Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 42

• Предыдущая
• 42/69
• Следующая

— Вона туди пішла, — Галя показала рукою на ангар з напівпрочиненими іржавими ворітьми.

— Навіщо?

— Перевдягтись...

Я попрямував до ангара, але не встиг подолати й півшляху, як побачив Гулю, яка вийшла мені назустріч у джинсах і сірій футболці. В руці вона несла згорнуту темно-червону сорочку-сукню.

— Ти знаєш, куди ми їдемо? — запитав я в неї напівпошепки.

— Так, — відповіла вона і всміхнулася.

— Може, тобі краще лишитися зараз тут? А потім прилетиш до Києва, коли все вже буде позаду. Я тебе зустріну.

Гуля заперечливо хитнула головою.

— Ми тепер одне ціле: чоловік і дружина, — сказала вона. — Я можу загубитися без тебе, ти загубишся без мене. Я не хочу лишитися сама...

Я пригорнув Гулю, міцно притиснув її до себе і відчув її обійми у відповідь, її сильні, красиві руки.

«Хто з нас кого захищатиме?» — подумав я не без іронії.

— Усе буде гаразд, — прошепотіла мені у вухо Гуля і запечатала слова поцілунком.

Я теж поцілував її у вухо.

Щойно два азербайджанці в брудних синіх комбінезонах з’явилися біля в'їзду на пором, перекритого пофарбованим у червоне ланцюгом, біля причалу зібрався чималий натовп охочих стати пасажирами. Черга машин простягнулася метрів на двісті до іржавого ангара, і хвіст її сховався десь за ним. На дашку ангара метровими білими літерами було написано «ТУРКМЕНБАШІ». Спочатку я здивувався, але згодом збагнув, що це нова назва Красноводська.

Обидва самоскиди стояли тепер у першому десятку.

Я з сумом озирнувся на «лендровер». Це авто викликало в мене значно більше довіри, ніж «КрАЗи». І хоча я особливо не покладався ні на Амана, ні на Юрія, було би значно спокійніше, якби вони поїхали з нами. Але те, що вони залитися тут, було цілком логічно — вони зоставалися на своїй території. Ось тільки чому разом із ними залишався полковник Тараненко? Які справи затримували його в Туркменістані, якщо головним завданням було доправити пісок в Україну?

Пофарбований у червоний колір ланцюг із гуркотом упав. Один з азербайджанців ліниво потягнув його на край і там присунув ногами до бокового борту. Другий став посередині в'їзду і жестом запросив передній автомобіль. Червона «Лада» під'їхала і зупинилася. Водій — низенький і миршавий кавказець — вийшов із машини, відрахував контролеру в синьому комбінезоні певну кількість купюр і, повернувшись у авто, заїхав на палубу.

Контролер уважно простежив, куди поїхала і де зупинилася «Лада», потім повернувся і жестом підкликав наступну машину.

Сонце припікало. Я витягнув із бокової кишеньки свого рюкзака повстяну гостроверху шапку, розправив її і надів на голову. Знову підійшов до Гулі.

— А тобі Аман нічого не казав? — запитав я.

— Про що?

— Про нашу поїздку...

— Ні, — відповіла Гуля. — Він тільки побажав удачі. Тричі.

— Тричі? — перепитав я.

Вона кивнула.

Я озирнувся, кинув погляд на Амана, Юрія і полковника, які спокійно про щось вели розмову, стоячи між джипом і ангаром. Подивився на Петра і Галю, які мовчки сиділи на сталевій сходинці «лендровера». За всього мого внутрішнього напруження я не міг не відчувати атмосфери дивовижного спокою, що панував у порту. Я не міг не помітити холодного спокою на обличчях Петра і Галі та безтурботності трійці колег. Навіть завантаження на пором минало якось занадто спокійно, без поспіху, без галасу й криків. Піші пасажири терпляче чекали, доки одна по одній машини не заїдуть на палубу.

Другий азербайджанець у синьому комбінезоні заходився допомагати першому і попрямував на палубу, де почав стежити, щоб водії ставили свої автомобілі ближче до середини щільними рядами, не залишаючи вільного місця.

З-за ангару з'явився хвіст автомобільної черги, і незабаром уся ця багатоколісна змія заповзла на палубу порома, заполонивши собою весь простір.

Пором присів під вагою вантажу глибше у воду, і межа між двома видами іржі зникла.

Ще за півгодини, вже завантажившись і склавши речі в одну купу на верхній палубі, ми вчотирьох проводжали поглядом порт Красноводська, що помалу віддалявся, і «лендровер», який поступово перетворювався на темну цятку на брунатному березі. Але джип так і не перетворився на цятку — він незабаром поїхав.

Море було лагідним. Брудна темно-зелена вода, вкрита перламутровою плівкою мазуту, легко коливалася під повільним плином порому.

Тільки чайки кричали, то обганяючи пором, то знову повертаючись до його корми. Але ніхто не кидав їм поживи. Пасажири, серед яких переважали казахи і кавказці, мовчки сиділи на своїх торбах і валізах.

— Пішли погуляємо, — запропонував я Гулі. Залишивши Петра з Галею вартувати наші речі, ми пройшлися по палубі, обійшли пором уздовж бортів, з інтересом вивчаючи обрії, які відкривалися нашим очам.

Вологе повітря відгонило сіллю і йодом. І сонце, що зависло поміж берегом і нами, не здавалося спекотним.

Ми обійнялися, зупинившись біля заднього борту, і дивилися на невисокі хвилі, що розповзалися за поромом, на берег, який відходив у минуле.

З цієї відстані можна було розгледіти і частину міста, що сховалося праворуч від порту за невисокими жовтими пагорбами. Звичайні п’ятиповерхівки.

— Ти була в Красноводську? — запитав я у Гулі.

— Ні.

— Я теж ні, — усміхнувся я.

Поруч попід бортом на палубі, постеливши верблюжу ковдру, сиділа казахська родина — чоловік, жінка і троє дівчаток, молодшій із яких було рочків зо три, а старшій вісім. Одягнуті вони були по-міському, жодних яскравих кольорів. Тьмяні сукенки. І батьки, їм було років по тридцять, одягнуті були скромно, наче навмисно, щоб не привертати до себе уваги.

Раптом поруч присіла ще одна дівчинка років десятьох, і я зрозумів, що вона теж належить до цієї сім'ї. Вона принесла дволітровий бідончик — із таким я в дитинстві ходив по молоко. Над бідончиком здіймалася пара.

— Тут є окріп, — сказав я Гулі, кивнувши на бідончик.

Коли я з казанком у руці відшукав нарешті місце, де можна було набрати окропу, виявилося, що на цьому поромі за все треба платити. У казанок влізло два літри.

— Адин долар, — сказав мені азербайджанець, який керував краником титана. — Може, хочеш розчинний суп? Або каші? Всьо єсть, нєдорага...

Я пообіцяв принести долар і дорогою подумати про розчинний суп, а тоді повернувся з окропом до наших речей. Гуля та Галя вже дістали піали і згортки із запасами харчів.

Відшукавши у великому конверті, який передав нам полковник Тараненко, пачку доларів, я витягнув найменшу купюру — десятку — і повернувся до титана.

Решти азербайджанець не мав, і мені довелося взяти три пакети розчинного супу невідомого арабського походження.

По обіді ми влаштувалися в два ряди на палубі під бортом. Задрімали.

Час спливав повільно. Інколи я розплющував очі, перевіряв, чи високо ще сонце. Коли я вкотре виринув із дрімоти, сонце вже опускалося.

Я звівся на ноги, приліг грудьми на борт. Море було, як і раніше, спокійним, тільки вже чистішим. Обрії наблизилися. Між нами і горизонтом ішов у якихось своїх справах невідомий сухогруз, ішов у напрямку, протилежному до нашого.

Якийсь час я стежив за ним і радів змозі бодай за щось зачепитися поглядом.

Решта спали. Петро сопів уві сні. Я озирнувся і побачив іще кілька гуртів сплячих пасажирів. Здавалося, що майже всі на цьому поромі мандрували родинами. І майже всі довкола спали, розклавши ковдри на палубі.

Вітер посилився, дражливе морське желе штилю розбилося на широкі ряди невисоких хвиль. Пором почав похитуватися — море наче намагалося приспати його, як немовля у колисці. Я одразу пригадав плавучий рибзавод, навіть не з пам’яті він виринув, а тіло саме пригадало ту величезну махину, яка хиталася на хвилях. Руки відчули тремтливе залізо бортиків, за які трималися під час хитавиці. І шторм, єдиний шторм у моєму житті, сплив перед очима, наче кінохроніка. Нічне гуркотіння хвиль, скрегіт заліза під тиском розбурханої води, і я — у рятівних обіймах Даші, яка звикла до штормів настільки, що проспала буйство каспійської стихії. Скільки часу минуло з тих пір? Скільки днів і тижнів? Здавалося, не так уже й багато, але все це було вже в глибокому минулому, в минулому, до якого не повернутися.

• Предыдущая
• 42/69
• Следующая