Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 37

• Предыдущая
• 37/69
• Следующая

Я раптом зловив себе на думці, що полковник напрочуд чітко і грамотно розповідає про події минулого. Це якось не ліпилося до його нещодавнього «шокання» і недорікуватості.

Моя піала вже була порожня. Хотілося чаю, але ще більше кортіло дізнатися, що ж трапилося далі з майором Науменком.

До вух долинуло форкання верблюда, і я озирнувся. Голова корабля пустелі вже здіймалася над близьким обрієм — адже Новопетрівське укріплення було розташоване на узвишші. Незабаром стало видно і голову людини-магазина.

Коли полковник помітив наближення казаха і верблюда, то замовк. Обіцяв закінчити оповідь згодом і взявся до свого рису.

А казах зупинив верблюда за три метри від нас. Примусив його лягти на пісок, витягнув щось із баула і приєднався до нашого кола. Простягнув Гулі свою миску, дві банки крабів і консервний ніж. Гуля мовчки прийняла його внесок, відкупорила бляшанки і поклала кожному крабового м’яса. І казаху насипала в миску рису та крабів. Потім вона помила казанок і повісила його знову на гачок триноги, наповнивши водою для чаю.

— А як тебе звати? — несподівано по-російському запитав Петро казаха.

— Мурат.

— Далеко живеш?

— Далеко, в Красноводську...

— А жінка, діти є?

— Єсть. Жінка єсть. Три сини...

Я слухав цю розмову з інтересом, але доволі неуважно. Вражений раптовим переходом Петра на російську мову, я дослухався до його мови, намагаючись уловити акцент. Але він розмовляв без акценту.

Хамелеончик Петрович, який заліз до мене на ногу, відвернув мою увагу від розмови. Я наче провалився у власні думки й переживання. Коли обвів поглядом тих, хто зібрався навколо багаття, побачив, що всі, крім Петра і Мурата, заглибились у роздуми. Полковник нерухомо дивився у пісок перед собою — він, напевно, згадував зараз те, що було двадцять років тому, і був сумовито-задумливий.

«Цікаво, — подумав я. — А є жінка, діти у нього?»

Я придивився до нього уважніше. Опустив очі на його руки, на товсті пальці, зціплені в замок. Він сидів по-турецькому, впершись ліктями в стегна.

На одному пальці я помітив обручку, на другому — срібний перстень.

«Жонатий», — вирішив я.

Вода в казанку закипала. Гуля, присунувшись до триноги, сиділа напоготові. Зараз вона запарить для нас чаю. Що буде потім?

— Канєчна, тяжело, — відповідав Мурат на чергове питання Петра. — Податкова у нас — басмачі! Якщо тримати кіоск — спокою не дадуть. Адно спасєніє — верблюд. Абслуживаніє качевніков... У мене в патенті як написано — падвіжная тарговая точка...

— Завваж, як людині тяжко тут! — повернувся до мене Петро, бо помітив, що я прислухаюся до оповіді казаха. Те, що до мене він говорив українською, мене не здивувало. Він знав, що я розумію українську. Гуля вже наливала чай у піали.

— Падажді! — зупинив її раптом Мурат. — Я зараз!

Він збігав до верблюда і повернувся з коробкою цукерок. Зняв із неї целофан і простягнув кожному по черзі.

Я теж узяв одну — шоколад танув, і я кинув цілу цукерку до рота. Запив ковтком зеленого чаю. Відчуття виникло незвичне, але приємне. Мені й раніше подобалися контрастні поєднання солодкого і солоного:

солодкий чай і бутерброд із оселедцем. Зараз усе було навпаки: чай солоний, а цукерка солодка.

— Чай китайський? — запитав у Гулі Марат. Вона кивнула.

— Падажді! — сказав він, зводячись на ноги.

Знову збігав до верблюда. Повернувся з великою розмальованою жерстянкою чаю.

— От, падарок! — простягнув він жерстянку Гулі. — В'єтнамський зелений! Савсєм бархатний! Як шовк п'єш!

Хамелеончик зліз із моєї ноги і повільно побрів по піску, окреслюючи охайну круглу лінію довкола багаття, наче дотримуючись безпечної відстані. Він дістався до Галі й почав залазити їй на ногу. Нарешті, влаштувавшись на нозі й посинівши під колір її джинсів, він завмер. Тільки зіниця його випуклого ока поверталася, час від часу завмираючи. Але зрозуміти, на кому він зупиняв свій нерухомий погляд, було складно.

Казах відсьорбнув чаю з піали, потім наче згадав про щось і знову схопився на ноги. Знову почимчикував до верблюда. Повернувшись, простягнув Петру гарно запаковану китайську шовкову краватку.

— Вазьмі, на пам’ять! — сказав він, усміхаючись. Здивований його щедрістю, я раптом звернув увагу на полковника, який так само пильно стежив за казахом. Ув очах полковника прочитувалася тривога.

— Мурате, — сказав він неголосно. — Тобі небезпечно тут довго залишатися...

Мурат подивився на полковника, усміхнувся, підхопився на ноги та знову подався до верблюда. Повернувся з коробкою патронів.

— Вазьмі! Я бачу — ти хароший чєловєк!

Полковник дістав із кишені гаманець, простягнув Мурату десять доларів.

— Ти что, я тебе обідєл? — злякано запитав казах.

— Це погане місце для тебе, — сказав Тараненко. — Зрозумій! Ти зараз увесь товар подаруєш, а чим дітей і дружину годуватимеш? Га?

Казах замислився. Обличчя його поступово бліднуло. Він наче щось почав розуміти.

— Спасіба, — сказав він тремтячим голосом. — Все рівно вазьмі, — він простягав коробку патронів полковнику. — Бальшоє спасіба! Я бачу, щось не так... Говорили мені — не ходи сюди, тут проклята земля... без усього можна лишитися... Спасіба!

Полковник примусив казаха взяти десять доларів і тільки потому прийняв із його рук картонну коробочку з патронами.

— Ти краще іди звідси, — повторив Вітольд Юхимович. — Зажди хвилинку! — Він дістав іще одну купюру. — Продай два «Снікерси».

— Пачєму «прадай»? — ображено запитав казах. На його обличчі відбулася зміна виразу, він наче страждав від фізичного болю, губи його напружилися, розтягнулися, він знову звів їх докупи.

— Продай! — повторив полковник.

Мурат слухняно кивнув і приніс два «Снікерси». Взяв у полковника купюру.

— Решти не треба, — сказав Вітольд Юхимович. — А «Снікерси» Галі віддай!

Хвилин через п’ять, кивнувши замість слів прощання, Мурат утік від нашого вогнища, потягнув за повіддя верблюда, який упирався і не бажав рухатися швидко.

Ми проводжали його поглядами, доки вони обидва не зникли за піщаним гребенем.

— Ось, — зітхнув полковник. — Це саме те, що вивчав майор Науменко. Матеріальний прояв національного духу. Українського національного духу... Слабкий казах...

— Але ж звідки воно тут? — несподівано запитав Петро.

— Звідки? — повторив полковник. — Звідки?.. Це, в принципі, зрозуміло. Хоча ще й не доведено. Проба піску в цьому місці показує високий вміст кристалізованої сперми. Запліднений пісок, так би мовити. Двадцять п’ять років солдатської служби в царській армії... без жінок, без радості... це непросто... Незліченна кількість людської енергії, що пішла в пісок... Ви розумієте? — полковник обвів нас запитальним поглядом.

— Але ж тут були солдати не тільки з України?

— Тут були різні, але національний дух перемагав не кількістю, а інтенсивністю, як радіація. Я гадаю, що Тарас Григорович передав цьому місцю свою духовну силу. Якщо говорити про неї окремо від людини, якій вона належить, вона й називається національним духом. Вона і є нібито корицею повітря. Тим, чим хочеться дихати...

— Але що все ж таки сталося з майором Науменком? — запитав я.

— Боюся, що мумія — це все, що лишилося від майора. Залишивши записку дружині, він подався сюди, їхав таємно, щоб перевірити свої висновки. Але вже тоді це місце ретельно оберігалося, тим більше що майор був не першим, хто хотів розкрити цю таємницю. Він дістався сюди не звичним шляхом, де його могли б вистежити, а через Астрахань. Але тут його вже чекали. Боюся, що по катуваннях його просто вбили...

— А звідки ви знаєте про катування?

— Його відтятий член мені багато про що говорить, — полковник зітхнув. — У майора Науменка за рік до цього померла від дифтерії дитина. Він дуже переживав. Казав, що життя без дітей не має сенсу. Вони з дружиною мріяли, щоб у них була ще одна дитина. Видно, ті, хто його тут підстерігав, знали, чим можна його шантажувати...

• Предыдущая
• 37/69
• Следующая