Ледащиця - Вовчок Марко - Страница 4
- Предыдущая
- 4/4
Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка її одлетiла… Нi Чайчихи, анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на столi її положила. Збiгала - свiчечку купила, засвiтила в головках… ручечки їй зложила…
Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.
- Що се таке? - каже. - Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднiсiнькi! Личенько моє прив'яле! - сама бере її за ручечки, цiлує, у голiвку цiлує. -Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько - тепер нiме… Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!
А сама слiзьми обсипається, наче й горює, й радiє чогось разом.
Коли схопиться хутенько:
- Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки… Побiжу!
I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i заснула, i все: "Добре, добре, їй же богу, добре!" Все те слово промовляла.
А вранцi прокинулась, побачила труночку, - iздригнулась, збiлiла.
- Умерла! - промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:
- Насте! Насте!
- Пустiть! - гримнула. - Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досi, до самої смертi її…
Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з хати.
Ми й поховали дитинку - її не було; а потiм, як уже прийшла, - прийшла того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, - нiчого в нас не питала… Пiсля сього ще гiрш запила.
Не день же й не два таке життя велося… матiнко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лицi мiниться, здригається, труситься, - от начеб вона собi смертi чи… волi ждала! Питаю - мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi промовила слово: "Обманив!" - Насте, голубко, - кажу їй, - що тобi таке? Скажи ж менi, моя безталанна!
- Що менi зробити? Я пiду до його, пiду… Або я його з свiта зведу, або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле… Пiду, пiду, хоть задушу його… Може, полегшає. Вирвалась у мене з рук та й побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: "Лихо, горе буде!" А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.
Бiжу я та кричу: "Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобi поможу у всьому".
Не слухає, бiжить. Мусила я додому вернутись.
Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi її проводять.
Кинусь я до них:
- Голуби мої сизi! Що ви з нею робитимете?
- От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! - каже менi сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. - От i ся, - на Настю показує, - тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.
- Яка воля? - питаю, не розумiючи.
- А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль:
- Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива, нi весела, - от мов з каменю.
Вибiгла Чайчиха. Кажу їй - вiри не йме i слухати не хоче. А панi перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо - ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а все панi пускати нас не хотiла - та мусила вже.
От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, - як заридає тодi Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тiльки приказує: "Ой, свiте мiй, свiте мiй милий, свiте мiй красний!" Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха їм на те:
- Сестрицi! Брати! Родина! - так-то вже величає їх! - Не боронiть - нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!
I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.
Як я тодi на неї глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в неї очi добрi, який усмiх ласкавий, - наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i осмутнiла знов тяжко. А Настя стоїть, на всiх, на все дивиться та шепче:
- Я вже сьогоднi випила, - шумить менi в головi…
А далi:
- Люди добрi! - простогнала. - Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..
Настина подруга давня, ота Кривошиєнкiвна, прийняла нас до себе в хату. Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки Настя - як сiла в кутку, як схилила голову, - немов замерла так.
- Насте, - кличемо, - iди лишень до ради, порадимось.
- Голова болить! - одказала.
На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за голову себе хапає.
- Горить, горить! - каже.
На п'ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти.
- Насте, куди се?
- Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!
Мати заплакала, - просить:
- Доню моя, схаменись!
- Пустiть мене, пустiть!
- Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!
- То вбийте мене, вбийте! - крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:
- Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де ж менi прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: "П'яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!" - скаже i вижене… i добре зробить.
К ночi вже з сили зовсiм вибилася, - тiльки стогнала стиха та просилась:
- Не женiть мене, не женiть, - нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж ваша дитина, - не женiть!
Усе їй привиджується, що її женуть. I дитину свою згадувала.
- Сховайте, сховайте мою дитину, - шепче, - вона вже давно вмерла!
Так опiвночi пiднялась на лiжку…
- Зима люта! - вимовила. - Куди ви мене женете?
I впала…
Се вже її останнє слово було…
- Предыдущая
- 4/4