Сестра - Вовчок Марко - Страница 2
- Предыдущая
- 2/5
- Следующая
- Братику мiй, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, - кажу. - Що твоя жiнка мене обидила, я їй те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй! Нехай поплачу, - полегшає.
- Не плач, сестронько, годi!
- Я, брате, хочу вас покинути.
Вiн так i стрепенувсь:
- А де ж ти будеш?
- Пiду служити!
- Що се в тебе за думки такi, сестро! Зглянься, на бога! - почав вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, - i вона просить:
- Не кидай нас!
Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!
- Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем годити, ми тебе шануватимем!
Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула малих до серця та тiльки плачу.
А брат думає, що то вже я роздумалась, дякує:
- Спасибi, сестро, що ти моїх дiток жалуєш! Та вони без тебе посиротiли б, як без рiдної матерi.
А я таки маю думку йти в службу.
Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й худобу, i господарство своє, зросла в розкошi, а доводиться служити за хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужої сторони, яка вона є! Перебуду всякого горя й лиха! Нiхто мене не жалуватиме; нiхто не сяде, не зажуриться коло мене, анi словця любого та щирого не промовить! Звiсно, чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я; а я знов їх не знатиму.
Ранiсiнько-ранiсiнько пiднялась. Усi сплять; iще й на зорю не займається, - iмла. Востаннє глянула на дiток, на брата. I братової жалко стало. Взяла свiй тлумочок та тихенько й вийшла з хати.
Iду, iду i не оглядаюсь. От i велика могила, що геть за околицею зеленiє. Зiйшла на могилу та й глянула тодi на своє село; а сонечко саме сходить… Село як на долонi, так менi в очах замигтiли бiлi хати, колодязне цямриння, розквiтлi садки й городи. Побачила й батькiвське подвiр'я, i ту вербу кучеряву, гiллясту, що малою ще дiвчинкою пiд нею гралась. Стою i з мiсця не зворухнуся, - задивилась. Що менi там кожна стежечка, кожний кущик знакомiсiнькi; дивлюсь туди та дiтство й дiвування своє розкiшне, i замiжжя щасливе, i вдiвство гiрке - все мов по писаному вичитую.
Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiймає. Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. "Пiду собi до їх, - думаю, - все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться".
Iду шляхом, - боюсь так, що мати божа! Раденька вже, як хто навстрiч менi береться. А шлях не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом їде, то йде. Вже скiльки сiл минула, i козачих, i панських, не забарююсь i не дуже в речi заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янiвку, подякую за хлiб-сiль та й далi.
Другого дня притомилась я дуже та й сiла спочити в холодку пiд вербою. Округи мене то жито половiє, а в житi купка льону голубо цвiте; то ячмiнь колоситься; оддалеки гайок синiє, пiсочаний шлях угору закручується, як золота нитка; день бог дав жаркий, i вiтерець не дмухне - тихо; тiльки якась пташка сама собi щебече, наче моя душа бiдолашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою.
Коли дивлюсь - iдуть якiсь люди гурбою: i старi, й молодi, i дiтвора; зблизились до мене й на добридень дали. "Добридень! - кажу й собi. - Садовiться, та одпочиньмо трохи". Бачу, що дуже вони потомленi.
- Звiдки вас господь несе? - питаю чорноброву, хорошу молодицю, що дитинку на руках тiшила
- На прощу ходили, у Києвi були, - каже. - А вас куди мати божа та добра доля веде?
- У Дем'янiвку, коли знаєте.
- Оце б то не знати, коли самi з Дем'янiвки! Се нам цин шляшок iз вами; то разом i пiдемо!
- А чи не знаєте там коваля Ляща?
- Ляща? Який же то коваль Лящ? Нi, серце, не знаю й не чула. Є в нас Лящi, так то не ковалi, а так собi хлiбороби, як i ми.
- Спитай мене, молодичко, - озвалась стара бабуся, обдiляючи дiток, що обсiли її, хлiбом i поглядаючи на мене ласкаво. - Я зазнала ще того коваля Ляща i жiнку його знала, - нехай над обома земля пером! Добрячi були люди покiйнички!
- А давно ж вони померли, бабусю?
- Давненько, моє серце. Вже рокiв iз дев'ятнадцять буде. На одному тижнi й померли; як щиро любилися, так одно без одного й не жило. Перше вiн переставився, а за 'їм i вона; вкупi поруч i поховали їх. Хата спустiла, бо не було в їх нi роду, нi плоду. Се, мабуть, чи не до них iшла? Може, родичка? Бо вона була здалека взята.
- До їх, бабусю, та лиха моя доля.
- Нехай господь милує! Що ж тобi за пригода така, серце?
- Iду служби шукати, то думала, що родичi, то службу менi нарадять, а тепереньки, голiвко моя бiдная! Не знаю, що й робитиму!
- Шкода жугiитись, молодичко! Журбою поля не перейдеш! Ось я тобi службу нараджу, йди до нашого отця Iвана служити. Я в його i хрестилась, i вiнчалась, i досi живу, та, мабуть, i вмру у нього. Що то за добрячi люди, старосвiтнi, простi! Їх тiльки двойко, обоє старенькi вельми. Була дочка, оддали замiж, та не довго й погосподарювала - умерла. Дiвчинка зосталась, то старi при собi держать унучечку. Славне таке дитятко, що годi! Отець Iван уже дуже старий i темний рокiв iз дев'ять, а служби божої не кидає. Дознався був владика, що слiпий старець чинить у божому домi одправу, - i заборонив. Так люди виходили усенькою громадою просити за його, щоб оставлено. "Люди добрi, - рече їм владика, - коли вiн такий вам любий, то я не бороню йому стояти при престоловi божому й до кончини його вiку; треба тiльки менi вивiрити на свої очi, що темний слiпець благоподобно службу божу одправляє". Наїхав владика й хвалу боговi оддав, що так твердо й не-помилешно темний править службу божу, i хрестом його благословив… Iди до їх, молодичко. Роботи буде небагацько. Здужатиму, то й я поможу.
- Спасибi вам, бабусю моя ласкавая! Нехай же господь дає вам усе добре!
- Ну, тепереньки полуднуймо та й поберiмось далi. Сьогоднi й дома заночуємо, коли бог дасть.
Дем'янiвка та в долинцi, мов у зеленому гнiздечку, лежить. Село велике й багате. Двi церкви, одна мурована, висока, друга дерев'яна й давня сильне, аж у землю вросла й похилилась. Отець Iван жив за мурованою недалечке; мав собi домочок, i садок, i город, - невеличке, та хороше хазяйствечко.
Надвечiр увiйшли ми в село, i розбрелись прочани улицями. Кожне до своєї господи поспiшає, а я за старою бабусею йду. Так менi чогось сумно й боязно, аж моє серце мре. Як перше було, коли йду куди, то весело й залюбки, а тут i очей не смiю пiдняти. Увiйшла та й стою сама не при собi. Чую, що стара за мене одповiщає.
- Увiйди та одпочинь, дитино, - промовив хтось тихо й поважно.
- Предыдущая
- 2/5
- Следующая