Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 17
- Предыдущая
- 17/42
- Следующая
Изменить размер шрифта:
17
ДУМА ТРЕТЯ
Увіходять у кімнату,
В християнську хату.
Там пригашено окрасу,
Мов той жар, багату.
Ніби в Київських печерах,
Темнувато в хаті.
Против лампи в злато-сріблах
Образ пребагатий.
То була Пречиста Діва;
На руках дитина:
До конця в високих співах
Люба нам картина, -
До конця ж бо ми вповаєм
На любов святую,
Що чудовним робить раєм
Нашу жизнь земную.
Поза нею з божниками
Всі боги й богині,
Під квітками й рушниками,
Ледве-ледве мріли.
Темнота печерна розум
Хмарою вкривала
І про щось недовідоме
Серцю промовляла.
Аромат квіток травчатих
З миррою зливався,
І куточок сей в палатах
Церквою здавався.
І, мов їм обом небесні
Святощі засяли,
Доня й неня безсловесні
На коліна впали.
Образ чистоти земної
Мовчки їм говорить,
Що він справді чудотворні
Речі в серці творить.
«О Пречиста Діво - Нене! -
Прорекла Маруся, -
Се зробила Ти, що в мене
У гостях матуся.
Принеси ж іще одного
Гостя дорогого,
Панотця мого благого,
Чесного, святого!
І коли Левку судила
Всемогуща воля,
Щоб спочила дивна сила
В глибокостях моря.
І його козакуваннє,
Дивне всім лицарство,
Не лякало пліндруваннєм
Темряве поганство;
Коли Ти мені судила
В сих чертогах жити
І тому, що всяка віра
Кориться, годити, -
Дай мені з Твоєї ласки,
Світ йому відкрити,
Тихий мир у християнських
Землях водворити!
Нехай віру перестане
Побивати віра
І в омані не сконає
Дивний сей невіра!»
Як струна д' струні на кобзі
Стиха промовляє,
Так молитву чисту доні
Мати доповняє:
«О небесная царице!
Ти ще й не родилась,
Як звізда твоя на грішних
Із небес дивилась,
І хоч материнські муки
Ще в зачатті знала,
Та до нас пречисті руки
З неба простирала.
І звізда твоя на землю
Сяєвом спустилась
І на всю людську вселенну
Сонцем засвітилась.
Ти сіяла, та й страдала,
І тепер сіяєш:
Милосердєм благодатним
З неба позираєш.
Подивися ж оком чистим
В материну душу:
Що терпіла я, терпіти
Наново не мушу!
Не життє, молю, не втіху,
Смерть пошли нам тиху,
Дай замовкнути навіки
В труднім серці лиху!»
ДУМА ЧЕТВЕРТА
На се слово хтось захлипав,
Здержуючи голос…
Зтуманіли тут обидві,
Ув обох зв'яв волос.
І яснішим світом наче
Лампа засвітила…
Озирнуться - ревно плаче
Коло них Заїра.
В гарні руки головою
Русою схилилась,
І сльозина за сльозою
Перлами котилась.
Як побачила старенька
Сльози ревні, тихі,
Сповнилось гірке серденько
Над все зле утіхи.
Обняла її, як мати,
Стала цілувати
І до лона, мов дитину
Рідну, пригортати.
«О моя ж ти добра! Се ти
Матері Пречистій
Вкупі з нами присвятила
Дар шаноби чистий?» -
«Так, голубонько моя ти!
Мене мати вчила
І навколішках стояти,
І богів благати.
Я люблю вас, християне:
Мов траву росою,
Ви нам скроплюєте рани
Щирою любов'ю.
І небесную Царицю,
І святих шаную,
Бо від них одраду в серці
Невимовну чую». -
«Доню! - прорекла старенька. -
Щира ся людина
Так мене, мов друга ненька,
Наново зродила.
Я лежала, доню мила,
Мертвою марою
І Заїра воскресила
Мене сон-травою». -
«Дай, - рече тогді Заїра, -
Чесно привітати
Ту, кому над цілим миром
Дано царювати».
До чола вона й до серця
Руку прикладає
І, вклонившись в саму землю,
Оддалік вітає:
«О щаслива із щасливих,
Пишна квітко вроди!
Да обійме твоя сила
Всі царства й народи!
Чиста сила милосердя,
Царственості перла,
Некрушимого вовіки
Праведного берла!» -
«Я нещасна із нещасних, -
Прорекла Маруся, -
Царювання й благ дочасних
Боязно боюся.
Сестро! Дай себе обняти
І розцілувати,
Що воскресло в тебе в хаті
Серце моє, мати!»
Но при слові цім Заїра
Мовчки відступила
І покривалом широким
Вид собі закрила.
Бо завіса проти неї
На шнурах розкрилась
І кімната світом денним
Зразу освітилась.
З-під завіси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий і велишний
На жінок дивився.
Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
І, мов тінь легка, мовчуща
Із божниці скрилась.
17
- Предыдущая
- 17/42
- Следующая
Перейти на страницу:
