Сестра - Вовчок Марко - Страница 5
- Предыдущая
- 5/5
- Пам'ятатиму, татоньку милий!
Поховали його на Скавицi. Народу зiйшлося, мiщан, що нiде було й орiшку впасти. I не чула, щоб хто лихим словом обнiс нашого покiйника; всi царства божого йому жадають: такий добрячий був чоловiк!
От дiвчина й схаменулась була трохи: i матерi поможе в чому, i до мене по-людськи заговорить. А там як почали вчащати якiсь приятельки, верхоглядки та верхоумки, то й звели її нiнащо, i дома не сидиться, i роботи вже годi: все б у гостину, та щоб убрання все нове та хороше на їй було. Як дома, то до пiвдня буде вбиратись та начiпляє на себе всього, що треба, а чого й зовсiм не треба, як на кiлок у коморi. Аби трохи в матерi забряжчало в калиточцi, зараз i почне вимагати; а мати така, що послухає й оддасть, та потiм нiкому так гiрко, як менi, бо стара хоче те у хазяйствi навернути, що дочка витратила, - та й д'хнути менi не дає: роби, та й роби, та й роби!
Дав бог весну, вiє теплом, iз стрiх вода капле, сонечко веселенько свiтить, тане снiг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленiли… Стали на прощу люди сходитись. Звiдки вже не тягнуться у той Київ щовесни! Прийшли i з нашого села; якось у базарi вгледiли мене й пiзнали.
- Як же господь милує? - питаються. - А твiй брат дуже на тебе гнiвається, їздив за тобою у Дем'янiвку, та там дознавсь, що ти аж у Києвi. "Коли вона така, - каже, - що мене кидає, як лихого пана, що їй не жалко, то й я одцураюсь її!"
- А як вони живуть? - кажу. - Чи здоровi, чи живi всi дiточки? Чи гаразд у їх у господi?
- Де там! Такi стали голi, як турецькi святi. Чогось не ведеться їм. Господь їх святий знає, що то таке! Може, то вашi сльози їм одливаються. Зубожiли так, що часом i хлiба позичають.
- Земляки мої любi, - кажу їм, - як би то менi вас iще побачити? Чи не зайдете до мене? Я маю дещо братовi переслати, то, будьте ласкавi, вiзьмiть.
- Добре, - кажуть, - на ранок наготуй, то вiзьмемо.
Я вже п'ять карбованцiв грошима загорювала та ще скриньку: то хустку купила, то сорочок справила кiлька. От узяла я тi гришi в калиточку, чотири карбованцi братовi послала, за п'ятого купила то намистечка дiвчаткам, то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, i стрiчок, i спiдничку старшенькiй небозi, - нехай мене згадують, коханi дiточки!
Провела землякiв, та й з думки менi не йде братня бiда. Боже мiй милий! Може, справдi се йому мої сльози одливаються. Нехай же мати божа прощає мене, грiшну, що я свойому рiдному братику лихо наплакала! Та й плакати менi не гоже: є й нещасливiшi од мене, й убогi, й недужi, та живуть, а я й здужаю, дякувати господовi, i зароблю собi й хлiба шматок, i сорочку. Се мене й господь не помилує, коли впаде хоч слiзка з моїх очей за себе самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жiнка, й дiтки дрiбненькi.
Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало. Як уже не гордувала, як не орудувала мною панночка, я перетерплю. "Може, ласкавiстю своєю та покiрливiстю втихомирю її", - було, думаю. Та не така-то вона вдалась! Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажає, а далi й бити вже порвалась.
- Бог iз вами, - кажу, - нехай хто iнший вам служить, а я не хочу. Мене зроду нiхто ще не бив, та бог менi дасть, що й не буде бити нiхто, поки вiку мого!
- А ми тобi грошей не дамо! Добудь мiсяця. Не дослуживши, не смiєш кидати: ми грошей не дамо!
- Та ви з моїх грошей не забагатiєте, а я бiдна не буду. Не оддасте, то менi бог оддасть.
Стара почала вмовляти: останься та ii останься; бо жалувала мене, що я їй щиро робила, не лiнувалась i слухняна була, - от як той товкач: що менi загадають, те й зроблю.
Коли ми тут сваримось i миримось, у ворота хтось возом уїжджає. Глянула та й очам своїм вiроньки не йму. Се ж мiй братичок рiднесенький!
Вибiгла до його:
- Братику, мiй соколе! А менi казали, що ти дуже гнiваєшся на мене!
- Нi, сестро моя рiдна! - говорить. - Так уже я звiвся, що анi гнiватись, анi жалкувати нi на кого не маю! Нужда мене зстарила i зв'ялила.
Бачу я з першого погляду, що вiн зовсiм iз лиця спав, аж почорнiв. А який же то парубком був! I веселий, i повновидий, як мiсяць… Так мене й облили сльози.
- Чого тебе господь принiс, брате?
- Здумав собi та й поїхав. Дуже вже сум великий на мене напав. Хотiв тебе побачити й свiту божого повидати.
Сiли ми в брамi та й говоримо собi, журимось, i час нам не змигнеться. Вiн менi оповiдає, яке в його убожество настало, i як жiнка, хоч i любить, та неспокiйна дуже, i як дiточки ростуть i мене згадують. Почули од людей, де я i що, як проживаю, то радiли так, що господи!
Я й кажу йому:
- Братику мiй коханий! Ти в мене один у свiтi: ти в мене й батько, i дитина, i родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для твоїх дiток. Нема в мене тепер нiчого, тiльки два карбованцi, заробленi в панiв, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рiк. Вони мене вмовляють остаться, то нехай дадуть менi наперед грошi… От вiзьмеш та й справиш собi, що там найхутче тобi треба.
- Спасибi, сестро!..
А сам аж гнеться.
Я пiшла до панiв. Тiльки на порiг, а стара й пита:
- Чи останешся? Що те лихо згадувати! - каже. - Моя дочка нiколи тебе обижати не буде: се вона так щось iз нездоров'я.
- Та коли ти обижаєшся, - промовила дочка, - то я й не доторкнусь до тебе.
- А як же менi, панночко, не обижатись? Хiба се ви мене пожалували, чи що, щоб я вам дякувала?
- Та вже годi, - перебиває стара. - Годись на рiк. Що схочеш?
- А я хочу двадцять карбованцiв, - кажу. - Дасте, то зостанусь, а нi, то пiду де в друге мiсце служити. I грошi хочу всi наперед.
Вони почали торгуватись: i дуже дорого, i грошi не можна разом. А я, як сказала, то й не одступаюсь од свого слова.
- Ну, - кажуть, - нiчого з тобою робити. Дамо двадцять рублiв, тiльки, не всi разом. Дай свою бумагу, а тобi ось п'ятнадцять карбованцiв.
"Вiзьму, - думаю собi, - хоч п'ятнадцять: йому тепереньки дуже потрiбно".
Оддала ту бумагу, що панотець менi дав, узяла грошi, подякувала та й до брата.
- На, - кажу, - братику мiй! Нехай тобi на добре поживання будуть!
Побув вiн зо мною два днi. Весело було й прокинутись, що побачу його, поговорю. Що то рiдне та своє!
Служу таки в тих самих панiв. Iще два мiсяцi менi до року осталось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, - треба служити! А добуду року, то, може, дасть менi господь, що добре мiсце натраплю собi. Аби схотiв, то знайдеш на свої руки муки!
- Предыдущая
- 5/5