Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 47

• Предыдущая
• 47/69
• Следующая

Я тихенько підвівся, намагаючись не розбудити Гулю. Заліз на верхню полицю і ліг на спину. Втупившись у темряву дерев’яної стелі, раптом помітив тонку щілину, крізь яку намагалася зазирнути в наше купе далека зірка. Я хотів придивитися краще до цієї зірки, звів голову — і загубив її. Стеля тепер здавалася суцільною. Я знову опустив голову і заснув, заколисаний ритмічним шумом потяга.

Коли я прокинувся, то тільки по лезу сонячного світла, що проникало до купе через щілину в стелі, збагнув, що прийшов ранок. У цьому сонячному лезі комашилися тисячі пилинок.

Я подивився вниз із висоти своєї полиці. Петро ще спав — забився у куток. Гуля сиділа за столом — я бачив тільки її руки. Подивився навпроти — Галя лежала на спині, підтягнувши підстилку під підборіддя. Її очі були розплющені. Вона дивилася у стелю.

— Ну що, доброго ранку? — сказав я, підводячись на лікті.

— Доброго ранку, — повернулась до мене Галя і відразу заглянула вниз, під свою полицю. — Петю, прокидайся!

Я зістрибнув униз. Погляд мій упав на те місце, де зазвичай буває вікно. У розсіяному тьмяному світлі я помітив якийсь квадрат на дерев'яній стінці над столом. Я підійшов ближче, нахилився і, зрадівши своєму відкриттю, голосно гмикнув. Переді мною було вікно або принаймні віконниця, забита ззовні щитом. Я навіть побачив кінчики двох цвяхів, якими прибили цей щит. Енергія, накопичена під час сну, потребувала виходу, і я попросив Гулю посунутися до стінки купе, а тоді заліз на нижню полицю та вдарив правою ногою у дерев'яний щит. Дошки тріснули, але щит не піддався.

— Ти чого? — Петро стривожено підняв голову.

Я ще раз щосили вдарив ногою по щиту, і миттю ще одна смуга світла пронизала купейний простір. Це була широка горизонтальна смуга; вона перерізала лезо світла, що падало зверху. Після третього удару щит із тріском відлетів від вагона і залишився десь позаду, а нам у віконницю засвітило сонце — засвітило так яскраво, що всі ми замружилися, а Петро навіть затулив очі рукою.

Для мене поєднання стукоту коліс і прямого сонячного світла здалося музикою. Я бавився із сонцем, не відвертаючись і не затуляючи очей долонею. Очі були заплющені, але міць сонця потрапляла крізь стулені повіки і народжувала химерні кольорові плями. І нове повітря, що увірвалося до вікна, вимело до крихти всі запахи купе, замінивши їх на свіжий і вологий аромат моря.

Коли хвилин за п'ять ми вже розплющеними очима подивилися у вікно, то побачили, що їдемо вздовж берега, вздовж Каспію — то трошки піднімаємося над ним, то наближаємося майже до крайки води. Краса побаченого затягувала нашу мовчанку.

Вікно виявилося не єдиними нашим відкриттям за цей ранок. Під нижніми полицями вже в сонячному світлі ми знайшли коробку з посудом, ложками і виделками, примус і пляшку гасу, чотири старі верблюжі ковдри з витертими східними орнаментами. Уже згодом я помітив, що в туалеті, на стінці, яка одночасно правила за двері до вантажної частини вагона, чиясь рука приклеїла портрет Пушкіна, напевно, вирізаний зі старого «Огонька».

Було ясно, що ми — не перші мешканці цього вагона, і ми сповна відчули вдячність до наших попередників. Усе, що ми знайшли протягом цього ранку, було ретельно почищене і складене. Навіть примус блищав міддю так, наче ним ніколи не користувалися.

«Ми заплатили за вагон-люкс», — подумав я, згадавши про долари, які довелося віддати в обмін на вагон. Тепер виявилося, що вагон був того вартий.

Петро вміло заправив примус гасом, накачав його й запалив.

— Ти пробач мені за вчорашнє, — сказав він по-російському, і я збагнув, що він справді почувається винним. — Це все тютюн... Не той тютюн...

— Це взагалі не тютюн! — голосніше, ніж зазвичай, промовила Галя сердитим голосом. — Ти наркотиків накурився!

Петро обшукав поглядом купе. Я зрозумів, що він шукає, дістав із-під столу пакет. Напарник зачерпнув долонею «тютюн» і підніс його до очей.

— Тю! — тільки й сказав він, хитнувши головою. Потім вистромив долоню у проріз вікна, і «тютюн» розвіяло вітром.

— Отакої! — сказав він сам до себе. Потім знову подивився на мене. — Усе одно перепрошую, Колю. Я вже й не пригадаю, що вчора патякав...

— Нічого, — я махнув рукою.

Галя вже прилаштувала на примус казанок із водою. Стояв він не дуже твердо на пласкій ґратчастій підставці — добре, що посередині підставки був круглий отвір: нижня півсфера казанка на два-три сантиметри сідала в цей отвір, надаючи конструкції відносної стійкості.

Гуля дрібно нарізала на столі паличку сушеного м'яса. Я з цікавістю нахилився до м'яса.

— Це водій дав, баранина, — Гуля кивнула на пакет, який лежав у неї під боком на полиці. — Суп буде.

Затишок тривав. Я позирав у вікно, на море, над яким підіймалося сонце. На виноградники, що раптово вклинились у вузький простір поміж вагоном і морем. Потяг рухався без поспіху, тому була змога уважно роздивитися все, повз що ми проїжджали. Я з цікавістю спостерігав за двома жінками в чорному, які обприскували виноград, потім за човном, на котрому двоє пацанів відпливали від берега порибалити. Їхні весла розмірено опускалися на воду.

— А як ти гадаєш, Колю, як із цим піском варт учинити? — пролунав за моєю спиною голос Петра.

Я знизав плечима. Подумав — запитання тільки звучало просто.

— Чесно кажучи, не знаю, — зізнався я. — Ясно, що його треба якось розумно використати... Але ж країна велика, а піску мало...

— Мало, — кивнув Петро. — Замало.

Я озирнувся і побачив, що тепер уже він глибоко замислився.

— Якби його потрошку в дитячих садках розсипати, як полковник пропонував? — задумано промовив він, потім почухав рукою потилицю, провів пальцями вниз уздовж вусів, наче підрівнюючи їх. — Усе одно на всю Україну не стане... Може, полковник щось виметикує? Там кебетних людей чимало працює, в СБУ. І якщо вони цим раніше переймалися, то, вочевидь, знали — для чого...

— Так, полковник, напевно, щось уже придумав, — на словах погодився я з Петром, хоча слабко вірилося, що Вітольд Юхимович мав на пісок якісь конкретні плани.

По обіді ми всі розляглися по полицях, вирішили собі влаштувати «тиху годину». Сонце вже кілька годин не зазирало до нашого вікна. Воно висіло десь згори, над поїздом. Але тепло, залишене всередині купе його ранковими променями, ще відчувалося в повітрі, яким ми дихали.

Гуля тепер лежала на верхній полиці, а я — внизу, на твердих дошках, оббитих дерматином. Спати не хотілося, але навіть просто лежати, похитуючись у такт руху потяга, було приємно. І я лежав на спині, заплющивши очі. У голові крутилися фантазії, народжені моїм хорошим настроєм. Я уявляв себе героєм, який повертається додому з війни. Дивним чином цей герой починав набувати рис одного із запорізьких козаків з картини, присвяченої колективному написанню листа турецькому султанові. На моїй голові був оселедець. Мій кінь, натомлений від безмежних степів, ледве ступав. Звісно, йому було нелегко, бо ж за моєю спиною сиділа вродлива туркеня із розкосими мигдалевими очима — екзотична винагорода, здобута в бою з яничарами. Власне, її я знайшов уже після бою, коли всі яничари лежали вбитими попід стінами невеликого турецького селища. Ми пройшлися селищем, збираючи все золото та срібло, яке могли знайти у будинках і в дворах. В одному з помешкань я й побачив її — вона ховалася за скриню. Спочатку мої побратими-козаки підсміювалися з мене, адже кожен із них віз додому по кілограму, а то й більше коштовностей, але помаленьку в їхніх насмішках усе відвертіше й голосніше проступала заздрість, особливо вечорами, як ми сиділи біля багать, коли хтось із них повертався із найближчого села із сулією доброї горілки, — потому як велика загальна кружка-компанія вже пройшлася раз по колу і готувалася пройтися ще раз. Тоді зрозумів я, що безпечніше буде продовжити шлях наодинці, ніж разом з усіма. І прокинувшись до схід сонця, я збудив свою полонянку, яку нікуди ні на крок від себе не відпускав. І поніс нас мій кінь уперед, у бік ,Києва, подалі від Січі та її законів. «Кінець моєму козакуванню», — вдоволено думав я, лівою рукою тримаючи повід, а правою поляскуючи свою туркеню по стегну...

• Предыдущая
• 47/69
• Следующая