Прои?дисвіт - Вовчок Марко - Страница 3

• Предыдущая
• 3/4
• Следующая

Щодня вони бачилися, і щодня коваль теж приходив за свідка і бачив, як вони віталися й прощалися, чув, як розмовляли й журилися. Щодня знав коваль, яка думка, яка сподіванка найшлася в Марти, знав, який жаль, яке лишко уразило наймита, на що вони важили, чим вони смутилися; усе він відав, сидячи поза кущами тихо, з своїм пожаленим серцем ревнивим...

Не можна потаїти сильного кашлю та доброго кохання й від дурня – кожен се зна, то й не диво, що й Рясниченко, простий парубок, завважив якось, що в Марти очі темніють і сіяють не по-давньому, що голосок дзвенить іначій, що зацвіла вона повним цвітом, і залюбував він дівчиною не в зауміру, а залюбувавши, став горнутись ближче, як тілько душа його насміляла. Раз у раз він їй стрічався, куди вона піде. «Добридні! Добривечори, добраночі, помагай боги, щасливо, здоровенькі були!» – тим усим щедрив він, так що коли б тільки усе по його слову чинилося, то щастя-здоровля в неї було б чортзна-поки. Спершу почавши слідувати дівчину любуючи, він не вважав на те, що дівчина бере стежки інші, як він, а тілько думав, як би її перестріти, а далі і вже мусив завважити, що дівчина просто звертає, зобачивши його. «За що? Чому? – запитавсь бідний паруб’яка, дивуючи. – Може, за що-небудь угнівалася? Отже, як насмілюся, то й поспитаю її...» Насмілявсь він, може, із тиждень, вже не присуваючись близько, а ходячи здалека, мало господарством своїм тішачись, не смакуючи вареники, уночі перевертаючи подушку під головою...

В Ряснички на той час було багато діла: і в городі, і в господі, з нитками, з полотнами, з ягодою, й з овощом, і з плодом, то можна було вберегтися її никливого погляду, її цікавого розуму.

– Що се ти наче нездужаєш трохи? – спитала вона парубка одного вечора, як він повернувся з поля та вона глянула на нього.

– Голова трохи болить, – одказав парубок звичайно, як одказують у всі віки парубки тоді, як болить у них біля лівого боку.

– Напийсь молока зараз, сину, свіженького молока.

І зараз унесла йому молока глечик і подала:

– Пий, пий, сину, більш – се добре, поможе тобі. Се, мабуть, в тебе від спеки.

Пив парубок, як молодий бичок, поки аж побачив денце.

– А що, полегшало? – спитала мати.

– Трохи полегшало ніби, – одказав Рясниченко. – Піду ще проходжуся. – І пішов з хати.

Самі, мабуть, вже знаєте, чи помага солодке молоко від жалю коханого, і поскорбите за парубка, що, вийшовши з своєї хати, зупинився, й зажурився, і не знав, що робити, – не вмів себе порадити.

– Ну вже тепер як тільки насмілюся, так і підійду, й спитаю усе, – аж уголос промовив, бідолаха, як усе стихло і стемніло зовсім і він вертавсь до хати своєї, й молоді сльози заросили йому обличчя, як дощ ливний...

– Чого він за тобою ходить? Чого він на тебе дивиться? – промовляв наймит до Марти, аж чорніючи на лиці з туги та з гніву. – Він тебе сватати хоче, я знаю! Він жених, він не наймит. Що ж, Марто? Може, прийдеться на весіллі вслуговувати?..

– Що робити кажеш, коханий? – питала Марта. – Як мені бути?

– Я не хочу, щоб він усліджував за тобою! Я не хочу, щоб він на очі мені навертавсь... От вже осінь, щодня сподівайсь – тебе прийдуть сватати... Як мені погибати?

– Я не піду ні за кого, коханий, – як не тобі, то й нікому не дістануся.

– А батько велить, присилує, приневолить...

– Не присилує, коханий, ні!

– Шарпатиме, мучитиме щогодини, щохвилини.

– Нехай і так, серце. Коли мені мука скрутніш, ніж життя з іншим, то б присилував, а мені усяка мука згодніш...

– Дівчино, я без тебе жити не схочу. Як розлука, то й смерть мені! Я умру за тобою!

А сам вже й зараз помирає, й хапа рученята любенько, й пригорта до серця дівчину вірну.

Боже, Боже з високого неба! чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого, ні літнього, ні молодого, ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього, боже-світе! не перелічить ніхто, скільки потопилось, подушилось, пострілялось, порізалося від нього, – а посохло, пов’яло – то більш, ніж билія у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, а там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся...

Літечко вже миналося – осінь ішла. Ще не пов’яло ніщо, а вже пахло в’янію та ще пізніми квітками такеньки що аж у голові шуміло. Темні хмари проношувалися небом, грім вже не гримав, лист опадав з дерева.

– Ну, вже дочекалася я до самого краю! – заговорила Рясничка синові, як він прокинувся ранком та смутненько зітхнув. – Оце вже осінь – вже весілля усюди ладяться.... Вже годі!

– Що ж ви, мамо, думаєте? – спитав бідний хлопець.

– А що я думаю! Нехай сказиться той старий ворог Чабан! Щоб йому добра не вилучилося! Бодай його а корнем вигладило!

– Що ж ви думаєте, мамо?

– Що я думаю! Треба Марту вивірити, вивідати. Ти ж сам нічогісінько не тямиш, не знаєш досі, ге? Сьогодні іди перестрінь де-небудь і спитай її... Чи ж мені навчати, чи що, як залицятись до дівчини! Коваля вона не кохає, я примічала й за нею й за ним.

– А по чому ви примічаєте, мамо?

– Дурна дитино! По всьому: по слову, й по погляду, і по походу.

– Чи ж помилитись не можна ніколи?

– Ні, ні! Недурно він надувсь, як кулик на вітер, а вона – їй байдуже, вона не тура... Ти ж ходив усе услід за нею цими днями, – чи ж вона не прийма тебе, чи гордує?

– Вона якось втікає від мене.

– А ти й не доженеш, нещасливий! Може, дівчина тілько соромиться, а ти вже й злякавсь! Сьогодні треба усю правду виявити. Перестрінь і запитай. Чуєш?

– Чую, мамо.

– Та чи встоїш, чи спитаєш?

– Я спитаю, мамо. Хоч умру, а спитаю.

* * *

– Здоровенькі були! – голосненько промовила Рясничка, уходячи того дня до Чабана у двір і усіх озираючи. – Я оце до вас позичити кресала – загубила десь своє, а сина дома нема, завіявсь десь, то я вже до вас оце...

Чабан з наймитом облажували воза. Марта перебирала зелені гурки.

– От вам кресало, сусідко, – каже Чабан і подає кресало.

– Спасибі, сусідоньку, спасибі! Господарюєш, Марто? А я ще гурків не буду сього тижня засолювати, бо ще досі той бондар невірний діжечок не направив мені! Двічі син в його був, двічі сама до його удавалася – п’яниця такий, що Мати Божа!

Цокочучи безпечненько про бондаря, в Ряснички аж в очах ясно було від цікавого піклування, що се з Мартою сталося. Не ті очі, не те личко, не так «на добридень» промовила, іначій двигається.

– Я вже думала, поїду до куми у неділю, – цокотала Рясничка далі, – у неї діжок багато, чи не одступить. Марто, голубко, що тобі таке? Батько не чує – признайся мені: чи обидив батько, чи яке лихо? Кажи, серце, кажи, вони не чують.

Марта занялася, як зоря вечірня, рум’янцем і одказала тихенько:

– Ні, батько мене не обіжають.

– Що ж тобі? що ж тобі? Прийди до мене, поговоримо, моє золото! Що ж тобі? Та чого ти дивишся туди, на батька? Чого сей наймит нікчемний на нас визирився? Прийди до мене! Сусідоньку! – гукнула на Чабана. – Я вашу дочку запрошаю до себе! Нехай мені, старій, поможе трошки, – вже не здужаю я, зстаріла... вмирати пора!

– Ще поживіть, ще поживіть, – промовив Чабан, ніби вговоряючи. – Тепер время осіннєє, веселое: дочок оддають, синів женять, – додав він наче по тайності.

– Дай Боже й вам, і мені дождати, сусідоньку, – промовила Рясничиха, аж іздригнувшися. – Що ж, Мартусю, поможеш мені?

– Добре, – одказала Марта.

– Спасибі, голубко біла, спасибі! А поки що я тобі поможу гірки обирати. А чи ви чули, сусідоньку, що удовиця Крижка сина в малярі віддала? – спитала Рясничка Чабана.

– Чув, – одказав Чабан.

– Кожушки наші як довідалися, то зараз забажали собі малювання і хвалилися: «Поїдьмо, – хвалилися, – до того маляра і закупимо собі якесь малювання: се гарно у хаті», – оповіда Рясничка.

– А гарно, мабуть, – одкаже Чабан.

– Наймитку, чи ти нездужаєш? – озвалась Рясничка до наймита.

– Я здужаю, дякувати Богу, – одказав наймит зглуха і не знімаючи очей з роботи.

• Предыдущая
• 3/4
• Следующая