Ледащиця - Вовчок Марко - Страница 2
- Предыдущая
- 2/4
- Следующая
А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша - от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня - бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, - з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: "дома", а сама - зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: "Що вам, Горпино?" Вона тiльки менi рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: "Не бiйтесь, - каже, - нiчого не бiйтесь!" Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.
- Що се таке?
А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: "Знала я, знала!" Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.
Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
- Ти, молодице, вiльностi шукаєш?
А вона:
- Я.
- Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.
Вона мовчить.
- Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще - негарно буде!
Та й пiшли.
Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї - не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить - як замерла!
I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.
Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:
- Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була, - каже, а сама задумалася, зажурилася, - не така, як тепер… Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.
А я їй говорю:
- То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?
- Та все менi, - каже, - давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну - все сниться, що на волi!..
А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась - на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: "Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє", та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона похмура, як її мати.
Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.
- Що тобi, Насте? - питаю.
А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.
- Що тобi?
Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.
- Що там, голубко?
- Там люди! - покрикнула. - Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
- О, пташко! - я вмовляти. - Хiба в їх горя немає, в тих людей!
- То що - горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, - i головою не поведе.
Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:
- Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.
Що тут менi їй говорити!
- Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:
- Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… моє серце схне!
- А що я тобi казатиму, дочко? - заговорила Чайчиха похмуро. - Поради нема! Коли тут хтось - шам, шам!
- Панi, - кажу, - панi!
А вона в дверi.
- От, - крикне панi, - який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Настi, дивиться:
- Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?
- У мене голова болить, - одказує Настя понуро.
- А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
- Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!
- Може, собi роблю? - каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова. - Може, собi заробила що?
- Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! - та й стала її бити.
- Бийте, бийте, - покрикнула Настя, - та й за се кажiть дякувати!
- Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!
- Нехай буде!
Гляну я - панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину - блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху - хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за дверi.
- От життя моє! - жалкується. - Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! - зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його, в самої така морщина мiж бровами. - Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня - княжна - мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!
А столовники їй:
- Та годi вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в ганибi, - i такеньки старiсть нахопиться… По чiм вас, молодi лiта, згадувати?..
I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоїв, як там смiються, говорять, жартують голосно.
- Предыдущая
- 2/4
- Следующая