Три долі - Вовчок Марко - Страница 7
- Предыдущая
- 7/22
- Следующая
- Iдiть, мамо, йдiть-бо - просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть!
- Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи…
- Мамо, мамо! Яково менi зажидати!
Ми її вговоряти стали… Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?
Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все своє, знай, правила: "йдiть, iдiть зараз!"
- Катре, - говорю, - буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька - благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте своє "годi!" та й нагадувать iще не звелить?
- Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму… Як же менi важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть, мамо!
- А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, - я тодi йому скажу… Я тодi скажу i поблагаю… Для своєї дитини й голову пiд сокиру покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою…
- Я ждатиму, - промовила Катря: - я терпiтиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клiтцi, - що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi.
VI
Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, - сидiв такий, не гадки, як i вчора.
Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.
Довгенько у хатi тихо було…
- Голубе мiй! - заговорила мати: - нашу Катрю хочуть сватати…
- А що ж! Нехай сватають, хто хоче, - з того догани нема!
- Се молодий Чайченко хоче сватати… Яка твоя вгода?
- Я за Чайченка не 'ддам.
Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:
"Катре! Катре! Усе пропаде!.."
Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.
- Дитина дуже парубка вподобала, - просить мати: - нехай же вона в нас щаслива буде!
- Не на те я дочку викохав, - гримнув батько, - щоб я її первому пройдисвiту мав оддати, який там їй в око впаде!
- Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi їх на повазi мають.
- За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла у селi чужому.
- Знали б люди… чулись би непокори на їх, а то усi шанують… Ти сам перве з ними заходив…
- Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх нiколи…
- Велику ласку менi зроби, послухай!
- Годi!..
Катря як скричить, зарветься до хати, - я її за поперек вхопила, у сiни назад одкинула…
- Що таке? - пита батько з хати, бiжить мати…
- Се ми йдемо в берег по воду, - одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою…
- Не журись, - вмовляю її, - не журись! Може, ще батько власкавиться - вiн же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!
- Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи iзлякалася:
- Та бо'? iз тобою, Катре, - кажу, - обмiркуйся гаразд!
Облилася вона слiзьми дрiбними.
- Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай, - вiн сьогоднi у гаї дерево рубає.
- Бiгаймо, - кажу, - утрися, не плач!
Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра свої понад ровом у бур'янах.
До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуємо вже - сокира цюкає i голос вiтер до нас зносить - пiснi хтось спiває.
- Се вiн, - впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк… Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.
Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм… Бачимо його, а вiн нас ще не бачить - спiває. Катря припинилася.
- Що вiн таке спiває? - спиталася, вжахнувшися спiву того: - що вiн спiває?
- Послухаймо, - кажу, - то й почуємо… Ходiм ближче.
- Цить! Постривай! - шепоче менi.
Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.
Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев'я i пеньки свiжi; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало вiн своєю сокирою блискучою цюкав, - задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав.
Отака була його пiсня: Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана, - i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi - та до iнших серце вже не приляже, до нiкого:
Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,
Та не буде так, як першая, мила!
- Яких се ти пiсень спiваєш? - покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи.
Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, - знов пустив i знов сокиру пiдняв.
- Спасибi, - каже, - спасибi, що прийшла, а я не сподiвався…
- Боже милий! Якої ж смутної ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я - друга?
Вiн так нiби трохи iзмiшався…
- Лучче, - одмовляється, - лучче пожалуй мене, моя рибонько!
Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, - вона усе своє горе забула…
- Нi, - каже, - я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала, - збач менi те… Та й знову перескоком:
- А нащо такої смутної спiвав? Проти чого спiвав такої?
Тодi вже я з-за куща озвалась:
- Чи забула, - кажу, - голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?
- Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!
- Що ти кажеш? - пита її Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню.
- Батько за тебе дати мене не хоче!
- Має другого зятя до руки?.. Кого се? - пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку складає.
- Когось там думає на моє безголов'я! - говорить Катря, заплакавши.
- Вже зять нарекований! - каже тодi Чайченко. - От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухої криницi воду брать…
Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули… Та все те потаївши у собi, нiби з упокоєм помалу устає…
- А тобi ж як? Ти що думаєш? - пита Катрi.
- Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? - одкаже вона.
- Та хто вас зна, хто й розбере! - промовив Чайченко гiрко: - покохаєте вранцi, забудете ввечерi!
Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.
Вiн тодi узяв її за руку.
- Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!
- Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?
- Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива!
- Та що се ви, - говорю я, - та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш!
Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.
От i стали ми радитись.
- Не треба батьковi докучати слiзьми, - кажу. - Не треба тепер до його й приступати.
Чайченко усього дослухає склавши руки.
- Я батьковi до нiг упаду, - нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. - Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!
- Предыдущая
- 7/22
- Следующая