь, яких листки зашелестіли ледве чутно, так, немов собі передавали якусь радісну новину. Мавка узяла за руку Йвана й сказала:

— Передовсім мені важко дивитися на те, що бідні люди у селі живуть у таких марних, напіврозвалених хатках. Для того перша річ, яку я думаю зробити, буде: я дам людям частину лісу, щоб вони могли собі поставити нові хати.

У відповідь Іван мовчки поцілував мавку в руку.

За тополями переступили перелаз та увійшли на леваду, за якою виринула хата Іванового батька, схована між яблунями й грушами.

XXVII

Коли переходили стежкою, що вела крізь город, наглянула їх обоїх Йванова сестра Маруся.

Сховалася за угол комори і з-поза яблуні, що притикала до угла, придивлялася хвилинку. Пізнала відразу мавку, а брата не могла пізнати, так його змінило нове, чорне убрання. Коли ж набрала певності, що це Іван, вийшла із-за угла та побігла їм назустріч. Була така схвильована, що не знала, як до обоїх заговорити і як поводитися. Всі троє вийшли на подвір'я й тихо станули за старим Куценком, який сидів на колоді і клепав косу. Хвилину всі троє стояли мовчки та чекали, аж старий обернеться. По кількох хвилинах батько перестав клепати, глянув перед себе на грушу, що палахкотіла в золотім вечірнім сяйві сонця, і на ластівки, які кружляли понад грушею. Хвилину так дивився, опісля зітхнув і вимовив:

— Великий боже!

Потому глянув знов на синє небо, що рожевіло довкола сонця, й запитав:

— Як там погода на завтра показує?..

— Добра буде косовиця... — обізвався несподівано Іван.

Батько обернувся і з великого зачудування відчинив широко очі та дивився мовчки з косою у руках на сина й мавку. Коли ж Іван йому сказав, що здав матуру, й мавка прочитала йому свідоцтво, старий Куценко положив косу на клепало, підвівся поволі на ноги і тільки кліпав очима, якби щось собі нагадував. Опісля закликав:

— Хай з мене жидівський кінь, як я щось тут розчовпаю...

— Ось маєте,— сміялася мавка,— ви, батьку, того тільки все собі бажали, щоб ваш син скінчив гімназію, а тепер, як він матуру здав, ви не розумієте нічого...

— Ясновельможна панно граф'янко, яким же ладом це можливо?.. — дивувався батько та додав: — Або мене з пам'яті вже викинуло, або в голові мені щось попсувалося...

На запевнювання мавки старий відповів:

— Прошу ясної панни граф'янки, я простий хлоп, але вибачте, я розумію, що матуру здати — це не те, що косу виклепати.

— То ви, тату, не вірите? — сміявся Іван.

— Сину! — закликав старий з вибухом батьківських почувань,— дай тобі боже, щоб ти навіть римським папою зістав. Але вибач, що неможливе, то неможливе...

Мавка усміхнулася:

— Батьку, адже це правда. Тут на тім папері стоїть чорне на білім.

— Прошу ясної панни,— мужик і папір подібні до себе, бо що лише на світі найтяжче й неможливе, все те мусить і мужик, і папір на собі двигати...

Мавці та мужицька думка так подобалася, що вона вхопила радісно старого батька за руку і закликала:

— Батьку! Чому ж ви не вірите?

— Прошу пані, нині світ такий, що нема ніде чуда. Як же мій простий селянський розум може у моїй голові якусь розпартицію зробити, коли я тепер, наприклад, мушу дивитися аж на три чуда...

— Які?.. — дивувалася мавка й Іван.

Батько викладав:

— От, наприклад, перше чудо: мій син Іван то тепер не мій син, бо я його не пізнаю... Це, рахувати, якийсь ковнірований пан з чужої парафії... А друге: ясновельможна панна граф'янка завдають собі труду й роблять нам ласку, що приходять до нас подивитися на нашу мужицьку біду... Хіба це не чудо?.. А вже третє чудо — то таке велике, що не знати, чи навіть сам святий Микола його втяв би...

— Яке ж це чудо?.. — чудувалася мавка.

— Таке, що ніби мій син Іван матуру здав...

Іван мусив докладно розказати, як і коли він поїхав до Львова, як він затаїв мету своєї поїздки перед усіма людьми, і яка то велика комісія при матурі взяла його розум в обертаси. Але батько весь час слухав синового оповідання з недовір'ям. Аж коли Іван згадав, як-то професори посадили його за великий зелений стіл, батько стрепенувся, начеби прочуняв із важкого сну та запитав з ознаками великого зачудування:

— Зелений стіл, кажеш?.. Аж тепер мені у голові щось розвидняється... Воно щось ніби так, якби в тому всьому було зерно правди...

Коли ж Іван додав, що він по виступі з гімназії майже ніколи не розлучався з книжками й, сидячи самітньо в лісі, думав і читав, батько пригадав собі, як його застав там з книжкою в руках. Ця пригадка розвіяла в нім останки сумніву. Він узяв ще раз свідоцтво в руки і, тримаючи його догори ногами проти сонця, обмацав пальцями папір, опісля у святочному настрої і з глибоким переконанням промовив:

— Печатка є... як має бути... Ну, хоч я темний хлоп, але, мабуть, цей папір не бреше.

В тій хвилині на подвір'я в'їхала, немов гора, велика фіра сіна, на котрій сидів Іванів брат Микола. У проїзді попід ясінь Микола приляг до сіна, щоб його не зачепило гілля ясеня. Батько закликав до Миколи:

— Злізай, сину, зараз і сюди ходи!

Микола, побачивши мавку, сказав:

— Слава Ісусу Христу!

Потім до батька:

— Хай тільки сіно завезу на тік.

Старий Куценко попадав у чимраз більше зворушення. На його обличчі виступало почуття вдоволення і гордості.

Та над усіма тими почуваннями брало верх каяття за важку кривду, заподіяну ним синові. Коли Микола заїжджав з сіном до стодоли, старий обізвався схвильованим голосом:

— Вибачте, ясновельможна граф'янко, я бачу, що замість бути ті три роки синові батьком, я був для нього ворогом.

Та заки мавка й Іван могли відповісти, надійшов Микола, а старий закликав до нього:

— Миколо, чи ти знаєш, що ти нічого не знаєш?..

Коли Микола дивувався тим питанням, батько знов закликав:

• Предыдущая
• 20/44
• Следующая