Син землі - Турянський Осип Васильевич - Страница 11

• Предыдущая
• 11/44
• Следующая

Панько збентежився:

— Душа? У пшениці?.. Пане Іване... я... боюся...

— Не бійтеся... Візьміть іще кількох і скочте...

Охочі зголосилися.

— Де ж та душа?..

Нараз Панько крикнув, показуючи рукою у пшеницю:

— Гляньте! Що це?..

Верхи пшениці розступаються!..

Рів робиться... Біжить глибоко в лан... у противний бік од нас!.. Душа боїться!..

Хлопці, за мною!

Панько, а за ним хлопці миттю скочили й пірнули у пшеницю.

За хвильку почув Куценко захриплий крик:

— Не руш мене! Загризу на смерть!

Одночасно Панько зарепетував із глибини пшениці:

— Мамо рідна!.. Не витримаю!.. Тріскає живіт!

Захиталася пшениця від сміху Панька і хлопців.

Куценко ще не охолов од вибухів веселості людей, як Панько Гавриш і другі виринули з пшениці й вивели на світ якесь несамовите, кострубате та кудлате чудо-диво, опира, чи вовкулака, як його уява в казці розмальовує.

Від шиї аж до ніг він мав на собі одежу з стебел пшениці, з коноплиння і з кукурудзиння, що було прив'язане до шиї перевеслом і підперезане так само в поясі.

Набрякле й повикривлюване обличчя, на котрому ніс, уста та очі мали намір, як здавалось, позамінюватись місцем осідку, розмикане, скуйовджене і розпелехане волосся та присліпуватий вигляд очей робили з тієї постаті страшну та одночасно і смішну тварину.

Як тільки ця подоба угледіла Куценка, стала шарпатись, човптися, борсатися й смикатися, щоби знов сховатися у пшеницю.

Однак не мала сили вирватися із цупкого перстеня обнять Панька і хлопців.

Хоч Куценко зараз догадався, що це мусить бути управитель, а проте спитав:

— Хто ти?..

Постать затремтіла й носовим, роздертим та порожнім голосом почала бурмотіти:

— Я — не я... Я... кукурудзяний дух...

Коли люди, що стояли разом з Куценком на дорозі, як довідалися від Панька, що цей страхопуд — це пан Пенкальський, дивувалися та порскали зі сміху.

— Що ви у пшениці робите весь день, пане шляхтичу Пенкальський? — запитав Куценко.

Управитель, що дійсно сидів у цій дивній подобі, з великого сорому, страху та ганьби поводився, мов несповна розуму, бо мимо того, що неможливо вже було затаїти себе, він заїло та запекло силкувався доказати, що він — не він.

Мабуть, поза острахом перед помстою селян він брав теж під увагу думку, що коли село і двір дізнаються, як він смертельно оганьбив та осмішив себе, тоді йому прийдеться якнайдалі утікати з тих околиць.

Та без уваги на все те, він, засліплений любовною жагою до граф'янки й біснуватою ненавистю до «всіх селян», не міг запанувати над собою.

Безсильне ревнування і злість на Куценка й на граф'янку задля того, що вона, на його думку, кидала в неславу дух аристократії, вибухла у ньому диким реготом, коли побачив граф'янку разом з Куценком.

Тепер він ошаліло силкувався знищити наслідки власного нерозуму, котрий його зрадив.

Тому на Куценкове питання, що він робив весь день у пшениці, він белькотів:

— Протестую!.. Я не пан Пенкальський!.. Я здалека... йду на відпуст до Милятина... Здрімнув собі в пшениці... Мої ноги були в черевиках... Буджуся... дивлюся... мої ноги босі... То не мої ноги...

Сміх селян, які сходилися щораз густіше, бухнув під вечірнє небо.

Панько Гавриш підступив до Куценка й шепнув йому в ухо:

— Пане Іване, може б, його затовкти?.. за вашу і за нашу кривду... казав той... капут?.. Га?..

Іван остеріг його перед таким учинком і сказав зібраним селянам:

— Заведіть цього панка додому. Не знущайтеся над ним. Він своє вже відпокутував. Бувайте здорові!

По тих словах Куценко відійшов.

* * *

Майже половина села збіглася, щоб подивитись на видовище.

Люди витягли опира з пшениці на дорогу, не зважаючи на його погрози, крики і заклинання.

Поставили його посередині дороги, а самі зробили довкола густо збите колесо і стали так серед гамору, галасу, сміху, дотепів та погроз вести його на сільський майдан.

Управитель сліпо кидався, як муха в банці, вліво, вправо, взад, уперед, аби пробити людський живопліт і утекти, втекти, хоч би до пекла.

Однак за кожний раз, як він прискочив до людей, вони плічми, грудьми, то животами, стусанами відкидали його, і він летів, неначе м'яч, аби відбитися на протилежнім боці від людей та падати на свіжу все стіну і знов відбиватися.

За кожний раз вимикували хлопці з нього бадилля і грозила небезпека, що, заки зайде додому, зносить геть ту чудернацьку одіж і покаже на виставу наготу, створену на божий образ і подобу.

Щоб це не сталося, він, перетомлений і виснажений зі страху і стиду та безсильної скаженості, почав спокійно і мовчки йти посередині колеса і мусив слухати, як раз у раз об його вуха, наче град або розпалене залізо, ударяли голоси селян:

— Чи варт ти такої гарної процесії, бісів сину?..

— Куме Ничипоре, змірте йому своїм кравецьким ліктем потилицю!.. Бач, яке убрання видумав!.. Він вам хліб одбирає...

— На який-то, панцю, бал ви так манджаєте?..

— Він відьмар... Причепурився так до відьми...

— Ти хотів застрілити Куценка?.. Чортова мати твоя!..

— Панцю, чи бодай заплатите нам за параду?..

— Чи висушуватимете далі нашу шкуру?..

— Ух, ми тобі і твою скарбову шкуру та скарбуємо, скарбуємо!..

На майдані народ затримався з Пенкальським серед колеса.

Один парубок дірвав на смітнику розбитої макітри і настромив йому її на голову.

— Не скидай... а то тобі чуприну місяць осмалить...

Панько Гавриш успокоїв народ і запитав:

— Панове громадо! Ми найшли опира й відьмаря, що ссе, як той казав, нашу кров і не дає нам жити. Що зробити з тим кукурудзяним духом?

— Убити, як собаку!

Панько:

— Ні, бо його душа перейде в іншу собаку і далі кусати буде.

— Живцем паси з нього дерти!

Панько:

— Це не добре...

— На суху гілляку з ним!

Панько:

— Недобре, бо гілляка зломиться...

— Заголодити його!

Панько:

— І це не добре, бо він так обжерся нашою кривдою, що витримає голодівку до страшного суду... Знаєте, що? Тому, що це потвора — не людина, тільки відьмар, опир, чортяка, кукурудзяний дух,— спалім його.

Село загуло:

— Спалім, спалім його!

Управитель, що весь час мовчав, тепер, порваний жахом, почав тремтіти, аж його чудна одежа шелестіла, і лебедів:

— Панове, бійтеся бога... я не опир... я не чортяка... я управитель Пенкальський...

Від сміху селян дзвони на дзвіниці згомоніли.

З уданим великим здивуванням запитав його Панько:

— Невже ти — той самий бісів син, що людей виголоджував?

Мов з горла камінь витягав, так одповів Пенкальський:

— Той сам...

— Ти людей мав за худобу і в лице бив?..

— Я.— він видушив.

— Так?.. — удавав Панько.— Та ж ми думали, що нам навинувся в руки якийсь опир... Звідкіля ж ми мали знати, що той вовкулака, кровопиєць, чортів син,— вибачте за слово,— управитель пан Пенкальський? Чого ж ви з нами так зажартували?..

— Люди, тепер відведем його з парадою додому. А щоб він не спізнився, то ті, що він їм дав пам'ятку у плечі, груди, у лице, хай його підганяють, чим хто може...

Люди здерли з нього коноплиння, кукурудзу і пшеницю і гнали його голого напроти себе та не жалували йому штовханців.

Коли управитель побачив недалеко перед собою паркан, що окружав його хату, набрав такої сили, що випередив селян і блискавично перескочив огорожу та опинився на своїм подвір'ї.

Затиснув кулаки і не кричав, а несамовито ревів до людей, котрі вже не хотіли більше бавитися з ним і реготалися перед парканом:

— Я вас вистріляю всіх!

— Чуєте, люди? — говорив Панько.— Пусти потвору з рук, то будеш сам життя непевний. Чекай, чекай, кукурудзяний духу, на другий раз ми вже тебе не випустимо живцем.

XVII

Старенька графиня Воронська вже лежала в ліжку, коли її внучка прийшла до неї. Скинула капелюх і присіла до бабусі на ліжко.

• Предыдущая
• 11/44
• Следующая