Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 45
- Предыдущая
- 45/69
- Следующая
— Колю, — звернулася до мене Галя. Вираз її обличчя був незвично серйозним. — Скільки у нас доларів у конверті залишилося?
Я кинув погляд на потемніле небо, пригадуючи витрати останніх двох днів.
За «транзит» віддали вісімдесят, за вагон — двісті п'ятдесят, за транзит вантажу — ще двісті... загалом п'ятсот тридцять плюс дрібні витрати — доларів тридцять-сорок. Три тисячі мінус п'ятсот шістдесят.
— Дві тисячі чотириста сорок, — Галя кивнула і записала суму до маленького записничка. — А там було рівно три тисячі?
— Я не рахував.
— Слід було порахувати, — зітхнувши, промовила вона. — Гаразд, згодом перевіримо...
Відносну тишу вечірнього порту порушив шум моторів. У хвіст черги на причал додалися два «КрАЗи». Ляснули дверцята самоскидів. Водії вийшли, закурили, присівши на сходинку першої машини. Потім один із них попрямував до нас.
— Все гаразд, — сказав він, зупинившись. — Чай буде? — кивнув він на казанок із окропом.
Гуля стрепенулася, дістала з баула пакет із чаєм, висипала жменю просто у воду. Дістала піали.
— Вмощуйтеся, — запропонував водієві Петро.
Казах сів між Галею і Петром. Гуля обмотала руку рушником, зняла з гачка казанок і вміло розлила чай. Потім роздала всім по солоній сирній кульці.
— Останні, — сказала вона, зітхнувши.
Ми тримали піали в руках. Чай іще був загарячий. А я вже кинув сирну кульку до рота, і її зернистий солоний смак розлився піднебінням, викликаючи спрагу. Хотілося чимшвидше запити цю солоність, але я примусив себе терпляче чекати, доки чай трошки вистигне.
— Ось документи, — казах простягнув Петру папери, ковтнув чаю і тільки потім кинув до рота свою сирну кульку. — Ми вже в обратку. Чай доп'ємо, я вас до вагона відведу...
Я пригубив свій чай — ні, ще зарано було його пити. Видко, казахи мають горлянки, стійкіші до опіків, подумав я. Подивився на нашого водія. Ми навіть не запитали, як його звати. Вони з напарником зараз поїдуть і лишаться у нашій пам’яті просто як два водії-казахи, які перевозили наш пісок із Мангишлаку до Баку. Може, це і правильно, бо ж якщо ми з ними і говорили, то тільки коротко і про справи. Нічого спільного більше в нас із ними не було. І все одно, навіть якщо і запитувати ім’я кожного, з ким випадково зіштовхне доля, всі імена не запам’ятаєш.
Вітер із Каспію посилився, і мені стало холодно. Тільки долоні, що тримали піалку, приймали її тепло, але далі долонь це тепло не йшло. Добре було би дістати з рюкзака свою куртку, подумав я. Але ця думка так і лишилася думкою. Я знайшов мудріший спосіб зігрітися — просто підвівся і пересунув рюкзак, на якому сидів, ближче до вогню.
Тепер, хоча вітер і дув мені в спину, жар від багаття був сильнішим. Я вже пив чай, і сирна кулька, перекочуючись на моєму язику, втрачала вагу, ставала дедалі меншою і передавала свою солоність гіркуватому зеленому чаю.
— Я зараз, — мовив казах, поставивши порожню піалу на землю перед собою.
Він пішов до машини і повернувся з пакетом у руці.
— Вазьмі, — простягнув він пакет Гулі.
Гуля зазирнула досередини і всміхнулася. Сказала водієві щось казахською. Певно, слова вдячності. Він їй теж відповів по-казахському. Потім повернувся до нас.
— Пайдьомтє уже, а то пєрєгонят вагон — трудно найті будєт.
Петро розкидав ногою вогонь, затоптав дощечки, які ще палахкотіли. Гуля зібрала піали та триногу, склала до баула. Казах легко перекинув її подвійний баул собі через плече і попрямував без поспіху вздовж стіни морських контейнерів. Ми рушили за ним.
Зупинилися хвилин через десять перед двома зчепленими вагонами.
— Цей ваш, — казах кивнув на лівий вагон.
На вигляд це був звичайний товарний вагон. Тільки коли я спробував відхилити його двері вбік, казах зупинив мене.
— У купе є свій вхід, — сказав він, показуючи ліворуч, де справді виднілися дивні, наче насильно врізані в дерев'яну стінку вагона двері. — Якщо ж ці відкотити, — він показав на середину вагона, — пісок посиплеться. А його вже брезентом накрили від дощу...
Я підійшов до бічних дверцят. Під ними були приварені дві залізні сходинки, нижня зависла над землею на добрячих півметра. Відчинивши двері, я зазирнув досередини, але нічого не побачив через загуслу вже темряву.
— На ліхтарик, — сказав мені казах.
Я провів променем ліхтарика по службовому купе. Дверцята вели до вузенького «передбанника». Далі я побачив іще двоє дверцят — одні до туалету, тобто до маленького квадратного приміщення з круглою діркою в дерев’яній підлозі та старою ручкою від дверей, прибитою до стіни ліворуч від дірки. Праворуч від дірки зі стіни стирчав цвях-десятка, судячи з усього, для наколювання прочитаних газет. Я пригадав про єдину газету, яка лежала десь на дні рюкзака, газету, знайдену разом із фотоапаратом «Смена» у тому наметі, котрий ледве не став моєю могилою.
За другими дверима містилося службове купе з чотирма полицями і столиком. Нижні полиці були дерев’яні, оббиті дерматином. Натомість верхні були явно імпортного походження, видно, їх видерли зі списаних німецьких вагонів і прибили до дерев’яних стінок цього купе.
Якось само собою стало зрозуміло, що ми з Петром замешкаємо на нижніх твердих полицях. «Найкраще — жінкам і дітям», — подумав я і всміхнувся.
— Агов, Колю, де ти там? — пролунав ззовні голос Петра. Я повернувся до відчинених дверей і одразу отримав від Петра чорну господарську торбу.
Завантаживши всі речі, я повернувся до казаха, який стояв біля вагона.
— Послухай, продай ліхтарик, — попросив я його.
— Візьми краще сірники, навіщо тобі ліхтарик. Він китайський, на нього батарейок не напасешся.
— А між купе і піском якісь дверцята є? — запитав я, запихаючи до кишені дві коробки сірників.
— Канєчна. З туалету.
Потиснувши на прощання руку водієві-казаху, я повернувся до вагона і зачинив по собі двері. З запаленим сірником зайшов до нашого купе — Галя, Гуля і Петро вже сиділи на нижніх полицях. Я всівся поруч із Гулею і задув сірник. Одразу стало нестерпно темно.
Я пригорнув Гулю, притиснув її. до себе. Потім долонями знайшов її обличчя, тепле і гладеньке. І поцілував. Обійми заспокоїли мене, зробили темряву, яка нас оточувала, не такою зловісною, якою вона здавалася ще кілька хвилин тому.
— Хоч би вікно зробили, — пролунав у темряві голос Петра.
Здаля долинув корабельний гудок. Потім знову запанувала тиша і тривала хвилин двадцять-тридцять, доки не змінилася глухим шиплячим звуком, що невпинно наростав. У цьому шумі під час наближення виник ритм. Удар, який уже не можна було назвати несподіваним, ледь не скинув мене з Гулею з полиці. Вагон смикнувся і повільно поповз по рейках. Залізні колеса відрахували перший стик, зупинилися. Ще один удар, і цього разу нас із Гулею кинуло спинами на дерев'яну стінку купе. Видно, залізничники всерйоз взялися до нашого потяга. Почулися невиразні вигуки, які чергувалися з уже менш відчутними ударами і ривками. Ми опинилися десь посередині майбутнього потяга.
Спалахнув сірник і освітив обличчя Петра. Його довгі чорні вуса в цьому світлі здавалися ще довшими. Він витягнув із торби свою люльку і пакет із придбаним у порту тютюном. Сірник потух, але світло йому було вже не потрібне. Я чув, як він розв'язує пакет, як набиває люльку. Повітря наповнилося незвичним терпким запахом.
Знову спалахнув сірник. Петро уже тримав люльку в роті.
— Петре, йди палити до вбиральні, — попросила Галя. Петро мовчки підвівся і вийшов із купе, освітлюючи собі шлях тим-таки палаючим сірником.
Ми лишились утрьох. Зовні й далі лунали крики, хтось пробіг повз вагон, і тупотіння ніг видалося мені неприродно гучним. Ритмічне дзвінке постукування молотка по буксах досягло нашого вагона і проминуло.
— Зараз уже поїдемо? — запитала Галя.
— Напевно, — відповів я.
Мій настрій остаточно поліпшився. Захотілося збадьоритися, і я попросив Галю зварити нам кави. Простягнув їй коробку сірників. Наші руки зближувалися «на голос». Нарешті вона чиркнула сірником, і маленьке полум'я освітило наші обличчя і стіл, збитий зі щільно підігнаних одна до одної дощок.
- Предыдущая
- 45/69
- Следующая