Три долі - Вовчок Марко - Страница 14
- Предыдущая
- 14/22
- Следующая
- А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!
- Отсе! - покрикну. - Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн її не любить…
- Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi… А потiм я вже не думала, забула усе…
- Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нiкуди не ходить… А може, кохає, та кого iншого…
- Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам'ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, - пам'ятаєш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаєш?
Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, - та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре - де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?
Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.
Тiльки менi хвилиночка вiльна, - я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:
- Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:
- Марусе, ти кохаєш Чайченка?
Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли; личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:
- То що?
- Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала… I дуже ти його любиш? I давно вже?
- Я за його умерла б, - говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смiлим, - я для нього б у свiтi жити рада… а люблю я його давно, давно… завсiди люблю, як зазнаю.
- Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi… до iншої.
- Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi…
- А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?
- Хоч горе, - я вiд його усе прийму за добре.
- А мати ж твоя?
- Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.
- Та вона замiчає, що ти в'янеш, вона тим печалиться…
- Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!
- Як же ти замiж пiдеш?
- Я не пiду замiж.
- А мати стане силувати.
- Що ж? Важко менi буде.
- Та вже ж важко за нелюбого йти!
- Нi, я кажу - буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду…
- Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?
- Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.
- Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!
- Нехай! Аби я його кохала.
- Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.
- Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…
- Прощавай, Марусенько! - кажу їй.
- Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.
А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зiтхнула та й сказала: "Годi!" I годi.
- А що? - пита Катря в мене всмiхаючись, - чи ж я не вгадала?
- Твоя правда, - кажу. - Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка їй доля судилася!
- Гiрко даремне кохати, - промовила Катря, - гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце кохає - як не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, - чи ж вартi?"
Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого кохання…"
Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане…
Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого жадоби.
- Катре! - кажу їй, - так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!
- Аби то! - вона менi, - аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та пишнi купує, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину - нехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася - що буде з нею. Мене просить:
- Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!
Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, - спогляне на Катрю i мине…
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею - я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…
XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй - i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока - нi древа, нi квiту, нi щебетання…
- Катре! - кажу, - чого се ми тут прийшли?
- Ходiм у печери, - говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.
- Не ходи, Катре! - прошу, - вона йде.
Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далi та далi - вже душно менi:
- Вернiмось, Катре! - йде далi… Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна постiль помостилася - крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася i думала - невпокiйна, тривожна… Як iрвоне з себе коралi дорогi - геть одкинула - тiльки вони гур-гур - розкотилися! Я кинулася збирати:
- Що тобi таке, Катре? - А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна, розливається слiзьми.
- Катре! - покрикну. - Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.
- Що тобi, Катре?
Вона як стала, як глянула - чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла - заспокоєна та радiсна, та сама дивується…
- Химо! - каже до мене. - Я у черницi пiду. Я скаменiла - як стояла.
- Буде менi спокiй, - промовляє радiючи.
- В черницi! - кажу. - А мати ж? А батько?
- Ходiм додому, ходiм, - перехопила мене, - нехай вже мене виряджають!
I додому поспiшилася, а я за нею.
Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:
- Тату, мамо! Я пiду в черницi, - я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
- Катре! Катре! - покрикне мати.
- Я пiду у черницi, - промовляє Катря, - стану богу молитися.
- Предыдущая
- 14/22
- Следующая