Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 59

• Предыдущая
• 59/69
• Следующая

— Багата нація, — зітхнула старенька і похитала головою, виказуючи своє щире здивування. — Наших би дівчат у такі сукні!

— Мамо! — Петро із докором подивився на Ольгу Миколаївну. — Що ви кажете!

— Ну вибач, вибач мені, — старенька махнула рукою. — Мало якого глупства стара сільська баба може наспівати!

По обіді Галя зголосилася помити посуд. Гуля теж намагалася взяти участь, але старенька різко зупинила її.

— Дочко, в такій сукні слід до церкви йти, а не начиння перемивати!

— Ходім, я тобі телевізор увімкну, — запропонував Гулі старий і, не очікуючи її відповіді, попрямував до тумби, що стояла в кутку, зняв із телевізора вишиту червоними півниками накидку, клацнув тумблером, дочекався зображення і почав налаштовувати дворогу кімнатну антену.

Гуля слухняно всілася на стілець перед телевізором, а я лишився стояти біля дверей.

Почувши за спиною поскрипування дерев'яних сходинок, я озирнувся й побачив Петра, який спускався з люлькою в руці.

Він жестом покликав мене за собою, на ґанок. Стоячи під дашком, я дивився на монотонний дощ, поки Петро розкурював свою люльку.

— Завтра ми з Галею від’їжджаємо до Києва, — нарешті промовив він. — Ви зостаєтесь тут, я з батьками вже перебалакав. Коли щось дізнаюсь — потелефоную!..

— Гаразд, — кивнув я.

Потому ми стояли мовчки хвилин десять. Я слухав дощ і вдихав легкий тютюновий дим люльки. Наша мовчанка здавалася дивною. «Невже нам нема про що поговорити, — думав я. — Бо ж як не крути, а понад місяць ми провели разом. Нехай не виникло між нами дружби, але ж дружба й не починається зі зв'язаних ніг і рук! А звідкіль вона починається? — виникло запитання, і чомусь замість відповіді пригадалася знайома з дитинства пісня „Вітчизна звідкіль починається?“. — Принаймні він привіз нас сюди, до своїх батьків, — думав я. — Це, звісно, не дружба. Це радше гуманізм. Але ще не відомо, що, за великим рахунком, важливіше в цьому житті: гуманізм чи дружба?»

Увечері на мене очікував великий сюрприз. Наче знущаючись із солодких спогадів про ту єдину ніч, яку провели ми з Гулею удвох, старенька Ольга Миколаївна оголосила, що спати мені й Петру вона постелила внизу у вітальні, а Гуля і Галя спатимуть нагорі.

Спантеличений, я підійшов до Петра і пошепки запитав, що це означає. Бо ж і Петру, напевно, логічніше було би провести ніч із Галею.

Він тільки посміхнувся у свої чорні вуса.

— Це їхня хата, — він кивнув на батьків, — як вони скажуть, так і буде!

Цієї ночі я спав кепсько. Кілька разів прокидався, слухав шелест дощу по листю дерев. Піднявся один раз і підійшов до вікна. Помітив на вулиці навпроти хвіртки «Жигулі» темного кольору. У машині горіло світло, і чоловік читав книжку, поклавши її перед собою на кермо. Побачене здалося дивним тільки зранку. А вночі мене переслідував холод неприродної самотності. Рукам хотілося чужого тепла, хотілося обійняти Гулю, притиснути її до себе. Та ніч здавалася такою близькою і одночасно далекою. І знову шелест дощу й похропування Петра зупиняли мої думки, і я лежав заціпенілий.

Зрання по сніданку ми з Гулею вийшли провести Петра й Галю на вокзал. Дощу не було, але й сонце теж не визирало з-за хмар. Важке небо сірим монолітом повзло кудись під натиском не відчутного тут, унизу, вітру. Гуля одягнула джинси та футболку, які ще не зовсім висохли. Час від часу, доки ми йшли, вона з побоюванням поглядала вверх.

Я кілька разів пригадував побачену вночі з віконечка будинку машину.

Потяг стоїть у Коломиї десять хвилин, та коли ми дісталися вокзалу, з'ясувалося, що він на півгодини запізнюється. Всівшись за столик у вокзальній кав'ярні, ми встигли випити кави та з'їсти по бутерброду з ковбасою, і все це — мовчки. Тільки перш ніж підвестися з-за столу, Петро уважно подивився мені в очі та мовив: «Там у моїй хаті на столі коверта з грошима. Це вам».

На платформі, коли підходили до потрібного вагона потяга, мені здалося, що за нами стежать — надто пильно, стоячи біля сусіднього вагона, дивилися на нас двоє чоловіків у брунатних шкірянках. Розглядали і перемовлялися, не повертаючись один до одного.

Петро, коли вже сідав на потяг, сказав іще одну фразу: «Ти непоганий хлоп!» Гуля і Галя попрощалися якось людяніше — поцілувались.

Скосивши очі, я помітив, що двоє в куртках зайшли до сусіднього вагона. Мені це не сподобалося, і я почав хвилюватися за Петра і Галю. Але якась інша моя думка підсміювалася наді мною, над моєю вже аж якоюсь клінічною підозріливістю.

На зворотному шляху до будинку батьків Петра ми дуже поспішали. Небо, здавалося, прокидалося й ось-ось готове було розродитися новим дощем. Поодинокі краплини вже падали вниз, на землю.

Щойно ми встигли забігти на ґанок і зупинитися під дашком перед дверима, як уперіщив дощ.

«Це осінь, — думав я. — Вона тепер триматиме нас під домашнім арештом. У чужому домі ми будемо подумки закреслювати числа та дні тижня. Я чекатиму телефонного дзвінка, після якого ми зможемо перебратися під київський домашній арешт. Ні, в Києві все буде простіше. По-перше, в мене вдома є парасолька. Ми купимо ще одну і будемо гуляти під дощем. А може, дощ до того часу припиниться? Тоді можна буде слухати шелест золотої осені під ногами...»

Старий знову увімкнув телевізор. Сам він сидів із газетою у руках. А старенька Ольга Миколаївна клопотала на кухні. За вікном нескінченний дощ створював ілюзію вечора.

Коли ж вечір прийшов і ми повечеряли, я запитав у старенької, чи можу перебратися в кімнату до Гулі, якщо Галя вже поїхала.

Ольга Миколаївна суворо подивилася на мене.

— Ви повінчані чи розписані? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді як можна? Це ж не по-людському. Що Гулин батько скаже?

Я тяжко зітхнув, розуміючи, що балакати про це можна скільки заманеться, але результат буде один.

— Не сумуй, — усміхнулася старенька. — Якщо ти Гулю любиш і вона тебе любить, то можете і потерпіти!

Коли я поділився сумною новиною із Гулею, вона розсміялась.

— Ти чого?

— Точно як у нас.

— А що, у вас хіба вінчаються?

— Ні, зараз розписуються... У загсі... А вінчатися красивіше. Я, коли в Алмати навчалася, по телевізору бачила...

Я усвідомлював, що не зможу мешкати в одному будинку з Гулею і розлучатися з нею ночами. Усі мої ночі тоді перетворяться на один суцільний кошмар. Я буду обіймати подушку, слухати дощ і відчувати холод самотності, від якого не врятують і кілька пухових ковдр. Ні, я просто з глузду з’їду!

«Що тобі заважає повінчатися тут, у Коломиї? — запитував я себе. — Та нічого не заважає... Що для цього потрібно? Церква і взаємне бажання».

— Давай повінчаємося, — запропонував я Гулі.

Вона не відповіла. Тільки усміхнулася широко, приплющивши свої розкосі очі. Певно, уявила собі наше вінчання. Потім потягнулася вперед, пригорнула мене.

«Добре, — думав я ввечері, лягаючи на диван у вітальні. — Ще одну ніч потерплю, а завтра зранку почну діяти».

Уночі, прокинувшись від якогось шуму, я визирнув у вікно і знову побачив на вулиці навпроти будинку машину, в якій хтось сидів, тільки цього разу в нього в руках була не книжка, а газета.

Прокинувся, коли годинник показував пів на сьому. Підвівся, одягнувся і зазирнув на кухню. Ольга Миколаївна закручувала трилітровий слоїк огірків.

— О, ти вже збудився! — зраділа вона. — Доброго ранку!

— Доброго ранку! — відповів я. — Ольго Миколаївно, ми б хотіли з Гулею повінчатися... Тут, у Коломиї.

— А чом би й ні! — очі старенької загорілися. — У нас така пишна церква тут! Слід тільки з отцем побалакати, це ж він вирішує! Можемо піти всі вкупі... по обіді.

Наче добрий знак, по обіді на небі ненадовго з'явилося сонце. Ми втрьох із Ольгою Миколаївною подалися в дорогу. У повітрі досі пахло дощем, і вулиця була мокра. Ми йшли вздовж приватних будинків, уздовж різнокольорових парканів.

— Це тут поруч, недалечко, — говорила старенька. — Отут іще хвилин зо п'ять...

• Предыдущая
• 59/69
• Следующая