Пролісок - Грабовський Павло Арсенович - Страница 6
- Предыдущая
- 6/15
- Следующая
Изменить размер шрифта:
6
"Нудьга без краю, серце гасне..."
Нудьга без краю, серце гасне;
Сном перекинулась весна,-
Її не знав я... літо красне
В тюрмі за нею промина.
Заліза вічні наді мною...
Гнітить мертвота... сум та сум...
Вагуча пітьма пеленою
Щораз ляга на скутий ум.
Та все любов’ю б’ються груди;
Бажав би віки працювать,
До миру кличучи, щоб люди
Людей спішили розкувать!
СПОГАДАННЯ
Згадав я вас - і якось тихо
На серці хорому стає,
Потроху легша давне лихо
Чи тільки злегшання вдає.
Згадав - і наче ангел мира
Душі побитої торкнувсь,
Утішний звук зриває ліра,
Покій загублений вернувсь.
Всі наші стрічі так короткі,
Так несподівані були...
Та ваші риси - милі, кроткі -
Довіку в пам’ять залягли!
ЗАПИТАННЯ
Коли, буває, ненароком
На тебе стомою війне
І ти поглянеш пильним оком
На окружаюче сумне;
Коли роздивишся довкола
На безбережне море зла,
До лжі призвичишся, що згола [12]
Людей нікчемних опрягла...
То запитаєш журним криком:
За віщо ж люд носив хрести,
Смертельно вік боровся з віком,
Губили страдників кати?
ДО СЕСТРИ
Сяли зорі, підбивався
Місяць... справді віяв рай...
Одиноким серцем рвався
Я в далекий інший край:
Де на страті, сестро мила,
У терновому вінці,
Ти від ката опочила
З правим знаменем в руці.
Ти мовляла: «Щирий боже!
Захисти та укріпи;
Моє серденько неможе
Все любов’ю окропи!»
І встають передо мною
Перебуті вкупі дні,
Як дорогою сумною
Ми брели по чужині...
Помінялись ми хрестами,
Поклялися хрест нести
І гарячими вустами
Цілували ті хрести.
Попрощались, розійшлися,
Сумували в самоті...
Твої муки відбулися,
Змовкли вустоньки святі.
Мир красує... Сам собою
Я конаю у журбі:
Лину в думці за тобою,
Вік молитимусь тобі!
ВНОЧІ
Ніч панує непроглядна,
Тьма усе заволіка...
О, яка ж ти безвідрадна,
Моя тюрмо, та тяжка!
І в минулому - могили,
І попереду - хрести;
Як-то вельми треба сили
Світлу віру донести.
ЖІНОЧА ДУША
Обезмучено-недужий,
В тузі я поник чолом...
Тихо-тихо ангел дружий
Огорнув мене крилом.
Мов та хмара на блакиті,
Чорна думонька злина...
Що ж ото за ангел в світі,
Що за зоря весняна?
Гасне зірка найясніша,
Ангел ангела втіша...
То - жіноча найніжніша,
Найчаруюча душа.
ДО МУЧЕНИЦІ
Бувають темні дні розпуки:
Нічого серце не бажа,
А тільки прагне швидше муки,
На краще щастя не зважа;
Чогось турбується, шукає,
Вінця тернового жада,
На себе кари накликає,
За мир боліє та страда.
В той час безсилого жадання
Перед тобою я схилюсь,
Хресту великого страждання
Душі твоєї помолюсь!
В САМОТІ
Хай скажено кайданами
Ворог нас усіх кує!
Світла зоря водить нами,
Промінь мужності дає.
Так чого ж пак серце рветься,
Загартоване давно;
Чого інший раз озветься
Слабим стогоном воно?
Чи невже ж і кращі мари
Тяжко зіллються слізьми,
Не розбивши туги-хмари,
Як і ретязів тюрми?
ВОРОГИ
Від поконвіку нас повчали
І нині раду подають,
Щоб люди злодіїв прощали,-
Хай ближніх дальш собі цькують.
Отак за мир, любов та братство
Лилась велика мова та
І люд кувала за кріпацтво
Во ім’я господа Христа.
Але стають другі години,
Яка от саме настига:
Плямують зрадника країни,
Прощають власного врага!
вернуться
12
- Згола- цілком, геть-чисто.
6
- Предыдущая
- 6/15
- Следующая
Перейти на страницу:
