Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 35

• Предыдущая
• 35/69
• Следующая

Час уповільнився, наче небесний кіномеханік навмисно розтягував цей епізод.

Тепер мене вже хвилював і другий мандрівник, той, який ішов із верблюдом. Геометрично ми опинилися в самому центрі умовної прямої лінії, яку можна було провести між полковником і незнайомцем із верблюдом. Я раптом подумав, що все це — проста випадковість. Тобто наше перебування на шляху цих двох. І якщо ми відійдемо на якийсь час убік, то полковник із кочівником зустрінуться або, якщо зустрічатися вони не збиралися, то пройдуть один повз іншого й далі торуватимуть кожен свій шлях.

Але логіка наполегливо підказувала, що полковник іде саме до нас, бо саме нам він має що сказати. А ось наближення кочівника і справді випадкове, але наслідки цієї випадковості поки що не відомі. Я можу здогадатися, чого очікувати від полковника. Навіть коли маєш на оці абстрактного полковника — легко уявити собі його дії. А ось чого чекати від кочівника, і з чого я взяв, що він — кочівник? Тільки тому, що він іде з нав'юченим верблюдом?

А сонце вже поповзло вбік, залишило своє місце в зеніті, і якщо зовсім недавно я був людиною без тіні, сидів навпочіпки та осипав пісок із внутрішнього краю ями, то тепер я володів маленькою тінню, що притулилася біля моїх ніг. Час рухався в уповільненому темпі, але сонце не зраджувало своєму розпорядку, і я подумав, що єдиний годинник, який зараз показав би правильний час, — сонячний. І раптом відчув себе стрілкою сонячного годинника. Бути стрілкою — певно, найвище годинникове звання, адже стрілка сонячного годинника нерухома, і це навколо неї обертається час.

Ось уже можна розрізнити вираз обличчя полковника Тараненка. Він був кам'яний, як у пам'ятника роботи Кавалерідзе. Зуби зціплені, вилиці напружені. У самому русі полковника відчувалася погроза, а тут я ще й помітив у його руці пістолет.

— Петре, він озброєний! — неголосно промовив я.

Петро кивнув, не обертаючись.

Метрів за двадцять від нас полковник зупинився, скинув під ноги рюкзак, розвів плечі та зробив кілька кругових рухів зігнутими в ліктях руками — розім'яв затерплі суглоби.

— Ну шо! — гукнув він. — Думали, шо втекли?

Ми мовчали.

— Накачали мене чимось і гадали, шо все! Шо більше мене живим не побачите?! Га? Ану, руки вверх!

Він спрямував пістолет на мене, потім перевів погляд і цівку на Петра. Було видно, як тремтить його витягнута рука, як пістолет увесь час намагається «лягти» на бік і яких зусиль полковнику вартує його втримати.

Я підніс руки над головою, а Петро добродушно сплюнув собі під ноги, абсолютно без злості посміхнувся, дивлячись на полковника, і в цій посмішці, по краях якої висіли чорні пригладжені вуса, я побачив не тільки не властиву Петру добродушність, але й співчуття.

— Вітольде Юхимовичу! — голосно, щоб відстань, яка розділяла його й полковника, не змогла поглинути якусь промовлену літеру, говорив Петро. — Вам перепочити треба, а не страхати нас своїм ТТ! Хіба ж ми не люди? Хіба ж не порозуміємося?

Я бачив, як вирячилися здивовані очі полковника Тараненка, коли він почув із вуст Петра несподіваний текст. Я бачив, як він зробив два нетверді кроки вперед, як на обличчі його виникла розгубленість, така ж сама, яку нещодавно спостерігав на обличчі Галі.

Він знову зупинився, пильно позираючи на нас. Але, певно, щось заважало йому нас роздивитися. Може, втома. Вільною рукою він тер очі, а праву з пістолетом досі тримав напереваги, але цівка його ТТ дивилася вже кудись повз.

Петро дістав свою люльку. Розкурив її і демонстративно видихнув дим стовпчиком у небо.

Я опустив руки. Знову коїлося щось дивне. На моїх очах із полковника випаровувалися войовничість і рішучість, з якими він спрямував на нас свій пістолет.

Він облишив у спокої свої очі, потер пальцями лівої руки скроню, подивився на сонце. Знову спрямував збентежений погляд на нас. Потім якось дивно струснув головою, наче відганяючи сон, і опустив руку з пістолетом.

Зробив іще кілька кроків і зупинився метрів за п'ять від нас.

— Шось мені недобре, — вимовив він утомленим голосом і зітхнув. — Якби не ви, я б зараз у Одесі, в санаторії Чкалова отдихав... Мені давно вже треба отдихнути...

— Ну, то нехай вам жінки гербати запарять, — запропонував м'яким голосом Петро.

Вітольд Юхимович поглянув на нього з підозрою.

— Кофе мені ваші жінки вже раз зварили!.. — сказав він, але в його інтонації не було ані нотки образи чи злості.

— Слиштє, а? — несподівано врізався у спокій розмови незнайомий дзвінкий голос.

Я ошелешено озирнувся і побачив біля протилежного краю ями казаха з верблюдом. Казах був повністю джинсовий — і сорочка, і, відповідно, штани, і навіть ремінь із прикріпленою до нього торбинкою для грошей і документів — усе було синього потертого кольору. На верблюді поміж двох горбів примостився дивний баул із багатьма різнобарвними, нашитими згори кишеньками.

— Слиштє, а? Купить харчів не хочете? — правив своєї дзвінкий казах.

— Яких харчів? — через наші голови запитав казаха полковник.

— Кансєрви, шакалад, макарони іранські... — казах примружився, уважно розглядаючи полковника. — Патрони для ТТ тоже єсть, савсєм дьошева, дєшевлє курячих яєць...

— А чим платить? — серйозно запитав полковник.

— Чим хочеш. Долари, марки, франки, бартер... Патрони хочеш, да?

— Нє, — відповів полковник. — Які кансєрви є?

— Краби, сєльдь каспійська очєнь свєжая, креветка... все па два долара...

Знову в моїй уяві виникла лінія, прокреслена між казахом і полковником, і знову вона пролягала крізь нас. Мені закортіло відійти вбік. А полковник тим часом витягнув із кишені адидасівських штанів гаманця, вийняв зелену купюру і помахав нею у повітрі.

— Давай п'ять банок сєльді! — сказав він казаху.

— Пачему давай? — раптом образився казах. — Ти — пакупатєль, я — магазин. Ти сюди іди й пакупай! Магазин до пакупатєля ж не ходить!

— Полковнику, — я вирішив скористатися паузою, що виникла, — не беріть каспійський оселедець.

— Чому? — здивувався Тараненко.

— Там... усяке в бляшанці може виявитися...

— А-а-а... — із розумінням посміхнувся полковник. — Усяке, кажеш... Ясно, — і посварився на мене товстим вказівним пальцем, ніби я був неслухняним хлопчаком із дитячого садочка.

— Ти что, не вєріш, что я — магазин? — схвильовано й ображено заговорив казах. — На, дивись, у мене патент єсть, тавар єсть... Іди пакупай...

Полковник усміхнувся, хитнув головою, розсміявся, ще раз хитнув головою і пройшов прямісінько через яму, повз нас, до верблюда-магазина, стискуючи в одній руці пістолет, в другій — зелену купюру. Зупинився просто перед верблюдом.

— П'ять банок крабів, — сказав він твердо, простягаючи казаху зелену десятку.

Казах ударив п'яткою по передній нозі верблюда — по її внутрішньому боці коліна, — і той слухняно опустився на пісок, спочатку підігнувши передні ноги, а потім задні. Продавець відкрив одне з відділень великого баула, заліз досередини ледве не з головою. Витягнув консерви. Виклав їх на пісок у шерегу.

— На, щітай, — повернувся він до покупця. — Один, два, три, чотири, п'ять, — він наче пронумерував кожну консервну бляшанку, по черзі відмічаючи їх вказівним пальцем.

Потім дістав із кишені джинсової сорочки калькулятор. Щось пробелькотів собі під ніс по-казахському, здійснив розрахунки, тоді звів очі на полковника і промовив:

— Десять доларів.

Полковник посміхнувся.

— А я тобі скільки даю? — запитав він і підсунув купюру ледь не під ніс казаха.

— Десять, — кивнув казах, приймаючи банкноту. Тараненко склав бляшанки у стос і взяв у руки. Підійшов до мене. Поклав консерви на пісок і раптом подивився на свою правицю, в якій і дотепер тримав пістолет.

— Тьху, — промовив. — А я ж то думаю, шо це рука болить...

Він розстебнув «блискавку» на своїй адидасівській курточці й уклав пістолет у кобуру, що висіла ліворуч під пахвою. Зашпилив «блискавку» та звернувся до мене:

• Предыдущая
• 35/69
• Следующая