Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 63

• Предыдущая
• 63/69
• Следующая

— Піду на пошту, може, пенсію дають, — сказав він, виходячи до коридору.

Дощ, який знову взяв нас під домашній арешт, нагадав мені про Київ. Ми сиділи мовчки за столом утрьох зі старенькою.

— Може, курей завести? — задумливо запитала вона й сама ж знизала плечима.

У кожної людини дощ викликає свої думки й питання. Я подивився на Гулю.

— Ходімо погуляємо, — неголосно запропонувала вона. — Там, на вішалці, дві парасольки висять.

— Погуляйте, чого там, — Ольга Миколаївна повернулася до мене. — А я вдома посиджу. Посидіти — це теж не зле для здоров'я!

Коли ми повернулися з прогулянки, Юрій Іванович ошелешив нас новиною, яку він приніс із пошти. Минулої ночі був убитий фотограф, який працював у єдиному на всю Коломию фотоательє. Там його, вбитого, й знайшли зранку. А всі фотоапарати й обладнання вкрали.

Ця новина відібрала в мене мову. Вночі я обережно, щоб не розбудити Гулю, піднявся з ліжка і підійшов до вікна. Знову побачив машину, яка чергувала на вулиці. Пов'язувати регулярну присутність автомобіля перед будинком із убивством фотографа було б нелогічно. Просто час, видно, був такий. Час був наповнений напруженням і вбивствами.

За день поштар приніс мені виклик на телефонні переговори. Викликав Київ, тому настрій у мене відразу поліпшився. «Видно, Петя щось дізнався або полковник виконав свою обіцянку», — думав я дорогою на пошту.

Пошта містилася неподалік вокзалу. Вийшов я за півгодини до часу переговорів, указаного у виклику. Гуля лишилася вдома.

Я простував нашою вулицею по розбитій асфальтовій дорозі, обминаючи калюжі, які нагадували про дощі минулого тижня. Ці калюжі-довгожителі доводили імпотенцію осіннього сонця. «Вже й жовтень завітав», — пригадався мені рядок із Пушкіна. Колись цей рядок викликав у мене напад сміху, бо він був відповіддю на запитання-анекдот: «У якому місці „Євгенія Онєгіна“ Пушкін наводить згадку про Велику Жовтневу революцію?» Зараз, думаючи про жовтень, який завітав, я не відчував нічого, крім упертої прохолоди повітря, яка так само ігнорувала присутність сонця, як і калюжі на асфальті.

Я віддав телефоністці свій виклик і присів на лавочку обличчям до шереги порожніх телефонних будок. Круглий настінний годинник показував одинадцяту.

За півгодини я підійшов до телефоністки. Попросив її перевірити виклик. Вона відірвалася від читання якогось жіночого журналу, взяла до рук мій папірець, подзвонила на телефонну станцію. «Ірочко, перевір тридцять сьомий, Київ». Потім звела свій байдужий погляд на мене, сказала: «Очікуйте!» — і знову втупилася в журнал.

Я повернувся на місце.

Почув із вулиці звук машини, що зупинялася. Озирнувся і поглянув у вікно — біля пошти стояла коричнева «шістка», із неї вийшов пристойно вбраний чоловік ув окулярах. Зайшовши досередини, він кинув на мене спокійний погляд, попрямував до телефоністки, неголосно запитав її про щось. Знову подивився на мене. Потім наблизився.

— Микола Іванович Сотников? — запитав він, зупинившись переді мною. Його розумні примружені очі посміхалися за скельцями окулярів у тонкій металевій оправі.

— Так, — промовив я збентежено.

— Ходімо, є про що побалакати, — сказав чоловік.

— Я чекаю на дзвінок...

— Нема сенсу, це я вас викликав, — сказав він. — Ходімо.

— Ви від Вітольда Юхимовича? — запитав я.

— Від кого?

— Від полковника Тараненка...

— Тепло, — чоловік кивнув. — Майже вгадали.

Ми вийшли із будівлі пошти, сіли до коричневої «шістки».

— Можете називати мене Аліком, або Олексієм Олексійовичем, — мовив чоловік, заводячи машину. — Тут гарні околиці. Ви любите дику природу? Звісно, любите, інакше що б вам робити в пустелі? Правда? — і він повернувся до мене зі спокійною посмішкою.

Потім протер носовою хустинкою краплеподібні скельця окулярів, знову посадив окуляри на трохи кирпатий ніс.

Ми проїхали повз вокзал, повернули на не знайому мені вулицю.

— Куди ми прямуємо? — запитав я, помітивши, що ми виїжджаємо з Коломиї.

— Я хочу вам показати один хороший санаторій, — сказав Алік. — На майбутнє... Там і відпочити можна, і підлікуватися...

«Шістка» виїхала на трасу. Прилаштувалася за трейлером із польськими номерами.

Олексій Олексійович кілька разів вистромив ніс машини ліворуч, намагаючись обігнати трейлер, але не зважився. Ми їхали вздовж соснового лісу зі швидкістю не більше шістдесятьох кілометрів на годину. Певно, тому на обличчі водія з'явилася кисла міна. Його зовнішність, його манера говорити, чітко вимовляючи кожне слово, кожну літеру, відображали виняткову самовпевненість. Його обличчя заздалегідь виказувало привітність — навіть без посмішки. Людина з таким обличчям не могла не викликати довіри.

— Пробачте, що так повільно їдемо, — він кинув на мене швидкий погляд. — Переважно траса не настільки завантажена...

Десь за чверть години ми звернули до лісу й поїхали по абсолютно порожній, гладенькій, як лід, асфальтовій доріжці завширшки всього лише в один автомобіль. Заїхали у відчинені ворота, повернули праворуч і зупинилися біля дерев'яного котеджу з ґанком і широкою заскленою верандою.

Перш ніж вийти з машини, Олексій Олексійович потягнувся рукою до заднього сидіння та взяв звідти елегантний шкіряний портфель.

Піднявшись на ґанок, від відімкнув ключем двері й озирнувся на мене.

Ми зайшли на веранду. Відчинили ще одні двері й опинилися всередині просторої затишної кімнати з каміном.

— Сідайте, Миколо Івановичу, — Олексій Олексійович сів за полірований стіл і висунув стілець поруч із собою. — Тут іще не опалюють... Надворі здається тепліше, — сказав він, потираючи руки.

Я присів. Мене вже розбирала цікавість, хотілося дізнатися — заради чого треба було їхати до цього санаторію? Ясно, що не для того, аби передати мені привіт від полковника Тараненка і сказати, що можна повертатися до Києва. Тим більше, він якось невизначено зреагував на згадку про полковника.

Олексій Олексійович тим часом розкрив шкіряний портфель, витягнув звідти на стіл великий конверт і очікувально подивився на мене.

— Я думаю, ви здогадуєтесь, до якої служби я маю стосунок, — промовив він, м’яко посміхаючись. — Мене попрохали переговорити з вами колеги з Києва. Щодо вашої подорожі. Перед розмовою хочу сказати вам, що ми, як і кожна держава, працюємо тепер за новими правилами, а це означає, що ми більше не розраховуємо на безкоштовну допомогу ентузіастів. Якщо в Києві вирішать, що ваша інформація має цінність, — вам заплатять.

Він розкрив конверт, витягнув звідти кілька великих фотографій. Розклав їх переді мною на столі.

На свій великий подив на одному зі знімків я побачив Петра, який сидів у кав'ярні за столиком із двома незнайомцями. Ще більше я зачудувався, коли на іншій фотографії побачив себе у процесі спостереження за шаховою баталією в університетському сквері.

Я повернувся до Олексія Олексійовича. Обличчя моє, напевно, відображало крайній ступінь спантеличення.

— Пробачте, — сказав він. — Я тільки виконую доручення колег із Києва. Мене не цікавить, кого ви знаєте на цих знімках. Це так, для того, щоб освіжити вашу пам'ять. Я вам покажу зараз інші фотографії. Передивіться їх дуже уважно, поки я зроблю каву.

Олексій Олексійович витягнув із портфеля і залишив на столі ще один великий конверт, а тоді вийшов із кімнати.

Залишившись наодинці, я взяв конверт і пересів на диван. Там було зручніше.

У конверті було десятків зо два фотографій. Спочатку я проглянув їх побіжно: якісь гурти людей на вулиці, за святковим столом, на похороні.

«Фотознімки у шухляді мого столу набагато цікавіші за ці», — подумав я й заходився вже уважніше розглядати фотографії ще раз.

На першому знімку я нарахував двадцять два обличчя, і жодне з них мені не було знайоме. Моя цікавість згасала з кожною хвилиною. Мене привезли до цього санаторію тільки для того, щоб пояснити, що їм про мене все відомо, і показати якісь фото з десятками незнаних фізіономій.

• Предыдущая
• 63/69
• Следующая