Поезії - Грабовський Павло Арсенович - Страница 2
- Предыдущая
- 2/8
- Следующая
Изменить размер шрифта:
2
V
Годі ж нудитись, складаючи руки;
Кличе робітників рідна земля...
Віра, впотужнена словом науки,
Хай нас міцніш окриля!
Більше уваги до власного горя,
Більше любові до люду свого!
Близько - загибель... зника наша зоря...
Чого ж нам ждати, чого?
VI
Розцвітайся ти, веснонько красна,
Духом творчості все онови;
У нарузі країна нещасна...
З муки-смерті її відживи!
Розворуш наші груди холодні,
Запали в них притухлий огонь,
Щоб рятунок знайшли ми з безодні,
Не стояли в борні осторонь!
Одігнала надовго ти хвижі,
Розбудила надії та сни.
Баглаї [3] - ці воріженьки хижі,
Так послизнуть нехай і вони!
Розцвітайся та нас із могили
До живого життя підведи,
Щоб ми очі на себе розкрили;
Світлі думи в душі відроди!
ГАДКА
Власне щастя та турботи,
Власні думки... кинь гадать...
До громадської роботи
Слід життя своє віддать.
Згинуть марні піклування
В тихім захистку хрестів,
Розлетяться почування,
Крім любові до братів.
Вона піде поміж миром,
Яко заповідь людська;
Щастя всіх - святим кумиром
Стане мужа-бояка!
ДАЛЕКО
Там, далеко, на Вкраїні,
Сяє сонечко ясне,
Світить людям, та в чужині
Не навідає мене.
Там десь ллються рідні звуки,
Боротьба за люд іде...
Тута ж часом від розпуки
Стигне слово молоде.
Там матуся теплі сльози
З горя щиро вилива...
Тута ж хуга та морози,
Серце в тузі занива.
Побратими любі, милі,
Скрізь розкидані вони:
Спочивають у могилі
Чи по тюрмах ждуть труни.
ДІТЯМ
Перша думка наша, діти,
Краю рідному;
Першу працю присвятити
Люду бідному!
Усім серцем полюбляти
Вчиться ближнього,
З тяжких злиднів визволяти
Неспроміжнього.
Не кохайтесь у користі
З її шматтями,
А прямуйте жити вмісті,
Бутибраттями!
Чули заповідь господню:
Всім любитися,
А не рить другим безодню
Та злобитися!
Отож будьмо, діти, певні
По-господньому:
Завжди милі, завжди кревні
Одно одному!
ДО Б. С – ГО [4]
Прощай, коханий ляше-друже!
Час розістатись настає.
А як болить, як б'ється дуже
Від туги серденько моє.
Одно гадали ми з тобою,
Шукали одного шляху,
І от зійшлись в тюрмі з собою,
Найшли недоленьку лиху.
Мир чарівничої омани
Пред нами птахом зник давно:
Неволя вічна та кайдани -
То нам судилося одно.
Але ж і ту судьбу шалену
Не довелось ділити нам:
Ти - за Байкал, а я - за Лену,-
Розтечемось по чужинам.
Хто зна: чи вернеться спромога
До праці стать за все святе,
А чи навік тяжка дорога
Колючим терном заросте?
Отак-то, голубе мій, ляше!
Тобі - рудник, мені - тайга...
Та не належить серце наше
До пут утисника-врага.
Віддавна руки нам невільні,
Душі ж неволя не скує;
Єднають нас змагання спільні,-
Хто їх хортами зацькує?
Не кривда п'яного магната,
Не заздрість жирного ксьондза, -
Нас порушає проти ката
Журби вселюдської сльоза.
В чаду скаженого прокляття
Потоком кров лили батьки;
Той час минув: ми рідні браття,
Ми - нерозлучні бояки.
За що ж? За те, щоб духом згоди
Все понялося між людьми,
Щоб наші змучені народи
Так побраталися, як ми!
ДО ГАЛИЧАН
Міцно, браття, стиснім руки,
Обіймімось гаряче:
Вкупі рушмо проти муки,
Що вражає боляче!
Здавна нам одна дорога,
Незворітна та тяжка;
Всіх однако мати вбога
До роботи заклика.
Годі ж спільної розради,
Що люд путами скула;
Годі з нас тієї стради,
Що країна прийняла!
вернуться
3
- Баглаї - неробство, лінощі.
2
- Предыдущая
- 2/8
- Следующая
Перейти на страницу:
