Три долі - Вовчок Марко - Страница 17

• Предыдущая
• 17/22
• Следующая

Заздрiсна та ра­дiс­на, що знов са­ма з доч­кою, во­на ба­га­то де­чо­го не­до­ба­ча­ла дов­го. Во­на не вва­жа­ла, що Чай­чен­ко, сли­ве, до­ма й не жи­ве, тiльки на­вi­дується; що який вiн смут­ний, та не­терп­ля­чий, та нес­по­кiй­ний ту рiд­ку хвилин­у, як по­си­дить до­ма… Ку­ди вiн усе пос­пi­шається? Чо­го вiн, як на жа­ри­нi? Чи все те ба­чи­ла Ма­ру­ся… Чо­го вже не до­гледишся, як ко­хаєш! Ма­ру­ся нi­ко­му не ка­за­ла - я хо­тi­ла як-не­будь роз­мо­ву на се на­вер­ну­ти; во­на мов­ча­ла, слуха­ючи мої тi пiд­хо­ди цi­ка­вi, а ти­ха, доб­ра та яс­на у своїй ха­тi.

Що да­лi за­бу­ва­ла­ся не­бiж­ка Чай­чи­ха, то знов Пи­ли­пи­ха ро­би­ла­ся пох­мур­нi­ша - важ­ким ду­хом ста­ла ди­ха­ти во­на на зя­тя. Спер­шу ра­дi­ла, що вiн з до­му час­то од­год­жається, а там зав­ва­жи­ла, як йо­го до­жи­дає Ма­ру­ся, як уст­рiч йо­му ви­хо­дить… По ни­точ­цi до клу­боч­ка, як-то ка­жуть, i Пилипих­а вже вмi­ча­ти по­ча­ла, що до­ма вiн не го­во­рить i сму­тує, а йде - ви­би­рається з гос­по­ди - то й очi бли­щать…

Як iти од на­шої сло­бо­ди до Люб­чи­кiв, то при до­ро­зi ши­нок сто­яв i шин­ку­вав там жид Герш­ко. Дав­но вже все вiн дер­жав той ши­нок, сам ста­рий ду­же. Звiс­но, як тi жи­ди жи­вуть дов­го­вiч­нi: по­си­вiє, по­бi­лiє, по­жовк­не та й то­дi ще жи­ве, - аж ли­хо! Так i той Герш­ко жив-жив… а тут ра­зом i вмер. От i одер­жав ши­нок дру­гий шин­кар з на­ших лю­дей, - ба­га­тир, сла­ви­ли лю­ди, сам жар­тов­ли­вий i злий, а жiн­ка в йо­го пре­хо­ро­ша, пре­пиш­на, пре­ве­се­ла та­ка, що й час не змиг­неться з нею.

Се бу­ло са­ме то­дi, як вмер­ла ста­ра Чай­чи­ха. Ба­чи­мо, що вже Пи­ли­пи­ха тиж­нiв iзо два не ви­хо­дить з своєї ха­ти i кро­ку нi­ку­ди, - не бу­ває i Ма­ру­ся в неї…

- А що се ви усе до­ма? - пи­таємо. - Як же гос­подь ми­лує?

- Спасибi, доб­ре.

- Ви вже дав­ненько у дi­ток не бу­ли у своїх, - чи во­ни здо­ровенькi? Чо­му Ма­ру­ся не бу­ває?

- В неї ди­ти­на нез­ду­жає.

- Та як же во­на, мо­ло­денька, без вас там за­по­ма­гається?

- Нехай са­ма со­бi жи­ве, - про­мо­ви­ла Пи­ли­пи­ха.

- Що се ви, бог iз ва­ми, го­лу­боч­ко! Чи у нас з ва­ми дiто­чок по­ле за­сi­яно? Вже ме­нi гос­подь пос­лав ли­хо та го­ре - йо­го бо­жа во­ля, а вас гос­подь ми­лує, то й ша­нуй­те­ся!

- Яв своєї ди­ти­ни нi за що… Во­на ме­не не ша­нує, не пова­жає! Во­на ме­не за­мi­ня­ла на свек­ру­ху, во­на ме­не за­мi­ня­ла на сво­го чо­ло­вi­ка… Чи зро­ду во­ни ко­ха­ли її, як я, ма­ти рiд­на, пи­ти­ма ма­ти! Вiн її не ко­хав - хо­тi­ла за йо­го, а те­пер вiн до iн­шої хо­дить.

- Та, мо­же, се неп­рав­да…

- Неправда? Я вже дав­но ба­чу, як вiн з до­му рветься, як во­на йо­го до­жи­дає, стрi­чає, а вiн ми­мо йде - чи гля­не; я ста­ла на­зи­ра­ти. От i доз­на­лась, що хо­дить вiн у ши­нок. Я пер­ше ду­ма­ла: п'є ниш­ком. Ка­жу Ма­ру­сi: "Чи ти знаєш, що твiй чо­ло­вiк усе до шин­ку хо­дить?" Во­на зблiд­ла як крей­да, мов­чить. "Не пус­кай йо­го з до­му, го­во­рю їй, ска­жи йо­му". - "Як я йо­го маю не пус­ка­ти, - од­мов­ляє то­дi: - мо­же, йо­му дi­ло яке…" "Ска­жи йо­му", - на­по­ля­гаю. Во­на та­ки анi сло­веч­ка йо­му не про­мо­ви­ла, як вiн пi­шов. Я її до­ко­ря­ла - во­на сто­яла пе­ре­до мною та мов­ча­ла. "А ти вi­ри, ка­жу, ма­териному ро­зу­му не ймеш?" Пiш­ла я за ним у тро­пi i назир­цем аж до шин­ку до­ход­жу по­ба­чи­ти на свої очi й при лю­дях, - мо­же, доч­ка вi­ри пой­ме то­дi. До­ход­жу до шин­ку, де там куп­ка яб­лунь стоїть: чую, роз­мов­ляє з кимсь мiй зять - йо­го го­лос. А мi­сяць свi­тить. Ближ­че я див­лю­ся - си­дить пiд яб­лу­нею мо­ло­ди­ця: ру­ка­ва в неї за бi­лi лiк­тi закасо­ванi, у перс­нях во­на срiб­них, ру­ка­ми у стан хиб­кий узялас­я, очi по­но­чi бли­щать блис­ку­чi; слу­хає, що мiй зять говор­ить, i смiється. А зять мiй до неї та­кi ре­чi про­мов­ляє: "Як те­бе не по­ба­чу, ка­же, хоч го­ди­ну, то я з нудьги про­па­даю та з ту­ги: я без те­бе жи­ти не мо­жу! Без те­бе жи­ти не хо­чу! Дар­мо вже, що ти ме­не за­на­пас­ти­ла на­вi­ки - не­хай я тiльки ота­кеньки до те­бе прий­ду, та гля­ну, та сло­во твоє, не­хай i не­лас­ка­ве, по­чую… А вчо­ра, - ка­же, - вчо­ра i по­зав­чо­ра я усю нiч пiд цiєю яб­лу­нею сто­яв. Чи вже ти то­го не зна­ла?" А во­на йо­му: "Твоя жiн­ка мо­ло­да, що ка­же, як не днюєш, не но­чуєш до­ма?" - й смiється. "Нi­чо­го", - од­мо­вив їй (прав­ду од­мо­вив!). "Як нi­чо­го? Чи во­на ж те­бе не лю­бить?" - "Не знаю". - "А чо­му ж ти в неї не пос­пи­таєш за се? га?" Го­лос­но зас­мi­яла­ся. "Ой, чо­ло­вiк мiй по­чує!" - схо­пи­ла­ся з мiс­ця, по­цi­лу­ва­ла, як вра­зи­ла, i зник­ла.

Вiн кли­кав - ру­кою мах­ну­ла, пi­шов за нею у ши­нок, а я до доч­ки: "А що, чия прав­да? Яке дi­ло в йо­го?" Ди­виться на ме­не. "Не доб­рий вiн то­бi су­див­ся, те­бе їм бог ска­рав". - "Ма­мо, не гнi­вiть бо­га, се ви вже бо­га гнi­ви­те!" - ме­нi до­рi­кає доч­ка моя!

Тодi я усе їй роз­ка­за­ла, що чу­ла, що ба­чи­ла. "Ой, ма­мо, на­що бу­ло вам дог­лед­жу­ва­ти­ся, на­що до­пи­ту­ва­тись?" - "А то­бi луч­че, як ду­рять, лю­би­ти?" - "Вiн ме­не не об­ма­нює". - "То ще вi­ри не ймеш ме­нi?" - "Я йо­го нi­ко­ли не пи­та­ла об сьому, чи ме­не лю­бить". - "Не пи­та­ла, чи те­бе вiн лю­бить? Так ти йо­го не ко­хаєш, чи що?" - "Ко­хаю…" Спо­риться та зма­гається iзо мною… Та­кеньки, аж по­ки вiн по­вер­нув­ся пi­з­но… По­вер­нув­ся вiн, а моя доч­ка iде навп­ро­ти йо­го, две­рi роз­чи­няє, як батько­вi ша­нов­но­му, як чо­ло­вi­ко­вi любом­у… "Як вже ти ува­ги на се­бе не маєш, - ка­жу, - то я сво­го зя­тя спи­таю: де був вiн до пiв­но­чi? За якою при­чи­ною? У ко­го?".

Вiн змi­шав­ся i в мис­лях i в сло­вах, ди­виться убiк, а доч­ка моя: "Го­дi, ма­мо! Се ми вже мiж со­бою роз­пи­таємось, а вам вже час спо­чи­ти, ко­ли лас­ка". Я вже бiльш нi­чо­го не казал­а, бiльш не слу­ха­ла, се­ред но­чi до­до­му пiш­ла. Не бу­ла з то­го ча­су у їх i не бу­ду.

- А уну­чеч­ка ва­ша ду­же сла­ба?

- Не ве­ли­ка там сла­бiсть, та ве­ли­ке по­би­ван­ня.

- Журяться во­ни ду­же?

- Хто во­ни? Та зять мiй чи й знає, що ди­ти­на нез­ду­жає - вiн не пи­тає i не ди­виться.

- Не вiд­рi­кай­тесь дi­ток, люб­ко, - про­сить вже ма­ти Пили­пиху, - не вiд­рi­кай­те­ся втi­хи своєї!

- Я са­ма со­бi ра­ду рад­жу, - од­ка­же на те Пи­ли­пи­ха.

- Подаруйте вже доч­цi своїй: во­на ж йо­го ду­же так лю­бить, Яко­ва! - го­во­рить ма­ти.

- I я її ду­же люб­лю, - од­ка­за­ла Пилп­пи­ха.

- Хоч я вже од­вi­даю Ма­ру­сю, - ка­жу ма­те­рi та й пiш­ла до неї.

Маруся са­ма бу­ла в ха­тi, си­дi­ла на ла­вi, хи­та­ючи в обiй­мах не­ду­жу свою ди­тин­ку.

- Боже по­мо­жи, Ма­ру­сю! - вi­таю її.

- Спасибi. Сi­дай, Хи­мо.

- А що ди­тин­цi?

Вона гля­ну­ла на ди­тин­ку й од­мо­ви­ла!

- Терпить ма­ле­сеньке.

- Була у нас твоя ма­ти, Ма­ру­сю, - ка­жу.

- Яка во­на бу­ла? Що го­во­ри­ла?

- Не хо­че до те­бе хо­ди­ти; ка­за­ла: не бу­ду.

- Смутно ме­нi те! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

Я вже бiльше нi­чо­го не го­во­ри­ла за се й пи­та­ти нi об чiм не пи­та­ла.

Почали ми ти­ху роз­мо­ву - зга­ду­ван­ня. Зга­да­ли нашї за­бавки дав­нi ди­тя­чi, - при­га­да­ли й дi­во­чi без­сум­нiї ча­си… Не зво­дя­чи очей з ди­тин­ки своєї, Ма­ру­ся роз­мов­ля­ла iзо мною, хи­та­ючи не­ду­женьке.

Чайченко усе не при­хо­див, а вже ве­чо­рi­ло. Вже пiз­но - вiн не при­хо­див. Во­на йо­го до­жи­да­ла лю­бо: що там шурх­ле, ше­лес­не - прис­лу­хається пильно; стих­не усе знов i не­ма нi­ко­го, - во­на не зiтх­не на­вiть, знов до­жи­дає… Я й пiш­ла так - не ба­чи­ла йо­го, - не по­вер­нув­ся при ме­нi. "Ска­жи ма­ту­сi моїй, що прий­ду до неї, як моя ди­тин­ка iро­хи оду­жає", - про­си­ла ме­не Ма­ру­ся про­ща­ючись.

• Предыдущая
• 17/22
• Следующая