Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 40

• Предыдущая
• 40/69
• Следующая

Ми з Петром сиділи біля вогнища і спостерігали за подіями. Галя далі собі щось вишивала, Гуля пішла по хмиз.

Коли спортсмени вдосталь нашепотілися, казахи повернулися до машини, а полковник підійшов до нас. З обличчя було видно, що він не цілком задоволений розмовою.

— Готуйтеся, — сказав він сухо. — За півгодини поїдемо... Спочатку треба майора вдягнути...

— Куди вирушаємо? — запитав Петро.

Полковник зітхнув.

— У якесь священне місце. Там будемо Науменка ховати. Вони форму майора привезли, — він кивнув у бік казахів, які комашилися всередині «лендровера».

Казахи хвилин за п’ять підійшли до нас, відрекомендувалися. Одного звали Юра, другого — Аман.

Аман у руці тримав кульок, із якого виднілася військова форма.

Мовчки ми спустилися до ями. Дружно взялися до діла, і хвилин за десять мумія, вдягнута в форму майора, вже скидалася на людину.

Аман піднявся нагору, і за кілька хвилин ми спочатку почули, а потім і побачили «лендровер», який спускався до нас. Одночасно підійшла і Гуля з оберемком хмизу. Перекинулася кількома словами по-казахському з Юрою, сумно кивнула. Потім він її запитав про щось.

— Що далі? — перебив їх запитанням полковник.

— Гуля теж це місце знає, — сказав полковнику Аман. — Це хороше місце.

Полковник кивнув.

— Ти пам’ятаєш могилу дервіша? — повернулася до мене Гуля. — Ми там ночували.

— Це ж далеко?! — промовив я, намагаючись одночасно підрахувати, скільки днів ми йшли звідти до укріплення.

— Ми ж на машині, — вставив Юра. — Уздовж пагорбів годин п’ять їхати...

Коли майора Науменка поклали в чорний цератовий «спальний мішок» і застебнули блискавку до кінця, у очах полковника зблиснули сльози. Ми постояли над «спальним мішком» кілька хвилин. Потім повантажили його до кузова «лендровера», де вже лежали кілька* вапняних блоків, судячи з усього, витягнутих із фундаменту руїн Новопетрівського укріплення.

Гуля пішла нагору до багаття. Я, Аман і Юра сіли до машини. Тільки полковник залишився стояти над тим самим місцем, де кілька хвилин тому лежав майор.

— Вітольде Юхимовичу! — гукнув до нього Аман, сидячи за кермом. — Поїхали!

— Ти клаптика тканини не маєш? — загальмовано запитав полковник.

Доки Аман рився по скритках, я виліз із машини. Одразу збагнув, що непокоїло полковника: на піску чорною паличкою лежав муміфікований член майора.

— Тримай! — Аман простягнув крізь відчинене вікно дверцят темно-зелену оксамитову ганчірочку.

Полковник узяв її, присів навпочіпки. Акуратно загорнув член у цю ганчірочку і заховав до кишені. Сів до машини.

Їхали ми цілісіньку вічність. У мене болів зад від постійної тряски. Уже вечір спускався на пагорби. Нарешті Аман зупинив машину, і я відразу впізнав це місце з могилою дервіша в розщелині.

Машину повернули передом до могили й увімкнули всі фари — стало світліше, ніж удень на сонці.

Розвантажили багажник. Поклали «спальний мішок» із мумією майора впритул до могили дервіша, потім заклали його вапняковими блоками. Потому Аман дістав із кишені смужку зеленої тканини і пов’язав її на верхівці кам’яного стовпчика на могилі дервіша, поруч із такою ж, але вицвілою.

Петро з якоюсь недовірою у погляді стежив за тим, що відбувалося, але виконував усе, про що його просили.

Юра витягнув із «лендровера» п’ять пістолетів із глушниками. Один залишився у нього в руці, решту він роздав, і ми всі тепер були озброєні.

Полковник хитав пістолет у руці, немовби визначав його вагу. Обличчя його набуло «сталевого» жорсткого виразу. Він підніс руку, спрямував пістолет уверх і подивився на нас. Ми всі вчинили так само. Я встиг кинути погляд у небо і побачив супутник, який повільно пропливав просто над нами.

Полковник натиснув на курок. Негучне клацання супроводжувало постріл. Ми теж вистрілили. Кожен тричі.

— Пістолети залиште собі, — сказав мені й Петру полковник.

Потім ми випили по сто грамів, присівши просто на твердий солончак біля могили дервіша. Пом’янули майора. Ніколи ще за моєї пам’яті мовчанка не була такою урочистою і траурною.

Коли я відійшов убік «у нагальній справі», то помітив на піску ямки слідів. Хтось зовсім нещодавно вийшов із пустелі на цю солончакову смужечку, що була фундаментом пагорбів. Я одразу пригадав сліди, які бачив біля місць своїх ночівель. Роззирнувшись, відчув дивне напруження. Мені стало страшно. Здалося, ніби хтось невидимий стежить за мною. Я стискав у руці пістолет із глушником і відчував його непотрібність.

Швидко повернувшись до гарно освітленої прожекторними фарами «лендровера» могили, я покликав Амана відійти зі мною. Показав йому сліди.

— Це Азра, — спокійно промовив він. — Лагідний янгол смерті.

— Янгол смерті? — перепитав я, намагаючись пригадати, хто з нас більше пив — я чи він.

— Так, — сказав Аман. — Янгол смерті. Супроводжує самотніх мандрівників і подеколи з’являється поруч із ними у подобі скорпіона або хамелеона.

— Це що, легенда?

— Так. Але коли іншого пояснення нема, пригадуються легенди...

Я замислився.

— То цей янгол що, смерть приносить? — запитав я за хвилину.

— Це янголиця, — виправився Аман. — Вона — жінка. Вона стежить за мандрівником, оберігає його в дорозі. Стежить і вирішує: допомогти йому чи перешкодити. Якщо він їй не подобається, вона посилає скорпіона, і мандрівник помирає. Якщо подобається — посилає хамелеона, і мандрівник живе. Хамелеон приносить талан...

— А яка вона на вигляд, ця Азра?

— Я її що, бачив? — Аман знизав плечима. — Кажуть, у неї вселяється на якийсь час дух жінки, яка кохає цього мандрівника. Інколи вона може вийти до нього у вигляді цієї жінки...

— Цікаво... — видихнув я і кинув погляд на сліди. На моїх очах ямки слідів ставали все менш і менш помітними. Пісок вирівнював свою поверхню.

Уже під ранок, коли Аман довіз нас до укріплення й поїхав, везучи заснулого Юру, я запитав у полковника, чому майора поховали тут, поруч із дервішем.

Запухлий полковник уважно подивився мені в очі, неначе хотів перевірити, чи зможу я його зрозуміти.

— Вони сказали, що така могила буде надійною ланкою в ланцюгові українсько-казахської дружби... — він зітхнув, потім додав: — Крім того, у нашого посольства забракне грошей, щоб відправити тіло додому... Частинку тіла я сам відвезу до Києва.

Я кивнув. Було помітно, наскільки важко на душі в полковника. Мені не хотілося його більше турбувати, і я вчинив за прикладом Петра, який одразу по приїзді впав на свою підстилку поруч із Галею і вже на всю силу хропів.

— На добраніч, — сказав я полковнику.

Він натомлено всміхнувся і жестом руки спрямував мій погляд на верхів’я пагорбів, із-за яких уже просочувалося світло ранку.

Засинаючи, я обіймав Гулю і думав про Азру, про лагідного янгола смерті, що набуває подоби закоханої в тебе жінки.

Прокинувся я ближче до полудня, стискаючи в руці пістолет із глушником. Озирнувся. Гуля з Галею метушилися біля багаття. Петро ще спав. Полковника видно не було. Я кілька хвилин оговтувався, пригадував події минулого дня. Потім заховав пістолет до рюкзака, зробив маленьку зарядку — кілька разів присів і помахав руками для бадьорості.

Сонце висіло просто над нами, забиваючи тіні в пісок.

Я підійшов до жінок, отримав з їхньої ласки піалу з чаєм, що вже холонув, — видно, вони самі нещодавно чаювали, насолоджуючись відсутністю чоловіків. Галя була в своїх незмінних джинсах, зате її маленькі груди граційно підкреслювала темно-червона майка. Гуля сьогодні носила сорочку-сукню салатного кольору.

«Цікаво, — подумав я, — а як вона одягатиметься в Києві? Бо ж у такому вбранні спокійно навіть по безлюдній вулиці не пройдеш!»

— Полковник не казав, куди вирушив? — запитав я в жінок, коли допив чай.

— Він уже давно пішов, — відповіла Галя. — Години зо три тому. Мабуть, до міста.

— І нічого не говорив?

— Казав, що до обіду повернеться.

• Предыдущая
• 40/69
• Следующая